Духовний шлях блаженної М. Челести

Марія Челеста Кростароза – це схована перлина, яка на цей момент  прослави чекала понад 260 років. Її доля була складна, все своє життя вона, як Ісус, не мала де голови прихилити і відобразила в своєму житті оцей ідеал скитальництва («странничества»), який від часів древнього монашества дуже високо цінувався, хоч це є щось, як і юродство, що суперечить ментальності світу… Парадоксально, як Ісус – Віатор (Подорожній), на її улюбленому образі, що босими ногами ступає по світі, вона також іде убога за Убогим, смиренна за Смиренним, хоча була вона контемплятивною монахинею, що по суті свого покликання мала б не виходити за межі одного монастиря. Її життя не було повне славних осягнень, як життя св. Терези Авільської, що заснувала понад 30 монастирів, чи св. Йоанни де Шанталь, котра ще за життя була свідком зросту заснованого нею Чину Візиток по всій майже Європі і візитувала понад 60 новостворених монастирів.

Скитальництво бл. Челести мало передусім містичний вимір, тобто життя, що не має у тому світі свого постійного житла, не має нічого певного і стабільного. Ні місця, ні люди, ні обставини не давали їй у тому житті ніякого комфорту, ніякого почуття безпеки, хоча це не був її прямий вибір – вона не обрала життя паломника в дослівному значенні. Єдине її почуття стабільності і безпеки було в Господі, Котрого вона зустріла і досвідчила у своєму житті, як єдину доброту і Любов. Цей досвід дав їй незмірну силу подолати всі труднощі, дав їй мир душі попри всю нестабільність її життя, у якій, можливо, не одна інша особа з’їхала б з глузду. Бо життя її трохи «покидало».

Починає свій шлях Марія Челеста, у кармелітському монастирі у Марільяно – це був кармель двічі реформований: спочатку св. Терезою Авільською, а у 18 ст. Серафимою ді Капрі. Ці кармелітські монастирі відзначалися більш гуманістичним підходом до дисципліни і були розраховані на міщанок середнього класу (тоді, коли у 18 ст. терезіанські монастирі були доступні лише багатим шляхтянкам). Челеста, юна ще тоді дівчина, з усієї душі входить у духовну атмосферу монастиря і черпає  з багатої спадщини кармелю: творів св. Терези, св. Йоана від Хреста, самої матері Серафими та інших авторів. Проте, у своїх власних творах ніколи їх не цитує, на відміну від св. Альфонса, чиї твори рясніють різноманітними цитатами. Можна лишень робити висновки на основі порівняльного аналізу її ранніх джерел з творами кармелітських святих, що такий вплив був. У Марільяно формувалася її духовна самобутність, яка, передусім, базувалася на власному, дуже багатому внутрішньому досвіді, який вона, як і кожен початківець, конфронтувала з досвідом попередників і церковних авторитетів.

У Марільяно її пріоритетами є інтимне перебування з Господом у «таємній кімнатці» серця, а щоб це могти здійснити, необхідно практикувати внутрішнє і зовнішнє мовчання, піст, багато молитви. Часті містичні пориви спричиняють певну розгубленість Челести, вона не розуміє, що з нею діється, але сліпо йде вперед, покладаючись на запевнення духівника, що йде добре. Ці духовні стани подібні на закоханість, що відбирає фізичні сили.  Вона на своєму шляху осягає велику зосередженість, що поглинає її увагу, але вона ще не вміє  поєднати споглядання з активністю. У цей час Челеста стає якби неспроможною сконцентруватися на зовнішніх справах, розмовах з людьми, праці. Усе це надзвичайно її втомлює і виводить із зосередження, яке стало для неї  наче духовною батьківщиною.

Оце зосередження на Господі – «зафіксований» погляд на Бозі, що живе в «центрі» людської особи -  стало першим її відкриттям, дуже характеристичною рисою її шляху, що також і в зрілому етапі буде дуже важливим.

У Марільяно стається також певний переворот її духовного розуміння, який увів її в етап зрілості: перехід від чисто зовнішнього наслідування Христа до стремління до духовного переображення. А це переображення відбувається за допомогою відкриття людської особи на первинність благодаті, на дію Св. Духа, що діє в нашій слабості. Тільки людина, що досвідчила власну слабість розуміє, що жодне вправляння у чеснотах, жодна зовнішня аскеза не дасть плодів, якщо це буде тільки людське зусилля. Необхідна співдія, яка розпочинається у любові до Господа, яка починається від смиренного відкриття серця на Його прихід. Попри сторінки Автобіографії, у яких Челеста описала свій духовний шлях у Марільяно, не можемо собі уявити, що ж таке відбулося у її душі і серці, що так докорінно змінило якість її життя з Богом….Можемо тільки зробити висновок, що тоді в ній зародилося духовне материнство, яке пізніше принесло плід у народженні нового монаршого Інституту. Але це відкриття її духовного життя поставило її у дуже небезпечне становище. Щоправда, інквізиція у ті часи не була так грізна, як у середньовіччі, але все ж, краще з нею було не задирати.  А у 18 ст. найбільш переслідуваною єрессю був квієтизм. Був також і янсенізм, хоча, здається, католицька Церква у своїй аскетичній практиці, не у вченні, була під більшим впливом саме янсенізму, аніж квієтизму. Янсенізм проголошував строгість Бога–Судді і наголошував на великі аскетичні зусилля людини, завдяки яким, з великим трудом могла спастися. А квієтизм, у свою чергу, голосив про цілковиту пасивність людини, мовляв, «я не мушу докладати жодних зусиль, усе за мене має здійснити ласка. Я маю тільки відкритися ласці». Квієтизм у своїй крайній формі оправдовував гріхи, мовляв, людина на «певному духовному рівні не спроможна грішити, навіть, якщо це об’єктивно гріх – це не гріх.» . Тут можемо побачити, як вузенькою є ота золота серединка, як важлива є рівновага людського зусилля і благодаті – з акцентом на первинність останньої. І Челеста це розуміла. Проте, гірше було з її сучасниками, які не мали цього містичного досвіду, що вона.

Зовнішні обставини склалися так, що Челеста була змушена покинути кармель. Це не був ані її вибір, ані рішення настоятелів. Єпископ розв’язав обитель через надмірні втручання княжни, яка була власницею ділянки, на якій був збудований монастир. Всім сестрам дано свободу вибрати подальший свій шлях: повернутися додому, чи знайти якийсь інший монастир.

Тут починається наступний етап скитання бл. Челести. Вирішує обрати дуже непевне місце – новостворений монастир в Скаля. Це був дуже ризикований крок і Челеста робить його виключно тому, що вбачає у цьому волю Божу.  Її рідна сестра, Урсула, що супроводжувала її усе життя, відмовляла її від цього кроку.  Ініціатором переходу до Скалі був священик Томазо Фалькоя, який був одним з засновників цього монастиря. Челеста познайомилась з ним під час реколекцій у Марільяно. Чому цей крок був ризикований? Фалькоя тримав новостворену обитель у своїх залізних обіймах і всі сестри мали обов’язок користати тільки з його духовного проводу. Окрім того, це був монастир без традицій, у якому було зібрано кільканадцять дівчат з міщанських родів та не було жодної монахині з обітами, яка б могла їх формувати. Священики ж, не знаючи всіх тонкощів жіночого контемплятивного життя, не могли запевнити дівчатам відповідного формування.

Челеста разом із рідними сестрами: старшою і молодшою,  вступають до Скалі і розпочинають там життя від нуля, від новіціяту, хоча вони єдині мають вже багаторічний досвід монашого життя. І тут стається найбільш неймовірне: Челеста, покірна новичка, отримує великий духовний досвід, відвідини Господа, який велить їй написати новий устав. У тих обставинах, написання нового уставу було дуже очікуваним і бажаним, сестри відчували невідповідність для них уставу св. Франциска Сальського, яким вони жили дотепер. Тож вона, кожного дня після Св. Причастя, записує, наче під диктування, глави нового уставу. Цей факт народив багато контроверсій. Деякі сестри були в захопленні, а деякі почали переживати за свої посади, бо відчували, що новий устав принесе зміни і нову владу. Отець Фалькоя також був у сумнівах. З одного боку, такий новий устав для нього самого ставав шансом створити щось оригінальне. Він також хотів перебрати ініціативу в свої руки і не допустити, щоб Челеста мала безпосередній вплив на керування новим  монастирем. Ця ситуація спричинила багато страждань для Челести. До цього можна також додати, що Фалькоя, як духівник, аж ніяк не міг зрозуміти духовного шляху Челести, і він з усіх сил намагався впхати її назад у вузьки рамки зовнішньої аскези. Спочатку Фалькоя підримував проект, тому, що він був для нього у якомусь сенсі фірткою до успіху. Тому сам немало витерпів у цей час, повний інтриг і людських осудів. Челеста ж досвідчила великого відкинення і суворої кари: ув’язнення на горищі монастиря, у темній і повній вологості келійці, у якій, у зимові місяці в Італії, було нестерпно холодно.

Завдяки втручанню св. Альфонса, устав, написаний Челестою, визнали за такий, що походить від Бога. І за його стараннями, скоро був заснований новий жіночий контемплятивний монастир Найсвятішого Ізбавителя.

Челеста, здавалося б, мала переживати тріумф. Вона раділа і прославляла Господа, але скоро побачила, що диявол почав атакувати цей молодий пагінець. Томазо Фалькоя, який на той час отримав єпископські свячення, почав виправляти і змінювати устав, написаний Челестою. Почалися також велетенські труднощі, а пов’язане це було із заснуванням чоловічого Згромадження редемптористів. Відтоді її ситуація ставала все більш драматичною. Через людський наклеп, обмову і плітки, почалася спільнотова істерика, про джерело якої вона навіть не здогадувалась. Її звинувачували у любовному зв’язку з одним молодим дворянином, хоч це було абсолютно об’єктивно неможливим. Через те, що Челеста далі у своїй невинності, нічого не підозрюючи, позитивно висловлювалась про нього, пристрасті навколо неї тільки зростали. Її знову ув’язнили в келії, заборонивши будь-кому наближатися до неї. Це був дуже тяжкий період її скитальництва, бо не тільки всі зовнішні обставини, люди, найближчі, були проти неї, але і в душі вона переживала темряву і стан богоопущеності. У такі моменти душа якби потопає і не має за що вхопитися. Тільки сила Божа тримає її при житті, хоча суб’єктивно така душа не відчуває тієї підтримки.

Страждання Челести перервала її молодша сестра, яка сказала батькові, щоб забрав її додому, бо вона не може дивитися, як мучать Челесту. Цей крок молодої черниці навіяв зловмисникам відповідне розв’язання: нехай разом з нею вийде з монастиря і старша сестра. Після того, висунули Челесті ультиматум: поставили три умови, на які вона морально не могла згодитися, тому, що суперечили сумлінню. В тих умовах йшлося про три речі: 1) перестати мати усі зв’язки з молодим дворянином (це була беззмістовна умова, бо ж зв’язку ніякого не було, і не становила для Челести ніяких труднощів перервати з ним контакт, проте, саме формулювання її вже очорнювало Челесту), 2) присягти довічний послух одному духівникові – Томазо Фалької (на що вона не могла згодитися, бо ж вибір духівника ніколи не може бути накинутий примусово) і поставити свій підпис під Уставом, який змінив Фалькоя. Челеста на останню умову відповіла, що змінений устав прийме цілим серцем, і буде його виконувати разом з усіма сестрами, але підписати його не може, бо це б було неправдою. За це Челесту, разом з обома її рідними сестрами вигнали зі Скалі.

Де був тоді св. Альфонс? На жаль, він не мав і не міг мати доступу до всієї інформації. До нього доходили тоді лише дуже негативні опінії про Челесту, у які він без упередження повірив. Зберігся лист, у якому він строго картає Челесту за гордість і непослух. У відповідь на цей важкий документ, Челеста пише відкритого листа, славнозвісного «листа з 20 квітня 1733 року», у якому відкриває стан свого сумління, свої мотивації, а також зрікається прилюдно усього, що могло бути свідомою, чи несвідомою помилкою. Зрікається навіть надприродних досвідів, які переживала у дотеперішньому житті. Але, як відомо з історії, цей лист не був прочитаний своєчасно ніким, хто б міг мати вплив на цю ситуацію, ані св. Альфонсом, який отримав його згодом.

Челеста разом з сестрами опинилася  на голій бруківці. Позбавили їх не тільки приданого, яке вони внесли із собою в монастир, а без якого жінка у ці часи не мала ніякого забезпечення, але навіть відібрали темночервоні габіти, облачення «кольору любові»,  у яке вона одягнула свій новий Чин. Так, сестри Кростароза мандрують у позичених від бенедиктинок чорних габітах, у пошуках життєвої пристані. У своєму духовному житті, Челеста переживає найглибшу темряву, а водночас, найбільшу близькість до Христа Смиренного, який заради нас прийняв найбільше убожество. Її духовність тоді набирає найбільшої зрілості, отримує брильянтову огранку. Вона розуміє, що на шляху молитви, треба не зосереджуватись на всьому, що може породжувати уява, розум, будь-яка людська дія. Чисте споглядання веде до глибокої зустрічі з Христом, що таїнственно її переображує, не відбираючи здатності до активної дії. Хоч психологічно Челеста переживає важкий період, у житті вона отримує якби додаткову енергію, відчуває приплив духовних і фізичних сил, що дає їй змогу чинити багато, не відриваючи своєї уваги і зосередженості від Господа.

Саме тоді, появляється на горизонті Челести нове завдання: духовно запущена обитель домініканських черниць у Пареті. Спершу сестри Кростароза думають затриматись там тимчасово, поки не знайдуть відповіднішого для себе місця. Але пізніше розуміють, що цей монастир, який став згіршенням на всю околицю, не можна так просто залишити. Сам єпископ благає Челесту, щоб перебрала на себе обов’язки ігумені і щоб реформувала обитель. Тоді Челеста усвідомлює, що залишиться у Пареті на довго. Так і було: кілька довгих років відданого служіння. Цілком безкорисливого, бо ж ані не хотіла там залишатись, ані навіть не хотіла скористатись з нагоди, що є настоятелькою, щоб ввести свій новий устав. Просто служила тим сестрам, допомагаючи їм бути тими, якими мають бути: добрими домініканками…. Її вміння слухати, материнська дбайливість і приклад святого життя, відкрили серця і душі сестер, які у покаянні вернулися до монашого благочестя і піддалися її проводові. Бачачи плоди діяльності Челести, єпископ Пареті назначив її візитаторкою усіх жіночих монастирів околиці. Але вона розуміла, що Бог кличе її до чогось іншого, що новий устав вимагає  свого втілення.

Наступний період життя Челеста замовчує у своїй автобіографії. Це була спроба фундації монастиря у Роккапємонте. Спочатку все йшло дуже успішно, поки Челеста не отримала виклику з’явитися на процес Інквізиції. Можливо її зобов’язано до повної мовчанки на цю тему і тому вона уникає навіть згадки про процес, описуючи своє життя. А можливо згадка про це була занадто болісною для неї. Позивачем процесу був єпископ Томазо Фалькоя, а звинуваченим – молодий дворянин, у зв’язку з яким оскаржувано колись Челесту. Насправді ж, не безпосередньо звинуваченою була Челеста, і цим слідством Фалькоя хотів зловити її на єресі квієтизму. Тяжко було відповідати на навмисне заплутані, часто повторювані і підступно змінені питання Святого Офіціуму. Допит тривав кілька днів, на якому прослуховували по черзі кожну з сестер Кростароза. Протокол процесу є тепер одним з документів «позіціо» - книги беатифікаційного процесу. На всі питання Челеста давала кришталево прозорі відповіді, нічого не вдалося їй закинути.

Але інквізиційний процес , хоч і не закінчився на не користь, не обійшовся даром Челесті. Викликав нехіть у бенедиктинського абата, що дозволив їй засновувати монастир на володіннях свого абатства. Після сумнозвісного процесу просто наказав сестрам Кростароза забратися з його території. Тим разом наймолодша сестра Челести вже покинула її назавжди, психологічно не витримавши постійного неспокою і скитання, а шукаючи більш стабільного життя. Поступила у якийсь інший монастир, де прожила у мирі до кінця своїх днів.

Челеста разом із своєю старшою сестрою тим часом шукали далі можливості заснування нового монастиря, і така можливість появилася: завдяки старанням каноніка Джузеппе Тортори, вона отримала запрошення приїхати до міста Фоджа, щоб там розпочати нову фундацію. Новий сповідник Челести, який отримує від Бога зрозуміння стану її душі, супроводить її і утверджує в тому, що заснування монастиря у Фоджі є дійсно волею Бога.

Фоджа – це останнє місце довгої мандрівки Челести, у цьому місті спочинуть її останки. Але історія її новоствореного монастиря також не була легкою. У самому місті вона була змушена ще змінювати місце, бо перший дім зовсім не був відповідним для монашого життя. Початки були важкі, у повному убожестві. Сестри не мали необхідних речей і продуктів для життя, хоч досвідчували допомогу Божого Провидіння, яке не дало відчути ніякої нестачі. Першою спільнотою Челести була її сестра і малі дівчатка, яких батьки віддавали на виховання у монастир. Плітки про Челесту, які досягнули навіть сюди, спричинили, що батьки почали забирати дочок, боячись поганого впливу. Челеста, проте, не втратила миру душі, вірила, що Бог, якщо хоче це Діло, приведе і людей, які його будуть продовжувати. Тому з часом нові вихованки почали прибувати, а з них виросли і перші сестри, які прийняли облечини у темно-червоні габіти.

Смерть Челести була легкою. Не хворіла, просто лягла і заснула, слухаючи Йоанові Страсті. Віддала духа на слово Ісуса: «Звершилось!». Все місто оплакувало святу ігуменю, як її називали. Після її смерті почали виявлятися все нові і нові факти про добрі вчинки, про допомогу, яку вона давала тим, які до неї звертались, про зцілення, що відбулися за її заступництвом, про навернення завдяки її впливові. Але офіційне відгалуження редемптористок – тих, що залишились у Скалі і прийняли устав змінений Фалькоєю, отримало затвердження Церквою, тому монастир у Фоджі, як і життя матері Челести, довго були забуті, і якби на маргінесі історії. Її постать подавалася викривлена давнішими істориками – а це за нестачею фактів і не спростованими закидами під її адресою, що набули розголосу ще за її життя. Аж дослідження у другій половині 20 ст. відкрило для світу цю сховану перлину, яка все більше і більше відкриває своє сяйво Церкві.

с. Марія Слєпченко, контемплятивна редемптористка