Велике у Нього відкуплення ... Пс.129
Найпопулярніше
15-та річниця смерті о. Євгена Пелеха
Доля вділила отцеві Євгенові Пелеху чимало складних і важких випробувань упродовж усього життя, але він до кінця залишився вірний своїй греко-католицькій Церкві, високо і гідно проніс любов до Бога і до останку виконував свою місію духовного пастиря.
Народився він 8 січня 1920 року у селі Межиріччя (стара назва села - Пархач) Сокольського району Львівщини у простій селянській родині. Смерть переслідувала родину повсякчас. Спочатку помирає ще маленьким найстарший брат Євгена, потім із п'яти дітей ще двоє найменшеньких покидають цей світ... Але найбільшої втрати зазнав у шість років, коли не стало матері. Очевидно, саме тоді він подорослішав, зоставшись сиротою на білому світі. Батько одружився вдруге, і на світ Божий появилося ще шестеро дітей, але, знову-таки, найменшеньке померло немовлям. І коли це траплялося, то він гідно і смиренно приймав удари долі, може, уже тоді в його душі зародилося оте глибоке і високе, що давало сили виживати. І звичайно, свята молитва, яка утихомирювала біль душі.
Батько, бачачи здібності сина, віддав його у ювенат до отців-редемптористів. Після закінчення шостого класу гімназії (ювенату) зголосився 1936 року до монастиря. Того ж року розпочав новіціят. А це співпало і ще з одною найбільшою втратою у житті - смертю батька, який раптово помер. Для юного Євгена тепер рідною домівкою стає монастир в Голоско. Там він розпочинає студії з філософії і богослов’я.
1939 року вибухнула світова війна, що спровокувало й захоплення Західної України совітами. Ця трагічна обставина змусила перенести студії за Сян, тобто до польських редемптористів у Тухові. Українці тут змушені були проводити своє навчання напівпідпільно, тому що семінарії у Польщі були розв’язані. Наші брати були на правах біженців, яких тимчасово приписали у тухівському монастирі. Упродовж двох років брат Євген був серед своїх побратимів. Він, як губка, всотував у себе Божу науку. Кмітливий і розумний від природи, він серед своїх однолітків відрізнявся особливою старанність. Отож, 18 серпня 1941 року він отримав нижчі свячення і склав довічні обіти у славному місті Ярославі. А 19 серпня єпископ Григорій Лакота уділив братові Євгенові Пелеху милість Христову, висвятивши його та інших співбратів на піддиякона. На початку січня 1942 року брати повернулись до Львова. Дальші студії продовжувались у воєнному лихолітті частково у Станіславі, а частково у Львові на вул. Зибликевича. 3 січня 1943 року блаженний єпископ Миколай Чарнецький рукоположив на священика. Це був уже новий етап у його духовному житті. О. Євгену поручили викладацьку працю в ювенаті на Збоїсках. 1944 року організували нові студії філософії для братів–студентів тут, у Збоїсках. Викладав латинську мову у ювенаті, а історію Церкви і філософію у студентаті упродовж 1943-1945 років. Тепер він сам сіяв Божі зерна науки серед юних своїх співбратів.
Львів уже тоді пережив війну, яка пішла на захід, і почалась нова радянська сторінка, що позначилася репресіями і закриттями всіх духовних закладів греко-католицької Церкви. Він став очевидцем перших репресій серед своїх братів, коли монастир насильно покидали його брати по вірі. Настоятелем був о. де Вохт. Саме він направив о. Євгена до Станіславова у монастир, в якому ігуменом на той час був отець Бахталовський. Ця духовна обитель знаходилася на вулиці Глухівського, 61. Якийсь час служив у монастирській церкві, але недовго, бо повторилась та сама історія, що й у Львові: монастир насильно закрили за рішенням нової влади і передали спочатку медичній установі, а потім зовсім зруйнували. Сталося це 1 квітня 1946 року. Разом із отцем Бахталовським о. Пелех переїжджає до Коломиї, а потім у Сколівський район на Львівщину. Там він захворів і поселився у старенького священика отця Зенона Калинюка, з яким був добре знайомий.
Після сумнозвісного Львівського собору 1946 року, який зліквідував українську греко-католицьку Церкву, усі вірні отці перейшли на підпільну працю. Одним із них був і отець Євген Пелех. Отоді-то й почалися масові арешти греко-католицьких священиків. 26 грудня 1949 року його арештували кагебісти із Станіслава і забрали у місто Сколе. Коли робили ревізію, у хаті пароха найшли лист від отця Котика, цей лист пізніше став одним з доказів “вини”. Слідство тривало чотири місяці. Допити, як правило, проводили уночі. Методи - різні: від лояльності до погроз і рукоприкладства. Одного разу слідчий, не знаходячи аргументів, ударив отця Пелеха кулаком в обличчя. Той удар він ще довго відчував у голові, яка боліла. І вже десь наприкінці слідства приходить кагебіст і каже: “Если б вы воссоединилсь с московской Православной Церковью, вы могли бы быть уже сегодня свободны”. Отець Євген Пелех на це відповів твердо: “Це – неможливо”! “Да, я вас понимаю”,- вимовив слідчий. Ні вмовляння, ні погрози, ні побиття не зламали духу і переконань вірного слуги греко-католицької Церкви отця Євгена. Він свідомо йшов до останку. Наприкінці серпня його перевезли до Коломийської тюрми. Серед них були десятки священиків, які не зрадили своїй рідній Церкві. Усі вони чекали вироку, який чомусь затверджували аж у Москві?! І ось їх зібрали одного дня і зачитали: “По решению Московского облсовещания по Станиславской области ... за антисовесткую агитацию й пропаганду, по ст. 54.10, часть ІІ: десять лет трудоисправительных лагерей с конфискацией всего имущества”. І все. 10 років тюрми за віру в Бога. Далі були “телячі” вагони, в яких переправили до Львова у пересильну тюрму, а далі таким же чином через Київ до Москви. А звідтіля - довга дорога в Сибір, на лісоповал.
З січня 1951 року о. Пелех попав на шостий пересильний пункт Ятлагу. Властиво, звідти почалася його сибірська епопея. Спочатку його направили на так званий 16 пункт, де призначили у лісоповальну бригаду. Замість валянок дали лапті. Ще в дорозі о. Євген захворів і вже з температурою його направили в лікарню. Правда, “лікарня” - це досить символічна назва, бо то був окремий барак із нарами. При обстеженні виявили запалення легенів і прояви туберкульозу. Кілька тижнів лікувався, після чого лікарі оприділили йому “другу категорію”, що означало легку працю. Це було якраз на 12 пункті його перебування, де пролежав два місяці, проте однієї ночі його забрали прямо з лікарні і відправили на 19-й пункт. Почувався погано, але мусів іти працювати. Упродовж місяця хворий отець Пелех гідно зносив усі випробування долі, бо уже ледве ноги тягнув за собою. Звернувся за допомогою, а йому відповіли, щоб зачекав ще з тиждень і тоді направлять у лікарню. Проте дали легшу роботу на тартаку, тобто на лісопильному заводі. Але сили танули не по днях, а по годинах. Уже сам відчув, що “горить” від температури. Звернувся за допомогою до краянина фельдшера Юрія з Буковини, який також був на засланні. Коли поміряв температуру, було поза 39... Сказав він: “Не ідіть на роботу. Я доповім лікареві”. Наступного дня жар продовжувався. Знову отця Пелеха направили на 12-й пункт. Упродовж дня пролежав з жаром тіла. Коли санітар дав термометр, то він знічев'я подивився після якогось часу на показник - ртутний стовпчик сягнув позначки 40. Як тільки-но санітар глянув на термометр, то мовив до себе: “Не може бути”. Тоді ще раз поміряв і сказав: “Вставай і йдемо”. Лиш-но о. Євген встав, то втратив свідомість, упав. Уже санітар сам дотягнув його до ліжка санітарної частини, де надали йому лікарську допомогу. Після тривалого лікування йому стало легше, після чого його уже направили на легшу роботу - у ремонтну бригаду залізничників. Працював там якийсь час, а коли знову почали поділ в'язнів за відповідними статтями засудження, то політичних відокремили на 30-й пункт, до числа яких був зарахований і він. У таборі панував відносний спокій. І це якраз співпало із смертю Сталіна, тобто була уже весна 1953 року, а відтак - літо. Це позначилося однією деталлю: зняли обмеження у споживанні хліба. Це було перше полегшення. А вже наступного року, коли знову прибула нова партія осуджених за побутові, так звані статті, то у таборі почався неспокій: бійки, лайки, обмовляння, підслуховування і т.д.
Із 1955 року почали переглядати справи політичних в'язнів. Тривала боротьба із культом особи, яку тоді провадив М. Хрущов. Стало трохи легше. Навіть дали отцеві пропуск, то вже міг виходити вільно за межі зони. А як духовний пастир старався надавати послуги своїм краянам, яких було достатньо: деяких сповідав час від часу, навіть міг інколи Службу Божу відправляти. Використовували для цього окремішні приміщення, де можна було на якийсь час заховатися від ока наглядачів і провокаторів. Хліб і вино допомагали роздобувати побратими по вірі - литовські священики. А то й вільнонаймані працівники на прохання приносили вино у маленьких пляшечках. Отець Пелех навіть мав свою вервицю, яку зробив із хліба. Так із нею перебув усе табірне життя. Служби Божі він відправляв то в “каптьорці”, то в сушилці - як коли виходило. І там, у далекому Сибіру вирувало духовне життя греко-католиків, дякуючи таким відважним і вірним духовним пастирям. Старалися особливо відзначати і Різдво Христове, і Пасху... Тут поряд були українці, литовці, латиші, які вірили у Бога, і ця віра у страшних умовах тюрми допомагала переносити їм найтяжчі злидні. Особливою приязню відзначалися священики о. Литрин, о. Боровик, о. Лукач з Станіславова, о. Городиський з Гошева, 83-літній о. Поух, який був рукоположений митр. Шептицьким, з якими доводилося стрічатися в різних таборах, а також литовські священики: о. Вовиріс Іван, о. Йонас Йозас, о. Варгужес, о. Бортушевич...
Щодня о. Пелех стикався із смертю: то прямо на очах помирали в'язні, то від нещасних випадків, а то і просто від рук бритоголових смертників, яких у 19-му таборі було чимало. Скажімо, там оті бандити, не погодившись із бригадиром і посперечавшись із ним, сокирою зарубали його, відтявши голову... Як можна було оте все спокійно зносити? Звичайно, передусім допомагала глибока віра і щоденна молитва, яку він ніколи не забував. І Творець його оберігав від різних випадків, а ще о. Пелех пам'ятав слова Ісуса Христа: “Перемога ваша - то є віра ваша”. А це давало і надію. Роздумуючи над цим, дійшов висновку: “Коли ми дійсно віримо, то стараємося сповнити свій обов'язок і життя прожити добре”. Отак і щодень старався прожити, щоб і свій духовний обов'язок виконати, і допомогти вірним, які були поряд.
1955 року прийшла відлига: стали переглядати справи засуджених і, після оправдального процесу, відпускати на волю. У першу чергу відпустили полонених німців, потім - військових, далі тих, хто допомагав окупантам. А от так званих “політичних”, тобто тих, що відбували термін “за антирадянську агітацію”, відпускали в останню чергу. До цієї категорії належав і отець Пелех. І ось переглянули і його справу, де резюмували: “Освобождается как необоснованно осужденный”. Звичайно, це була велика радість. Відвезли усіх на центральний пункт, видали довідки, квитки на дорогу, якісь гроші і відпустили. Це було 4 серпня 1956 року. Так несподівано прийшла воля.
Повернувшись в Україну, найперше - відвідав своє родинне село. Сльози навертались на очі, горло душив біль... Рідня земля, найдорожча, найсолодша, скільки років у Сибіру мріялось про цю мить... Відтак, прибув до Львова, розшукав знайомих, а найпершим зустрівся брат Панкратій, потім - отець Рудка. Надибали помешкання в однієї бездітної родини літніх людей на вулиці Простій, 30. Властиво, там мешкав і отець Рудка. І, звичайно, включився одразу у підпільну діяльність, яку проводили греко-католицькі священики. Але офіційно через рік влаштувався працювати бухгалтером у Львівський трест зеленого господарства. Правда, органи вели нагляд за ним, але вони були переконані, що отець Пелех, відбувши тюремні тортури і Сибір, уже заспокоїться і не буде проводити “антирадянську пропаганду”. Хоча час від часу викликали на профілактичні розмови, які проводив той самий слідчий Сінченко, що вів допити при арешті.
Проте вже на волі далася взнаки тяжка недуга - запалення легенів, яку переніс у тюрмі. І знову прикувало його до ліжка. Мусів отець Пелех 1960 року лягти в лікарню і серйозно лікуватися.
Майже весь рік провів на лікарняному ліжку в тубдиспансері: яких тільки не спожив антибіотиків і різних ліків, щоб побороти недугу! І слава Богу, що допомогли не лише лікарі, медсестри, але й вірні брати і сестри. Упродовж 1962 та 1963 років довелося ще підліковуватися час від часу, а потім ще поїхати у Карпати, у Ворохту, і там три місяці поправляти своє знищене тюрмами здоров'я. І хвороба відступила.
Коли повернувся на роботу у трест зеленого господарства, то поряд трудилися добре знайомий о. Остап Стернюк, співбрати о. Михайло Пилюх, о. Дмитро Леб'як. Звичайно, дивно це було: у одному колективі і стільки своїх братів по вірі! Але це і допомагало у трудну хвилину, бо кожен старався якось підтримати один одного, особливо коли кагебісти наступали на п'яти.
Свою духовну місію отець Пелех не припиняв ніколи. Час від часу виїжджав у райони Львівщини. 1967 року на прохання вірних поїхав до Крехова, де сповідав хворих, відправив Службу Божу, а також посвятив хату. Якась чорна душа донесла в міліцію і наступного ранку дільничний міліціонер затримав його, забрав усе, що мав із собою, і доставив до районного центру Жовкви, а звідти - до Львова. Тоді його сильно побили і відпустили. Отець прийшов на Лісну ранком, був сильно стривожений, але нічого не розповідав, щоб інших не тривожити. Після цього до КГБ викликали не лише його, але й керівників тресту зеленого господарства: директора, начальника відділу кадрів, секретаря парторганізації. Після цього проводилась із ним профілактична робота, але це нічого не дало. Отець Євген і далі продовжував нести свій хрест і служити Богові у різний спосіб.
Час від часу на помешканні робили обшуки, і от 1972 року забрали чимало речей, а серед них дорогу реліквію - вервицю, яку він зробив із хліба ще в Сибіру. На це о. Пелех сказав їм: “Мені в лагері не забрали, а тепер ви її забираєте...”
Він прекрасно знав, що за ним пильно стежили, але це не могло його застрашити і перервати духовну працю. Він хрестив дітей і сповідав людей, і Служби Божі відправляв, і до хворих ходив... Звичайно, усе це він робив скрито, зі страхом попасти в руки безбожників.
Доля подарувала йому прекрасних і вірних співбратів, з якими він жив і працював. Час від часу їх то штрафували за “порушення порядку”, то викликали на адмінкомісії, то погрожували, але усе те не діяло на них. Вони робили свою велику духовну справу. І прикладом був отець Пелех, від якого ніхто не чув ні скарг, ні нарікань...
1980 року він вийшов на пенсію, і після цього ще більше часу віддавав своїй високій місії. По суті, на вулиці Лісній діяв підпільний монастир, ігуменом якого він був, який не припиняв своєї діяльності.
Налагодили зв'язок із сестрами-монахинями йосифітками, що містилися у хаті на Збоїсках.
Треба було думати про майбутнє своєї греко-католицької Церкви. Відтоді отець Пелех повністю відався своїй основній духовній праці, підпільно навчаючи на греко-католицьких священиків молодих людей, які б хотіли продовжити високу місію духовних пастирів. Вони вечорами збирались на окремій хаті на Збоїсках, куди приходили на заняття М. Колтун, Сподар та інші. Отець Пелех мав виклади з таких дисциплін: філософія, історія Церкви, Святе Письмо, догматичне богослов’я... А поряд інші священики: отець Маїк, отець Михайлюк, отець Дмитро Леб‘як, отець Козак, отець Дмуховський. Так у підпіллі готували молодих священиків.
Владика В. Стернюк і отець Євген. У домі сестер на вул. Куйбишева. 1990 р.
Із їхнього помешкання нитки віри і Божої лобові простягалися не лише по всьому Львову, але й по містах і селах Галичини. Так чи інакше, але люди знали, де можна знайти свого священика за будь-яких обставин: чи то похрестити дитину, чи обвінчати молодих, чи висповідати хворого, похоронити померлого. І отець Пелех відгукувався завжди на перший поклик мирян, які приходили і приходили, бо потребували правдивої віри. А на Служби Божі християни приводили уже своїх дітей, молодих, і це було відрадно, що продовжиться естафета віри у майбутньому. Хоча були й проблеми.
Великдень 1989 року був найщасливіший, бо появилась перша надія на свободу Церкви. У церкві в Голоско о. Смаль разом з о. Пелехом відправили святкову Великодню Службу Божу. Зробили обхід. Людей було так багато, що не вистачило Найсвятіших Тайн. А люди йдуть і йдуть. Тоді отець Євген відправив ще читану Службу Божу, і ще понад п'ятдесят вірних запричастив. І тут раптом появився дільничний уповноважений і заявив, що священики не мали права того ще робити, бо треба на це особливе розпорядження влади. А отець Євген мав ще хрестити дитину. То ж він городами пішов до тої хати, де знаходилось немовля, і спокійно охрестив його. Правда, опісля цього його ще викликали відповідні служби і приходили додому люди у цивільному із перевірками, але... час невідворотно наближав зміни. І вони настали.
Найщасливіший момент життя отця Пелеха був тоді, коли Українська Греко-Католицька Церква була офіційно легалізована і почався процес відновлення духовного життя в Галичині й Україні, коли уже була проголошена незалежна держава Україна. Правда, складно давалось повертати свої ж таки духовні святині від православних. Греко-Католицьку Церкву після сорока трьох років підпілля перестали переслідувати. Терпіння і велика віра зробили своє: не зрадили ідеалам святої віри, а Господь допоміг у тяжкий час випробувань. Отець Пелех був у числі тих духовних пастирів, які упродовж усього свого життя скромно і чесно, самовіддано і вірно служив своїй Церкві.
Усього якихось шість років він прожив після легалізації, але кожен рік він наповнював добрими справами задля добра і процвітання Церкви і віри Христової. Хоч жив і надалі скромно і чинно. У вічність отець Пелех відійшов 1996 року і був гідно пошанований і похований на Збиранці у Львові.
Владика Михайло Сабрига, який проживав разом з отцем на Лісній, згадує про ті часи:
“Наше життя на Лісній починалося так: ми, о. Євген, бр. М. Шевчишин, бр. Йосафат і я, вставали в п'ятій годині кожного ранку і робили півгодини розважання. Це значить, ми брали якусь точку з правди нашої святої віри чи про останні речі - смерть, суд, небо, пекло - і роздумували над цими точками. Один читав на голос і ми застановлялися над правдами нашої святої віри. Потім в шостій годині була Служба Божа в нашій каплиці. Після Служби Божої було благодарення 15 хвилин. Опісля часослов. Після прочитання полунощниці, утрені, часів ми йшли на сніданок і після сніданку йшли до праці. Поверталися ми вже пізно, тому ми після вечері кожний мав свої духовні вправи. А вечором - спільні молитви. В певні години отець Євген викладав нам різні богословські науки, притримуючись плану занять, звичайно після приходу з праці. Так повторялося кожного дня. Ми все були задіяні. Ми нічого не писали. Ми більше слухали. Щоб вони не виявили, що ми готуємося на священиків. Бо конспекти були би дуже сильним аргументом. За це могли б отця ув'язнити чи нас звідси забрати, розігнати. Ми мусили бути завжди на сторожі. І також добре закривати вікна. На наших дверях, на нашій фіртці вже з'явилося слово ”монахи”, написане крейдою. Отже, вони починали обробляти населення. І я також зауважив, що нас супроводжують до праці їхні люди. Я працював на заводі по виготовленню кінескопів, то інколи мусів в шостій годині виходити з дому. Навіть і тоді я бачив чоловіка, який стояв біля фіртки, покурюючи, який супроводжував мене до трамваю і від трамваю до самої праці. Отже, за нами слідкували. Ми це знали. Ми старалися, щоби добре були закриті вікна, щоби не можна було щось заглянути, сфотографувати.
Отже, ми вчились. Отець Євген викладав нам історію, філософію, догматику і моральну. Ми другого вчителя не знали. Бо це була універсальна людина, ерудит. Він був кращим учнем під час науки в ювенаті і студентаті. Те, що він викладав нам дома, для нас був великий плюс, бо до нас ніхто чужий не мусів заходити. А це викликало менше підозрінь.
Треба було нам так підлагоджуватися, щоб не наражатися на небезпеку. Навіть престолик ми не могли накрити обрусом, бо то в них викликало підозріння, тільки чиста плита. Вони були дуже сильно роз'ярені, бо бачили, що їхні зусилля на нищення Католицької Церкви на ніщо не придаються, бо появляються нові священики, є сестри, є література, є праця, є віруючі - їх то страшно бісило. Вони нападали не раз роз’ярені, щоби якусь шкоду нам зробити. Не раз ламали в отця вівтарі, які ми там вдома мали. Ми думали, як зарадити тому лиху, як боротися з тими силами. Ніякі закони не підходили, що хотіли - то робили. Отже, таке було пережиття. Ми вірили і знали, що то діло Боже, що прийде час і все зміниться.
Отець був моїм духівником і порадником. На початку монашого життя були різні труднощі. Він завжди вмів порадити. Одного разу він розвіяв мої сумніви таким прикладом: “Коли би навіть хтось з вас не мав покликання в монастирі, але, скажімо, ви були б подібні до того чоловіка, якого хтось взяв із зараженого місця, зачумленого якимсь таким їдким димом, шкідливим для організму, і переніс на те місце, де є чисте повітря - то ви нічого не тратите. Так само і ви, якщо б ви навіть не мали покликання, але ви совісно виконуєте все те, що ви зобов'язані виконувати, то Бог дасть вам це покликання”. Це був дуже сильний аргумент. І цей аргумент переконав мене, що треба йти дальше. Назад дороги нема. Що взамін ти можеш мати за те, що тобі предложено? Скоро життя кінчається, ти ще молодий, скоро будеш старий. Хіба ти будеш жалувати, що ти служив Христові, йшов за ним, несучи хрест? Звичайно, що ні. Відтоді я не опускав ні найменшого обов’язку. І так давались мені нові сили. Так перемелювалися всі ті труднощі.
Відновлення обітів. Кохавино. 10.08.1993 р.
Він фанатично любив книги. Кожний раз, коли в часі ревізії в нас забирали книги, він завжди болюче це переживав. Він навіть ходив у прокуратуру, щоби щось повернули, бодай хоч якусь малу частину, якщо не все. Але вони сказали, що та структура вже не існує, вона розпущена, і тепер трудно знайти якісь сліди, куди то все пішло.
Дуже не любив обмов. Коли міг, переводив розмову на інше, а якщо не вдавалось, то втікав при тому, промовляючи слова: “Мамо, Мамо...”( звертався до Марії). Але так це робив, що нікого не образив. А якщо щось мусів сказати, то говорив дискретно, попереджуючи, щоб то лишилось у тайні. Всі духовні вправи виконував точно, мав то на совісті. Писав спогади про тюрму...”.
“Від 1956-го року я жив з отцем Пелехом і з отцем Рудкою на квартирі по вулиці Простій, що на Окружній, – згадує отець М. Шевчишин, - а в 1966-му ми перейшли на Лісну...Це був муж убожества. Сорочка зношена, латана. Ніщо не мало пропасти... Нічого не марнувати... З пошаною ставився до всякого створіння. Впіймається миша в мишоловку, він її на вулицю витрухне... До їди - простий, невибагливий. Скільки набере собі зі спільної миски, то те й споживе - більше його не впросиш. У дечому - ригорист. Ходяча енциклопедія, однак йому важко було висловлюватись. Говорив проповідь із зусиллями, хоч мав що сказати. Як промовляв, то закривав очі - так йому було легше зосередитись”.
А сестра монахиня Надія Голейко спогадує таке про отця Пелеха: “Вражаюча покора. Щороку ми просили отця Дмуховського про річні реколекції, то коли отець Павло не міг їх проводити, тоді просив о. Євгена. У 1982 році реколекції були у Гостеві. Зібралось багато сестер із гір. Тут було безпечно. Своєю присутністю він приносив спокій і мир. Його святість робили незабутнє враження. Ми співали багато пісень до Марії, то отець Пелех зауважив: “Ви любите Марію, то не пропадете”.
Крім усього іншого, отець Пелех був академічно грамотним, знав кілька мов. Читаючи лекцію з іншомовного підручника, він вільно перекладав чи з латини, чи з польської на українську.
Отець Євген Пелех залишив по собі добру пам'ять у всіх, хто його знав, з ким доводилось разом ділити долю і недолю.
