«А за вікном мина 20-та Осінь…»

Ми розуміємо цінність важливість і неповторність нашого життя лише тоді, коли починаємо копирсатись у своїх спогадах, коли озираємось назад і бачимо той величезний та нелегкий шлях, який ми вже пройшли, і…коли розуміємо, чого нам це коштувало – бути зараз тими, ким ми є, і там, де зараз знаходимось. Та, зрештою, більшість часу ми просто йдемо вперед, спотикаємось, падаємо, підіймаємось та знову йдемо, і лише зрідка озираємось та любуємось краєвидом, що позаду нас.

Знаєте…нам є на що озиратись! 20 років – це не просто дата, не просто ювілей… Це ціле життя, ціла історія… Це близько 7300 днів, що об’єднані спільною ідеєю та полум’ям молодих сердець. Це досвід, який передавався з покоління в покоління, злети і падіння, періоди розквіту та занепаду. Це книга, у якій кожен із нас має свою роль і у якій ще безліч пустих сторінок для нових подій, смішних історій, фотомоментів та щирих, безпосередніх усмішок. Це наше УМХ, для якого ця осінь –  вже 20-та.

Це мала бути просто гарна подія, яка б усім згадувалась із найприємнішими емоціями… Але наше 20-тиріччя перетворилось на своєрідний неофіційний з’їзд редемптористичної молоді :) Насправді, ми були надзвичайно щасливі бачити кожного учасника кожної спільноти, що приїхала розділити нашу радість - «Світло Христа», «Quo Vadis», «Іхтус», «8 Блаженств», «Кохавинські зорі», «Молодь св..Альфонса», «Агіос», «Єдність сердець», «Нове покоління», оскільки, при зустрічі ожили ще зовсім свіжі спогади із цьогорічного з’їзду молоді – рідні обличчя, гарні емоції, родинна атмосфера. А також ми шалено вдячні за присутність на святі наших засновників – п. Івана та о. Володимира Вітовського; наших духівників, які в свій час підтримували нас та робили все, аби ми розвивались та жили повним життям – це о. Василь Кравчук, о. Роман Жиравецький та о. Володимир Юркевич; наших сестер, які часом були чи не найбільшою опорою та осередком материнської опіки та любові для нас – с. Софії Чумі, с. Терезі Водяній та с. Рафаїлі Литвин та всім отцям і сестрам, що розділили нашу радість. Ну, і звісно, яке ж свято без старшого покоління наших УМХанят, які створили для нас міцний фундамент та дуже часто були прикладом для наслідування… Та й, власне, і досі ним є :)

Розпочалось наше свято, як і годиться у християнській родині – зі Святої Літургії, яку очолив о. Іван Левицький. Для багатьох наших маленьких УМХістів – це був час солодкого трепету та хвилювання  перед набуттям ще одного статусу у їхньому житті – вони приймали присягу УМХіста. Опісля молитви ми продовжили нашу святкову програму в ресторані «Соната». Це було не просто місце для того, аби прихистити майже 200 людей. Це був окремий світ, пронизаний духом Новояворівського Голівуду та працею енергійних та творчих УМХанят. Насправді, спільнота вклала всю свою душу та залучила всі можливі ресурси для якнайкращого оформлення та організації свята – це було видно навіть неозброєним оком. І свято було, справді, фантастичним!

Та, без наших гостей, нічого б не вдалося! Насправді, ми були дуже приємно вражені оригінальністю привітань та подарунків від кожної спільноти. Це були і «Надзвичайні новини» з Тернополя і мікс Голівудських фільмів на Львівський лад, це було навіть не одна, а кілька, церемоній вручення Оскара в одному місці і пісеньки, які до щему в серці було приємно слухати, це були дотепні та смішні сценки та надзвичайно смачні Ковельські тістечка. Ці привітання та такі приємні слова надовго залишаться у наших серцях і ми впевнені в тому, що наші друзі гідні кожної з номінацій, які висувались того вечора – найновіша, найяскравіша, найсвітліша, найнепередбачуваніша, найвеселіша, найкреативніша, найніжніша та найенергійніша спільнота. Та й, зрештою, не лише цих, аде до кожної фігурки додавались ще наша любов, відкритість, щирість, довіра, дружба та відданість. Адже ми, справді дуже любимо кожного з них і завжди чекаємо з відкритими обіймами.

Це дійство, справді, було наповненим безліччю незабутніх емоцій та цукеркових спогадів. От так живемо день за днем, долаємо якісь певні труднощі чи перешкоди, готуємось до Канікул з Богом, з’їздів молоді, різних святкувань чи інших подій… Багато, чи не так? Але ж в процесі цього всього нереального руху ми зовсім рідко помічаємо, що, насправді – це потужний обсяг подій, заходів, свят і просто – звичайних і, водночас, таких необхідних та наповнених днів, які ми проводимо разом. Це просто навіть важко описати словами те тепло та приємність, які наповнюють кожен закуток душі та зачіпає найпотаємніші струни серця, коли переглядаєш старі фото, де всі такі ще маленькі та смішні, безпосередні та справжні, наївні та відкриті…і, головне – рідні. Всі. До останнього. На очі навертаються сльози від зворушливості цих моментів. І, хоч кожен з нас змінюється і кожного дня – стаємо все дорослішими, мудрішими, досвідченішими, є одна річ, яка залишається незмінною і передається з покоління в покоління – це любов та єдність, що відчуваються тут, як у колі сім’ї, у колі рідних людей. І пам’ять, що береже кожного, хто був у нашому житті.

Власне, це неперевершене відчуття, коли дають зрозуміти, що у чиємусь житті ви є так само важливі, як і хтось для вас. І що ви не просто так – «гості у їхньому серці», а постійні мешканці, що мають велику кімнату, наповнену сотнями тисяч спогадів та подій. Гарних подій. І це, справді, до сліз зворушливо, коли підносять сюрприз, що створений лише для нас і лише про нас, в якому стільки тепла та любові, що неможливо навіть знайти таке місце, куди б вони помістились… Залишається лише плакати від щастя, радіти та дякувати за дар життя таких людей. І ми дякуємо дорогим нашим сестричкам Софії і Терезі, за їхню опіку, ніжність, терпеливість та любов, яку вони виразили у пісеньці-подарунку, і яку ми ще досі відчуваємо, навіть коли вони не поряд.

І хоч пройшов вже тиждень після святкування, та теплий щем і гарні спогади ще досі гріють душу. Ми хочемо виразити найщирішу подяку тим, хто підтримував і допомагав у організації цього незабутнього свята, а, також, нашому Татусеві, який є з нами кожного дня, кожної хвилини і любить нас такими, якими ми є.

До нових зустрічей! ;)