Бельгієць, який полюбив Україну

---

У новітній історії не бракує випадків, коли чужинці ставали на бік справедливої боротьби нашого народу за визволення. До них належить і о. Франс Ксаверій Бонн, редемпторист, фламандець за походженням та бельгійський громадянин. Народився він 4 лютого 1882 р. у Брюґґе, Бельгія. У 1902 р. він вступив до Згромадження редемптористів і в 1908 р. одержав священичі свячення. Діяльність о. Бонна серед українців Галичини тісно пов'язана із заходами митрополита Шептицького залучити до праці на наших землях місіонерів, зокрема редемптористів. У жовтні 1911 р. о. Бонн одним з перших приїхав у Галичину, щоб вивчати українську мову та обряд, а через два роки прибули на наші землі ще два бельгійські редемптористи-місіонери: о. Гектор Кінцінґер і о. Ван де Стратен.

Отець Бонн, високоосвічена, інтелігентна людина веселої вдачі, відразу ознайомився з українськими справами і завдяки тактовній поведінці швидко завоював симпатії людей, серед яких працював. Якщо б міжнародні відносини склалися по-іншому, він, напевно, через кілька років перебування серед українців виїхав би в українські колонії в Америці, що входило у плани його наставників. Та 1914 р. о. Бонна застала в Галичині війна, де він, немов за волею самого Провидіння, робив неоцінені послуги спочатку тернополянам, а пізніше як дипломат усьому українському народові.

Окупована московськими військами Галичина стала жертвою насильного насаджування царського православ'я та нищення всіх наших культурних надбань. Російський архиєпископ Евлогій запланував ввести православ'я в Галичині. Однак йому перешкоджали не тільки самі вірні, але й чужі місіонери, такі як о. Бонн і його співбрати. Проти редемптористів (громадян Бельгії, союзниці Росії) московська окупаційна влада була безсилою.

Під час відсутності вивезеного на Сибір отця Громницького адміністратором тернопільської парафії став о. Бонн. Ще раніше о. Ван де Стратен розпочав переговори з отцем Громницьким про передачу церкви разом із прилеглим домом - вікарівкою -редемптористам. Очікуючи на дозвіл, о. Бонн поселився в цій вікарівці. Однак війна перешкодила всім тим планам. Займаючи посаду адміністратора, він познайомився з полковником Василем Вишиваним, Вячеславом Липинським та Дмитром Дорошенком. Останній, згадуючи про ці часи, писав:

“Стара церква на Острозького. Я зайшов. Служив якийсь молодий священик і, що мене здивувало, з якимсь чужим, неукраїнським акцентом... Згодом я познайомився з ним. Це був отець Бонн, бельгієць, що приїхав сюди перед війною як місіонер Згромадження редемптористів, щоб познайомитися з греко-католицьким обрядом, і затримався тут. Отець Бонн”, - продовжує Дорошенко, - “людина енергійна, жвава, віддана своїй справі. Він щиро полюбив український народ, з яким зв'язала його доля, прийняв до серця його лихо і працював, як тільки міг, щоб чимось допомогти, принести бодай моральну поміч і розраду... Пізніше через о. Бонна я налагодив зв’язок з місцевою українською громадою, пересилав особисто йому листи від засланців, що приходили на мою київську адресу, привозив йому гроші від київських земляків на культурні потреби Тернопільщини і т. ін. Він один міг вільно, не боячись нікого, підтримувати стосунки зі мною і не боятись, коли я у своїй військовій уніформі заходив до його хати біля старої церковці на вулиці князя Острозького”.

Через те, що внаслідок окупації вірні української церкви у Галичині не мали єпископа, митрополит Шептицький, перебуваючи в Києві після звільнення із заслання, установив екзархати і дав їм єпископську владу. Генеральним вікарієм Станіславської єпархії він призначив о. Н. Теодоровича, пароха Пробіжної, генеральним вікарієм східної частини львівської митрополії, до якої входили Броди, Зборів, Збараж, Тернопіль, Сколе, - о. Ксаверія Бонна.

Після повернення о. Громницького в Тернопіль о. Бонн ще на деякий час залишився у місті. Невдовзі став капеланом УГА. Командуванню армії він надавав цінні послуги як перекладач під час мирних переговорів у Ходорові (мирова місія альянтів під проводом генерала Бартельмі) та в Бонковичах біля Хирова. 1919 року о. Бонна інтернували румуни. Звільнений завдяки своєму бельгійському громадянству, отець прибув до Кам'янця-Подільського.

У жовтні 1918 року з Варшави до Києва прибув папський нунцій кардинал Ваккі. Після переговорів з ним у столиці України міністр закордонних справ Д. Дорошенко запропонував одному з найбільш авторитетних аристократів графові Михайлові Тишкевичу очолити першу українську місію до Святого Престолу. Однак через швидкі політичні зміни, які відбулися тоді і в Європі, і в Україні, вирядження посольства затрималося на кілька місяців. Лише 25 травня 1919 року граф Михайло Тишкевич зміг вручити вірчі грамоти Главі Вселенської Церкви.

Коли ж інтереси УНР покликали графа Тишкевича до Парижа, то на його місце у посольство нашої країни у Ватикані був призначений галицький чернець, заступник міністра закордонних справ ЗУНР отець Франц Ксаверій Бонн. Останній хоч і був фламандцем за походженням, але пройнявся ідеєю нашої державності та служив їй як справжній український патріот.

У листопаді 1919 року Українська місія на чолі з новим головою отцем Ксавером Бонном відновила свою роботу при Святому Престолі. Вже на першій аудієнції державний секретар Гаспарі пообіцяв Україні повну підтримку.

Треба відзначити, що акредитацію нового представника України при Ватиканському дворі також прихильно зустріла місцева преса. Відтак о. Бонн міг розраховувати на плідні результати своєї діяльності в Римі. Зокрема, за своє завдання він мав:

«1) домогтися призначення в УНР дипломатичного представника Папи для налагодження нормальних дипломатичних відносин між усією християнською Україною та Ватиканом як центром католицького світу;

2) завдяки авторитету Апостольської столиці одержати від Італійського Червоного Хреста допомогу санітарно-медичного характеру для скривавленої та безпомічної напівтифозної української армії, яка захищала Європу перед наступом більшовицької Росії;

3) дістати через інтервенцію Апостольського уряду санітарну допомогу для 80 тисяч полонених українців, колишніх вояків австро-угорської армії, котрі утримувалися в трьох таборах Італії;

4) гідно інформувати як Вселенський уряд, так і акредитованих у Святому Місті представників інших держав про становище в Україні в політичному та військово-стратегічному аспектах;

5) і відкрити в Римі центр дослідів і навчання під назвою “Академія України».

Перший пункт вказаної програми о. Бонна був виконаний уже 16 лютого 1920 року, коли Святий Престол призначив своїм візитатором для України досвідченого дипломата Джованні Дженоккі. 5 та 18 березня 1920 року Українська Дипломатична місія влаштувала зустріч для нього. На другій зустрічі були присутні секретар Конгрегації Східної Церкви кардинал Маріні, майбутній державний секретар і кардинал, архієпископ Черетгі, підсекретар монсеньйор Шедескіні та інші достойники Ватикану.

7 квітня 1920 року посол Ватикану Д. Дженоккі у супроводі о. Бонна прибув до Відня, де його щиро вітала 15-тисячна українська громада на чолі з повним складом посольства УНР в Австрії та уряду ЗУНР. Інша справа, що воєнні дії, які тоді точилися на території України, не дозволили нунцію Дженоккі одразу ж дістатися до місця призначення.

У лютому 1920 року Ватикан оголосив про матеріальну допомогу українцям, що складалася з 100 тисяч лір готівкою і ліків. У зв'язку з цим 22 лютого 1920 року відбулася аудієнція о. Бонна та його співробітників у Папи Римського. Під час розмови Святий Отець цікавився політичним і релігійним життям в УНР, і двічі заявив, що його серце не забуде про «своїх синів з України».

30 березня 1920 року відбулася друга зустріч Голови Місії о. Бонна і секретаря П. Карманського з Папою Римським. Під час неї українські представники вручили Бенедикту XV меморіал «Українське питання і гонення українців-католиків поляками». Прийнявши документ, Папа одразу ж почав його переглядати, а потім і детально розпитувати про польські звірства над українським населенням у Галичині і на Волині. Як свідчив П. Карманський, Папа «виявив незвичайне хвилювання і співчуття до нещасних жертв, заявивши, що Ватиканом буде зроблено усе, щоби долю нашої країни поправити».

З переходом Уряду УНР у вигнання в листопаді 1920 року фактично перестало існувати і його представництво при Ватикані.

Отець Бонн не повернувся вже в Галичину. Він попрохав відпустити його зі Згромадження редемптористів і виїхав до Америки, щоб працювати серед українських поселенців, зокрема на терені Пенсільванії (Палмертон, Філядельфія та ін.).

Звільнення о. Бонна із Згромадження відбулось через відомі обставини. Вороги України, бачачи старання і успіхи отця Бонна в обстоюванні українських справ перед Ватиканом і європейською громадськістю, зробили такий крок. Звернули увагу генеральному настоятелю, що його місіонери займаються політичними справами, що такі дії не повинні бути властивими Згромадженню. Архимандрит з цією думкою погодився. Щоб усе залагодити, не зробивши нікому кривди, о. Бонн бере все на себе - не оправдовуючись, подає заяву про вихід. Проте душею отець залишився редемптористом і до кінця свого недовгого життя трудився для найбільш опушених галичан у Канаді. Воістину, зректись усього задля добра і служіння ближньому – це великий подвиг і жертва.

Помер о. Бонн 21 листопада 1941 року в Савт Дірфілді. Його знайшли мертвим на колінах біля ліжка з хрестом у руках. Так закінчилось життя цієї висококультурної, шляхетної, незвичайної людини - українського патріота, який все, що міг, робив для України.

"Подвижники ЧНІ"