Душпастирство сповіді є одним з важливих елементів у служінні редемптористів. Святий Альфонс Лігуорі – великий сповідник і проповідник Божого Милосердя. Серед завдань редемптористів є завдання, за прикладом свого засновника святого Альфонса Лігуорі, передавати вірним довірливий образ сповідника з його функцією лікаря. Про це йтиме мова у цій статті…
Які ж пропозиції святого Альфонса у сповідництві? Св. Альфонс де Лігуорі відомий як сповідник, у цій важливій ділянці Божого служіння, вніс неабиякий вклад. Найперше залишив праці про сповідництво. Сформувавшись на моральних системах пробабіліоризму та пробабілізму, Альфонсові необхідно було часу, щоб дійти до самостійних висновків. Насамперед вони стосувалися закону і практики життя. Закон може бути ясним, але якщо я його не засвою - то мені буде не просто в ньому жити. Власне, люди з якими працював Альфонс розуміли закон, але його практикування було неможливе через відсутність відповідних умов до його виконання[1].
А тепер коротко про головні пропозиції св. Альфонса у сповідництві.
Головна ціль сповідника: "привести каянника до Бога, а сповіді -
позбавлення якогось грішного налогу або поступ в досконалості" - стверджує
св. Альфонс.
У "Збірнику проповідуваних і повчальних матеріалів" (1760) святий
пише: "Треба бути впевненим, що
найбільш корисною вправою для спасіння душ є ангажування у слуханні сповідей.
Казав о. Людовік Фіорілло (домініканець), що проповідуванням закидається сіті,
але зі сповіддю ті сіті тягнуться на берег і ловиться рибу...священиками".
У праці "Практика сповідника" (Неаполь, 1755):
"Безсумнівно, великою буде віддяка і певним буде спасіння добрих сповідників, які ангажуються у спасіння грішників... Але Церква плаче над тим, коли бачить багатьох загиблих своїх дітей з вини поганих сповідників". Суттєвою пропозицією св. Альфонса у сповідництві є те що він радив сповідникам щоб вони не "копалися" в гріхах. Також не випитувалися про сексуальну сферу, якщо людина нічого не говорить.
Святий Альфонс як ревний священик із великим відданням посвячувався праці сповідника. Найраніше йшов до сповідальниці і останнім її покидав. В той час говорив і повторював протягом усього життя: «Ця послуга найбільш спасенна для душ і найменш даюча причин до гордині». Писав: «Праця сповідника є найбільша, бо дотикає спасіння людини. Рівно ж є найважча, бо вимагає ознайомлення з усіма науками, усіма функціями, усіма професіями. Дотикає всіх проблем і всіх порядків».
Св. Альфонс по своїх свяченнях (21.12.1726) протягом цілого року не сповідав. Він не хотів засідати в тому “трибуналі”, про який стільки наслухався в семінарії, що є «суддівським трибуналом», а не «трибуналом милосердя». Під кінець життя, як свідчить його біограф – отець Танноя, визнав, що ніколи не відмовив розрішення[2]. Було це незвичне в часах пануючого релігійного ригоризму, практикованого також і сповідниками. Святий говорив: «Стараймося збудити відразу до гріху, а не до сповіді»; «Чи ж можна сказати пенітентові – є ти проклятий, не можу тобі дати розрішення, забуваючи що та особа “коштувала” крові Ісуса Христа?». Тому Св. Альфонс поручав своїм духовним синам – редемптористам, щоб слухали сповіді і були лагідними до грішників.
Засновник Згромадження Редемптористів Альфонс Лігуорі у своєму творі «Інструкції і практиці для сповідників» (1757) показує довірливий образ сповідника з його функцією лікаря. Це служіння - служіння любові. Поряд із функцією лікаря Альфонс приписує сповідникові ще риси батька, вчителя і судді:
1) Батько. Сповідник в очах св. Альфонса має бути перед усім батьком який приймає і любить (притча про блудного сина). Щоб сповнити завдання бути добрим батьком, сповідник повинен надихатися любов’ю;
2) Лікар. «Щоб зцілити духовну дитину, сповідник повинен насамперед намагатися дослідити джерело і причину всіх його духовних недуг. Деякі сповідники запитують не що інше, як про вид і кількість гріхів; якщо вони бачать, що каянник шкодує за скоєння своїх гріхів, то вони його розрішують; в іншому випадку вони просто відпускають його, кажучи: “Йди, я не можу тебе розрішити”. Добрі сповідники чинять не так: вони намагаються спочатку дослідити міру і джерело зла, дізнаються обставини гріха, в яких каянник знаходився, а також про звичку, яка проявилася, наприклад, уже в цьому гріху; вони питають, також, у який час, з якими особами і за яких обставин стався цей гріх. Бо таким чином вони краще можуть дати настанови каяннику, налаштувати його для розрішення і дати йому в руки необхідні ліки»). Те, що Альфонс наголошував на ролі сповідника як лікаря, те надало нового бачення моральному богослов’ю;
3) Вчитель (сповідник повинен добре знати закон, бо хто його не знає, той не може вчити інших).
4) Суддя (спочатку треба познайомитися зі станом совісті духовної дитини, тоді дослідити його настрій, а потім уділити розрішення чи в ньому відмовити, тобто бути добрим адвокатом сумління). Маючи великий досвід в адвокатурі, Альфонс бачить суддівську функцію сповідника згідно з такою логікою: «Спочатку вислухати мотиви сторін, потім перевірити цінність справи, і нарешті винести вирок».
Папа Пій XI у своїй енцикліці про священство (1935 р.) згадує про поради св. Альфонса Лігуорі для сповідників: «Найчастіше буває так, що чим суворіше поступає сповідник, тим краще служить справі спасіння; і навпаки; чим лагідніше обходиться з пенітентами, тим більше завдає їм шкоди. Св. Тома з Віллянови називав таких надмірно лагідних сповідників “безбожно побожними”. Така любов противитись любові»[3]. В іншому місці цієї ж енцикліки про вимоги до священства каже: «згідно із думкою побожного Єпископа і Вчителя св. Альфонса М. Лігуорі не досить, щоб єпископ нічого поганого про кандидата не знав, але повинен бути певний про дійсну (реальну) його гідність»[4]. У сповідальниці, як і у своїх творах св. Альфонс пропагував ідею милосердя і надії. Говорив: «Як поблажливість підчас слухання сповідей руйнує душі, так надмірна суворість приносить їм велику шкоду. Особисто засуджую певні ригоризми що не походять з науки, котрі більше нищать, а ніж будують. Грішникам необхідно виявляти любов і поводитись з ними лагідно: так бо поступав Ісус Христос».
Сповідь є одним із стовпів моральної доктрини св. Альфонса, другим було – сумління. Альфонс як теолог людського сумління, наводить своє визначення що таке "сумління" - це правило формальне. Сумління має виконувати закон Божий. Закон Божий - закон сумління, коли сумління це визнає; на противагу св. Томі, який стверджував, що сумління є актом моралі. Для Альфонса цього було замало. Сумління, згідно з св. Альфонсом, є правдиве якщо міститься в правді, помилкове якщо помиляється. Процес визнання - приєднання сумління щодо закону є позначена історичністю конкретної особи: якщо існує морально поборне незнання, то воно відверто має бути поставлене в кризу. За св. Альфонсом є два види незнання: переможне (таке незнання треба поставити в кризу, коли людина знає що це гріх) і непереможне (незнання морально непоборне, треба вести педагогічно). У циклічності із законом, сумління представляється як "dictamen practicum". Роль сумління є центральною проблемою в моральній теології Покровителя моралістів», - говорив о. Харінг. Відірвання від себе самого і приєднання до Христа – було правилом поступання св. Альфонса із пенітентами (каянниками), рівно ж ці дві аксіоми стали ключовими термінами альфонсіанської духовності.
Висновок. Св. Альфонс запрошує на дорогу формування. Сповідник в очах св. Альфонса має бути перед усім батьком який приймає і любить (притча про блудного сина), потім лікарем який встановлює "духовний діагноз" душі і подає відповідні ліки на оздоровлення ран (завданих гріхом) - медик-спеціаліст. І на кінець - суддя, бо тільки Бог по правді може судити людину. Сповідництво, Альфонс розглядає як середник Відкуплення. У цій тайні людина покликана пережити зустріч з Христом Відкупителем - повним любові і милосердя. Бачимо тут також вплив еквіпробабілізму св. Альфонса: "золотої серединки" - між суворою строгістю і небезпекою розслаблення. Як і в цілому альфонсіанська духовність, сповідництво Альфонса пахне лагідністю, любов'ю, милосердям які витікають з прещедрих заслуг Ісуса Христа Відкупителя.
Згромадження редемптористів – керуючись своїми призначеннями, визначеними святими Альфонсом Лігуорі та Климентом Гофбауером, а також на основі своєї душпастирської діяльності – почуває себе особливо пов’язаним і зобов’язаним розвивати душпастирство сповіді та розмов.
Святий Альфонсе, небесний покровителю сповідників, молися за нами!
[1] о. А. Амаранте, Моральні системи та людське сумління - пропозиції св. Альфонса у сповідництві
[2] У цьому аспекті альфонсіанське сповідництво відрізняється від підходів отця Піо (відомо що святий багато каянників відсилав від сповідальниці, але це також підхід отця Піо, який хотів радше добра для душі ніж кривди).
[3] Sw. Alf. M. de Liguori, Dziela ascet., t. III wyd Marietti, 1847, c. 122
[4] Sw. Alf. M. Liguori, Teol. Mor. O swiec, kapl., n. 803