Каміно де Сантьяго

---

У кожної людини є своя дорога, якою вона йде протягом життя. Але є ще один шлях, по якому безліч людей прагнуть пройти хоча б раз за своє життя. Він називається Каміно де Сантьяго. І в мене цього року була можливість пройти частину цього шляху, який проклав для нас, людей, сам Господь!

Скажу по правді: наважитися зробити цей крок було доволі важко. Виникало багато думок, переживань, я не знав, де буду ночувати і що їстиму, про що буду думати в дорозі цілий день, з ким говоритиму і чи взагалі зможу пройти відстань, яку мені ще ніколи не доводилося проходити! Незважаючи на сумніви, зібравшись з думками, міцно стиснувши в руці свою вервичку і з молитвою до Богородиці, я вирушив у дорогу.

Перший день був найтяжчий: хоча він був сонячним та теплим, а проте мене переповнювали неабиякі емоції. Я зустрічав багато людей, більшість із них були привітними й усміхненими. У деяких на обличчях я бачив занепокоєння, біль, невпевненість. Тоді я запитав у себе: «Чому люди йдуть у Сантьяго?» А відповідь отримав лише тоді, коли прийшов туди сам. Люди йдуть у Сантьяго, щоб пізнати самих себе, щоб побути на самоті та просто подумати про своє життя, щоб поспілкуватися з Богом. Інші йдуть, щоб віднайти те, що втратили, щоб піднестися духом і знайти порятунок. А деякі йдуть просто за компанію, але йдуть!

Першого дня, сильно зранивши ноги, я з важкістю дістався до містечка Фонсебадон, де й залишився на ночівлю. Господар оселі, де я зупинився, був дуже гостинний і доброзичливий, а у домі відчувалась велика Божа присутність. Перед вечерею, разом із іншими прочанами, я молився перед іконою Богородиці. А потім, передаючи з рук в руки свічку, кожен із нас коротко розповів про себе. Так я дізнався історію життя господаря цього дому, який, втративши, як він думав, усе в житті, став допомагати людям, що йдуть у Сантьяго. І таким чином віднайшов спокій та радість. Пізніше я зупинявся у багатьох інших місцях, але саме у цій домівці я відчув справжній дух Каміно де Сантьяго.

Зранку я продовжив свій шлях. Дорога була незнаною і важкою, але багатою на нові зустрічі та знайомства. Одна жінка розповіла мені про важкі переживання зі свого життя. Вона, залишившись самотньою і втрачаючи надію, відчувала чиюсь велику підтримку і допомогу. Тепер вона зрозуміла, що це сам Господь ніколи не залишав її. Це знайомство допомогло мені ще раз переконатись у тому, що Бог знає краще за нас, що і коли нам потрібно, і, відповідно, дає нам те, що треба, а не те, що ми хочемо.

Я підходив ближче до Галіції, і переді мною відкривались чудесні краєвиди цього краю. У селищі Себрейро я зайшов у дуже гарний монастир. Тут у мене навіть була нагода під час Служби зачитати уривок зі Святого Письма українською мовою (до речі, цю Біблію, з якої я читав, залишив там о. Іван Левицький, редемпторист, що служить у Барселоні).

Дні почали минати швидше, а я все ближче підходив до Сантьяго! По дорозі милувався природою, зустрічав цікавих людей з усіх куточків світу. У спілкуванні з англійцями я зміг навіть попрактикувати свою англійську! Познайомився з молодою парою з Німеччини, зустрів поляків і росіян.

Особливо сподобалось мені місто Портомарин, у якому є церква св. Миколая. Розташоване воно на горі, а внизу протікає річка. І хоч у цей час падав дощ, це не завадило мені милуватися красою цього міста і довколишніми пейзажами. У дорозі я потоваришував з одним іспанцем, і ми пройшли разом три дні, розмовляючи на різні цікаві теми, а коли втомлювались, то просто мовчали.

Для легшого пересування я, як і усі інші, придбав собі палицю. І кожного вечора, зупиняючись на ночівлю, я ручкою виводив на ній назву того селища чи міста, де зупинявся. Зараз ця палиця зберігається у мене вдома і є для мене дуже пам’ятною.

У п’ятницю я вирішив попостити, пообіцявши собі, що їстиму тільки те, що залишилось у мене вранці, й те, що знайду в дорозі. Спочатку було дуже важко, бо крім шматочка шоколадки я більше нічого не мав. Думки про їжу просто обтяжували мене! Але коли голод став нестерпним, мені почали траплятися то яблуко, то груша. Йдучи через виноградник, я посмакував смачним виноградом, яким пригостили мене люди, що там працювали. Під вечір голод знову зморив мене, і я ледве пересував ноги. І зненацька у траві я побачив два величезних горіхи, які нібито просто чекали, що я їх підніму. Вони були такі смачні і поживні, що додали мені сили добратися до містечка, де я заночував. А думка, що я зумів пройти цей день, майже нічого не ївши, мене дуже тішила, і я відчував радість у серці, яку, без сумніву, дарував мені Господь.

Настала субота, мені залишилось пройти останніх 20 км до Сантьяго. Не знаю чому, але цю відстань було дуже легко долати, і вже нічого не боліло. Мені склали компанію два італійці, які навчили мене кількох слів італійською. І ось ми дійшли до самого міста! Перед нами Сантьяго-де-Компостела – надзвичайно красиве місто! Насамперед усі прочани йдуть в так званий «паспортний стіл», щоб поставити останню печатку, яка підтверджує, що ви пройшли цю дорогу. Також, кожного заносять в книгу і видають сертифікат на згадку. На площі, перед Катедрою, я зустрів тих людей, з якими познайомився під час дороги. Відпочивши, пообідавши, відновивши сили, ми всі зібралися наступного дня в Катедралі на Службі Божій! Таких відчутів у мене не було ніколи… Люди плакали від радості, щастя, сльози просто самі котилися від тої такої теплої, дружньої, духовної атмосфери...

Я дуже радий і щасливий, що пішов в це Каміно! Я зробив для себе багато висновків, подумав про все те, про що буденне життя не дозволяє подумати, а ще пригадав усі свої добрі й не дуже добрі вчинки. Зумів більше пізнати себе, увійшов в найбільш дальні куточки свого розуму та серця і вигнав звідти все те погане, що там було, і звільнив місце для Ісуса! І з Ним я повернувся додому, повний доброти і любові в своєму серці!

Роман Гарбуз, Барселона (Іспанія)