Ахіль Деляре - перший редемпторист східного обряду

В ніч з 11 на 12 липня, поточного року, о 3.10 год. ранку,- на свято верховних Апостолів Петра і Павла,- згідно візантійського обряду, в лічниці “Королева Вікторія” у Йорктоні, Саскатчеван, невдовзі після захворювання на запалення легень, спочив у святості Преп. о. Деляре.

При його смерті були присутні: Преп. о. Степан Бахталовський, ігумен нашого дому в Йорктоні, який спонукав вмираючого до побожних вправ; Преп. о. Хом’як, який уділив вмираючому останнє розрішення та відмовив молитви за терплячих, та дорогий брат Онисим.

При його скорботному захороненні, 14 липня були присутні: Його Преосв. Владика Володимир-Василь Ладика, ЧСВВ,- єпископ для українців в Канаді; о. Ігумен Йосиф Сабура,- офіційний представник Його Преосв. Владики Єля, архиєпископа із Боніфасу; Преп. о. Лев Сесміт, ЧНІ,- офіційний представник Його Преосв. Владики Мурая, єпископа зі Саскатчевану, ЧНІ; 22 інших отці-місіонарі, десятки сестер Непорочного Зачаття, та багато вірних, духовних дітей померлого співбрата.

Після великого Богослужіння, співаного в наміренні о. Деляре, Його Преосв. Владика Ладика, в похоронній проповіді розповів про працю, труднощі та піклування о. Деляре для українських людей, про його великі якості як організатора та високі чесноти як монаха, і закінчив свою проповідь кажучи, що український нарід матиме великого заступника в небі в особі о. Деляре.

Померлий Cпівбрат є добре відомим як засновник української місії в Канаді та як перший редемпторист візантійсько-українського обряду.

Народився 17 квітня 1868 р. в Лонделеді, західня Фландрія, Бельгія. Його батьки були дуже побожними. Два його брати стали світськими священиками, а сестра,- мoнахинею. Монаші обіти зложив в Сан Іронді, 6 жовтня 1888 р.; рукоположений на священика в Боплято, 4 жовтня 1896 р.

В липні 1898 р. Владика А. Логева, архиєпископ із Боніфасу, Канада, приїхав до редемптористів у Брюсселі з проханням духовної допомоги для численних слов’янських емігрантів в його великій архиєпархії. Як результат цієї візити, о. Деляре був посланий для вивчення польської мови до східньої Галичини, до наших польських Отців у Мостиськах.

Наступного року, 14 вересня 1899 р. він вирушив в подорож до Ліверпуля, на судні “Скотман”, в напрямку Канади. Наступного дня, 15 вересня, корабель був вже вдалі моря. Вечером піднявся сильний вітер, який перейшов у шторм на протязі цілої ночі. В неділю, 17 вересня, ситуація була незмінною, так що шторм тривав три дні, після чого вгамувався.

В ніч, з 21 на 22 вересня, біля 4 год. ранку, коли пасажири ще спали, о. Деляре,- вже мроснувся,- почув скрипучий шум: ліва кіль судна наткнулась на скелю. Відразу ж почувся сильний звук сирени, який повідомляв екіпаж про катастрофу. Отець Деляре швидко накинув на себе одяг та побіг на місток, де зі всіх кутків корабля збіглись пасажири. Судно зупинилось, осівши на скелі та перехилилось на лівий бік в такий спосіб, що на містку неможливо було втриматись: дехто зачіплявся за мотузок, дехто за поруччя корабля, кинутого напризволяще. Бачачи непередбачену небезпеку, о. Деляре висповідався в Преп. о. Йосифа Коппа, ЧНІ. Згодом, дехто запропонував о. Деляре рятувальний пояс, однак молодий місіонар передав його щедро о. Коппа, своєму настоятелеві по подорожі. Отець розпочав одягати, однак роздумавши, скинув пояс та дав його о. Деляре кажучи: Якщо хтось із нас повинен пережити, краще щоб ним були ви, ви ще є молодий та спроможний послужити Згромадженню та душам. Однак молодий місіонар не захотів брати пояс, зробив це тільки після наказу свого старшого співбрата.

Капітани екіпажу активно займались організацією. Близько 5 год. ранку, коли вже прояснювалось, неподалік корабля почало виднітись гірське пасмо, після чого незабаром почувся сильний голос: “Ми є поблизу острова!” Це була протока Бель Езль.  Одразу ж було організовано порятунок для тих, які залишились на великій драбині та для тих, які підтримувались мотузками. Приблизно за годину часу, пасажири, які не знаходились в корабельній шлюпці, були висаджені на скелі. Згідно наказу капітана, який остерігався припливу, люди вилазили із скелі на скелю аж до ліхтаря маяка, вершини острова. Там був сердечний прийом зі сторони французьких канадійців, які живуть у цьому місці.

У вівторок, 26 вересня біля 9 год., одне судно зупинилось навпроти Бель Ізль. Капітан корабля Монфорт сердечно зустрів осіб, які зазнали корабельної аварії. Рятувальне судно було торговим, й отже не надто вигідним для розміщення та нагодування сотень пасажирів, а залишилось ще подолати 200 льє морського шляху. І ось, 28 вересня о. Деляре та його попутник, сходять в Квебеці, щоб через день направитись до Сан Анни з Бопре.

11 жовтня 1899 о. Деляре приїжджає до Брандону. Два перші центри, призначені його організаційному духові, були: Ганс-Валлей та Шовл-Лак, Манітоба. В Брандоні та його околицях, о. Деляре займався не тільки поляками, угорцями, але також українцями, які були там дуже чисельні. Наприклад, в Ганс-Валлей,- було 40-45 українських сімей, 40 польських та 13 угорських (витяг із листа-звіту від 25 грудня 1901 р. о. Ігумена Василя Жолдак до Владики А. Лонгева, щодо апостольської діяльності о. Деляре).

Наприкінці 1901 р. о. Ігумен Василь Жолдак був посланий до Канади Митрополитом Львова А. Шептицьким з метою візитації українців слов’янсько-українського обряду, дав звіт щодо ситуації людей та вказав потреби і заходи, які він вважав необхідними для релігійного добра цього населення. Таким чином він проїжджав через Брондон і познайомився з о. Деляре, який в той час займався емігрантами з Галичини. Так як о. Жолдак не володів англійською мовою, він звернувся до о. Готса, ігумена дому, щоб о. Деляре супроводив його в кількох відвідинах. Таким чином, вони відвідали околиці Йорктону. В цих околицях було багато людей обидвох обрядів, за походженням із східної Галичини. Так як не було жодного священника, який володів би щонайменше однією слов’янською мовою, о. Жолдак підготував звіт 25 грудня 1901 р. до єпископа А. Логева, в якому він наполягав особливо на необхідності візитації цих людей та заснуванні релігійного центру в Йорктоні, Саскачеван.

Ще мешкаючи в Брондоні, на прохання Архиєпископа Боніфасу, о. Деляре зробив місячну візитацію місцевостей Йорктону. В цих околицях він знайшов 600 католицьких сімей, позбавлених релігійної опіки. З метою протистояння протестанським та схизматичним впливам, пропозиція відносно заснування монастиря в цьому важливому центрі стала в порядку денному. В той час, Архиєпископ Боніфасу звернувся до настоятелів Згромадженя, щоб отримати згоду відносно вищезгаданої пропозиції. Таким чином, 12 січня 1904 р. о. Деляре переїхав з Брандону до Йорктону. Там був придбаний приватний будинок, де поселився отець із братом Кирилом Друа. 11 грудня 1904 р. єпископ Логева поблагословив наш будинок в Йорктоні. З цієї нагоди, цілком природньо, говорилось відносно ситуації навколишніх місцевостей, відносно труднощів, з якими спотикались отці та щодо заходів, яких слід вживати для збереження та розвитку католиків. Отці зауважили, що більша частина жителів належала до візантійського обряду та що виражала велику неприязнь до латинського обряду. Так як у той час у цілій Канаді було тільки 5 або 6 місіонарів цього обряду, надійшла пропозиція, чи було б можливо щоб латинські отці отримали візантійсько-східній обряд, та змогли в такий спосіб рятувати вірних.

Владика А. Логева розпочав переговори із Конгрегацією для розповсюдження віри та з нашими Вис. Преп. о. М. Руз та Вис. Преп. о. Й. Стрибол, тодішнім Протоігуменом Бельгії. Ці переговори тягнулись на протязі двох років, і закінчились тільки 12 серпня 1906 р., коли о. Деляре отримав дозвіл для змінення обряду, однак як сказав Вис. Преп. о. М. Руз, під умовою, що це буде у випробувальний спосіб та терміном на один рік.

Відразу ж після цього, о. Деляре направився до Вінніпегу, щоб розпочати працю вже у візантійському обряді. Преп. о. Антоній Строцький, ЧСВВ йому допомагав запізнатись у цьому. І ось, 26 вересня 1906 р. о. Деляре вперше відслужив Святу Літургію в східному обряді.

Його апостольське завдання було дуже складним. Щоб обслужити та застерегти українських людей перед небезпекою втрачення віри, він проїжджав автом в часі великої літньої спеки по 50-60 тисяч англійських миль по околицях Йорктону, та потягом, в часі виняткових морозів довготривалої зими, в часі коли український люд мешкав в свого роду хатинах та підвальних приміщеннях. Після довгої та втомлюючої подорожі, прибуваючи до колонії, в одній хатині він відправляв Святу Літургію, повчав людей, хрестив та миропомазував дітей, благословляв подружжя та заохочував вірних, щоб будували церкви. Біля 4-5 год. вечора, снідав та обідав. Якщо додамо труднощі, які виникали під-час організації парохій, а особливо що стосувалось реєстрації церков у компетентної щодо цього церковної влади, та боротьбу з неправдивими священиками, незалежниками та презбітерянами, матимемо невелику уяву його важкої місіонарної праці.

В 1903 р. приїхав до Канади самозванець Серафим, під титулом “Високомовний єпископ та митрополит православної віри для всієї Північної Америки”, що значить США та Канади. Хоч він ніколи не був висвячений, бо як сам сказав, показуючи документ, що був рукоположений 11 жовтня 1902 р. єпископами: Антіросом,- патріархом Константинополя; Степаном, - архиєпископом з Вифлиєму та Неолісом,- митрополитом Смирни. Архиєпископ Степан з Вифлиєму, проте, помер 1898 р. Цей самозванець висвячував священників, які розповсюджувались повсюди, сіючи безладдя та протестанські помилки, завдаючи тим самим тривоги католицьким священикам. Однак, незважаючи на все, секта не встояла, і зараз про Серафима вже не говориться.

В цей час, інший самозванець Зетсаф, за походженням єврей, поселився в  Йорктоні та почав вмішуватись в католицькі відправи. Через деякий час був звинувачений в неморальності, і був змушений покинути місце. Ще інший, був убитий під потягом, тіло порізане на куски. Один польський священик незалежник, Лев Поцєховський, також появився в Йорктоні, вихваляючись що прожене бельгійців з цього району за 15 днів. Через ласку Божу та на честь поляків, в жодній церкві не захотіли його прийняти, навіть люди не забажали взяти його додому, і таким чином, був змушений на свій власний сором, покинути поле битви.

Перейшовши на візантійський обряд, о. Деляре відчував необхідність в допомозі, тому що в жоден спосіб не зміг би потурбуватися за все. Таким чином, 6 січня 1909 р. Преп. о. Бульс, 10 січня 1910 р. Преп. о. Декамп, 30 жовтня 1911 р. Преп. о. Тешер та інші бельгійські співбрати віантійського обряду приєднались до нього. З цими співбратами, о. Деляре організував близько 40-ка центрів в околицях Йорктону, Канори та Ітуни в Саскачевані.

Апостольська діяльність першого місіонаря не обмежувалась тільки проповідуванням Євангелії та організацією християнських центрів. Він займався також письмовими працями: написав “Згадка про спроби схизми та єресі серед українців західної Канади” (Квебек, 1908, в 8, стр. 48). В цій праці він показав, як неправдиві пастирі отримувані презбітерами, видумували різного роду заходи щоби приглушити зернину католицької віри в українських емігрантів західної Канади. Бачачи фізичну неспоможність оо. Василіян з Галичини, щоб приїхати в достатній кількості до Канади, на закінчення цього письмового твору, автор звернувся із закликом до канадійських семінаристів, але із закликом апостола, який чується стривоженим дивлячись як погибає стадо через помилку пастирів

З метою забезпечення українському людові Канади ревних священників, о. Деляре отримав дозвіл, щоб василіянські студенти з Галичини вчились у великій семінарії Монтреалю, під проводом оо. Сульпісинців.

Щоб мати українських місіонарів в Канаді, о. Деляре зробив все можливе для заснування монастиря редемптористів в Галичині. З цією метою, в липні 1912 р. він поїхав до Львова із Вис. Преп. о. Ван де Стеном, тодішнім протоігуменом Бельгії до Його Преосвященства Владики А. Шептицького. Щоб відстояти цю ж справу, в травні 1913 р. він поїхав також з Йорктону до Риму на зустріч настоятелів багатьох провінцій, де обговорювалось, зокрема, питання про заснування монастиря в Галичині.

Однією з найбільших заслуг о. Деляре, залишиться назавжди його велике старання щоб отримати українського єпископа в Канаді. При кінці 1909 р. церковна єрархія Канади зібралась на пленарне засідання з метою найефективнішого вирішення справи католиків цієї території. На прохання Його Екселенції Д. Збаретті, тодішнього апостольського нунція Канади, о. Деляре підготував документ “Пам’ять про українців північно-західної Канади”. На підставі цього тексту та через інші звіти до найвищих церковних постатей Канади та Риму, він доказав нагальну потребу українського єпископа в Канаді. Про те ж він просив і у Римі, бувши на приватній аудієнції в Папи Пія Х, 12 травня 1912 р. Невдовзі, 15 липня того ж року, Апостольський Престіл іменував Його Преосвященство Владику М. Будку як першого єпископа для українців Канади.

Щоб надати більшої плідності католицькій справі між українським людом Канади, під його керівництвом в Йорктоні побудовано: в 1913 р. наш монастир, а в 1914 р. нашу церкву Матері Божої Неустанної Помочі, яка стала відпустовим місцем; в 1916 р. побудовано монастир для Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, який служив в той же час як парохіальна школа; в 1920 р. засновано ювенат і в 1922 р. відкрито друкарню. Ще інший католицький центр, о. Деляре відкрив в Ітуна, Саскатчевані, де від 1 жовтня 1919 р. наші отці мають будинок із церквою Найсвятішого Серця Ісуса, яка є також місцем прощ та де ті ж самі Сестри Служебниці мають монастир та парохіальну школу.

Від 1 листопада 1916 р. до 21 вересня 1919 р. о .Деляре з о. Ван де Босс обслуговували Комарно, Манітоба,- понад 30 місць розміщених між озером Манітоби та озером Вінніпегу.

Протягом довгого часу свого життя о. Деляре був настоятелем. Наприклад, у Йорктоні, був настоятелем монастиря св. Герарда від 12 листопада 1905 р. до 24 червня 1913 р.; настоятелем знову ж у Йорктоні монастиря Матері Божої Неустанної Помочі із 2 серпня 1913 до 26 березня 1916 р. та від 2 вересня 1921 р. до 5 травня 1924 р. Від 1 листопада 1916 р. до 21 вересня 1919 р. був настоятелем в Комарно. Віце-Протоігуменом в Канаді,- від 22 вересня 1919 р. до 18 травня 1927 р. Від 11 жовтня 1919 р. до 2 вересня 1921 р. та від 5 травня 1924 р. до 13 вересня 1928 р.,- настоятель в Ітуна, Саскатчевані; міністр в Йорктоні з невеликими перервами від 14 вересня 1928 р. до 8 лютого 1938 р., та консульторoм. Преп. о. ігумена в Йорктоні від 14 вересня 1928 р. до кінця свого життя.

Від серпня 1930 р. до грудня 1931 р. о. Деляре був у Європі: трохи в Бельгії, в Римі, і особливо в Станіславові, в Галичині. 

Дух любові, повен жертовності, був характеризуючою чеснотою його життя. Щоб спасти опущені душі українського люду Канади, він залишив свою рідну країну, свій латинський обряд, щоб прийняти обряд візантійський. Цей дух характеризував його протягом всього життя. Його остання подорож, яка стала причиною його смерті, була також актом братньої любові. Запрошений ігуменом Йосифом Сабура, його давнім приятелем із першої праці між українським людом Канади, на святкування до Сан П’єр Йоліс, Манітоба, 29 червня поточного року, він не відмовився з причини старості та своєї хвороби, але поїхав туди бажаючи послужити другим.

Отець Деляре був чоловіком надприроднім, чоловіком великого духу, був веселою, відкритою та щирою душею. Строгий до себе, але поблажливий до інших. Монах, повен ревності та грунтовно побожний, прикладний та точний у виповненні правил, як святий новик у новіціаті. Будучи настоятелем, йому приходилось часто працювати до півночі, однак зранку, він завжди був зі своїми співбратами на розважаннях, приписаних правилом. Коли він став старшим та хворобливим, маючи інших настоятелів, набагато молодших від нього, ставився до них завжди з повагою та послухом. Коли  важка та безмежна праця зламала його міцне здоров’я, і наставники просили, щоб він робив деякі винятки чи то в денному розпорядку чи то в  рефектарі, він ніколи не захотів робити цього в спільному житті. Кожного дня він відмовляв хресну дорогу.

6 жовтня 1924 р. з нагоди 25-літньої апостольської праці о. Деляре в Канаді, Його Преосвященство Владика М. Будка звернувся, між іншим, до Преподобного Ювіляра: "Як ваш єпископ, користуючись з нагоди цього ювілею, виражаю вам від свого імені, від імені наших священослужителів, наших вірних, від яких знаю почуття подиву, поваги, та вдячності за ваші труди та за вашу відданість на полі нашого релігійного та національного життя Канади. Дерево пізнається з плоду: монастирі, церкви, школи, побудовані та організовані під вашим керівництвом, отці місіонарі, журнал “Голос Спасителя” та тисячі вірних, розповсюджених по різних колоніях; і тільки Бог знає, де це все було б сьогодні без вашої праці та праці ваших отців. Певним і явним є факт, для того хто про це роздумує: проміння притягує погляди до безмежного сонця; запах зраджує покірну квітку. І так, ваші обіцянки апостола-місіонаря розкрили могутність Христа-Відкупителя в його плані відкуплення та в допомозі, наданій його Церкві між українським людом Канади. Дорогий отче ювіляре, цим листом я хочу виразити вам глибоку вдячність та моє схвалення вашої праці в нашій церкві, і це в якості єпископа, який знає всю вашу працю, трудності та переживання, який знає ваші наміри без зацікавлення, ваше старання та ваше посвячення на служіння душ, довірених вам як з духовної так і національної сторони. І виражаючи вам цілковито мою вдячність, від серця дякую вам за все добро, яке ви зробили серед народу Канади. Я вдячний Богові та вам, як і вашим співбратам, що ви дали своє життя на служіння нашому людові. Я дякую вам, що ви знаходитесь перед нами на цьому місці, в непорушній та повній щирості даючи приклад доброго пастиря-місіонаря, незважаючи на страждання, від яких Господь вас не звільнив. Дякую за ваші писання, зустрічі та зусилля в Квебеці, в Римі та повсюди, за ваше ясне бажання та сердечну орієнтацію для нашого люду в Канаді, для якого ви, більше як будь-хто, добились українського єпископа для Канади. Особливо вдячний вам за численні добрі відомості та практики, за середечну підтримку вашими молитвами, які підносяться з ваших монастирів не зупиняючись до Бога та до Матері Божої Неустанної Помочі; за ваше сердечне та синівське прив’язання не тільки до вірних, для яких ми живемо, але також до особи єпископа, який кожного разу коли вас відвідує, чується як в себе, як в сім’ї".

Ігумен Йосиф Сабура, на похороні, 14 червня, сказав між іншим: "Отець Деляре не належав до школи тих, які вважають, що вірні повинні призвичаюватись до пастиря, а визнав в теорії та практиці спосіб бачення св. Павла, тобто що належить пастирям призвичаюватись до вірних".

Отець Деляре залишиться назавжди найбільшою славою Бельгійської Провінції, і ми надіємось, що матимемо його як великого заступника на небі для українських людей.