Тихий редемпторист

О. Микола Якимович народився 23 листопада 1901 року в с. Серафимці (коло Городенки), що на Івано-Франківщині, в селянській родині Івана та Марти Марії. У сім’ї було дванадцятеро дітей: Юстина, Марія, Василь, Юрій, Микола, Іван, Дмитро, Василина, Анна, Володимир, а ще двоє померло в дитячому віці.

О. Микола був одним з перших покликань редемптористів. Перші обіти склав 28 серпня 1924 року. Опісля вчився в Бельгії у студентаті, але наука давалася йому нелегко. Після закінчення студій 15 вересня 1929 року був висвячений на священика. Після свячень перебував у монастирі у Збоїсках. 1931 року разом з іншими отцями і братами поїхав у Тернопіль обслуговувати передану редемптористам церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Звідти о. Якимович виїжджав на місії і мав великий успіх, особливо славився як добрий сповідник. Проводив місії також на території сучасної Польщі. Йому легко давалась ковальська та столярська справа, тому у вільний час любив майструвати. У Тернополі перебував до 1939 року, до приходу більшовиків.

Одного разу стався такий випадок. До монастиря прийшов більшовицький командир, зібрав усіх у каплиці, сам сів біля престолу, витягнув наган і почав обзивати отців кровопивцями та іншими непристойними словами. Сказав, щоб усі забиралися звідти, а хто не піде, того він сам власноручно застрелить. Усі наші отці й брати мусили покинути Тернопіль. О. Якимович разом з о. Антонишиним і бр. Климентієм подалися на Лемківщину і обслуговували парафії. Коли Тернопіль зайняли німці, отці знову повернулися в монастир. Після війни о. Якимович перебував у Станіславові, а потім у Голоско.

У часи підпілля жив у Кривчичах (передмістя Львова, тепер вул. Низова). Працював комендантом у гуртожитку Торгово-економічного інституту, але не довго. Пізніше разом з братанком Миколою побудував хату. Віддавав себе духовній праці при кожній потребі. Отець Микола сповідав вірних підпільної греко-католицької Церкви у римо-католицькій катедрі без дозволу римо-католиків, тому декілька разів його виганяли звідти. З правого боку при вході в костелі стояла лавка на три місця. Отець приходив раненько о 6-й годині і клякав у тій лавці. Ті, хто хотіли сповідатися, підходили і клякали біля нього. Так відбувалася сповідь. Це була дійсно важлива праця, бо деякі люди не хотіли сповідатися в польських священиків, у той час як українські перебували в підпіллі. Коли сповідав у костелі о. Якимович, люди мали можливість сповідатися у свого священика. З іншими отцями підтримував зв’язки не часто, тому він залишається маловідомим на сьогодні.

Досить часто за о. Миколою слідкували різні люди, послані силовими органами. Одного разу навідався такий посланець в особі о. Яреми, який став православним священиком і якого о. Якимович знав давно. Його послали, як він сам сказав, розпитати, як отець поживає і чим займається. Коли той зайшов, о. Микола повернувся обличчям до стіни і ні півслова не промовив до нього. П. Марія (дружина отцевого братанка) старалася пояснити гостеві, що отець тільки що прийшов з праці і дуже змучений, тому не може розмовляти з ним. Проте було зрозуміло, звідки прийшов посланець і для чого.

Іншим разом прийшов православний священик Політило ще з кількома людьми. На той час о. Якимович був уже хворий. Коли він вийшов зі своєї кімнати і побачив їх, то сам відразу почав говорити: “Я нічого не хочу, я хочу лише дожити, щоби греко-католицька Церква відновилася”. П. Марія тоді попросила отця вийти з кімнати і сказала до них: “Що ви хочете від старшої хворої людини, він має своє переконання, ви в нього свого не заберете, чого ви вчепилися його”. Ця розмова довго не тривала, і неочікувані гості залишили хату.

Також був випадок, коли застали о. Миколу під час відправи Служби Божої. Отець служив Літургію сам, вдома були тільки діти братанка. Коли прийшли, то дітей вигнали з хати, а самі почали робити обшук. У той час поверталася з роботи п. Марія і побачила, що її діти бігають на подвір’ї та ще й легко зодягнені, а був лютий місяць. До неї підбігає старший син і каже, що “стрийка арештують”. Тоді вона побігла швидко у дім, та двері були замкнені. Постукавши, увійшла до хати, почала сваритися з ними, чому прийшли і чому вигнали дітей. Також вимагала показати дозвіл на обшук, який відвідувачі пред’явили. Пані їх не боялася, бо сама відбула 10 років ув’язнення. О. Микола дуже налякався, коли його “зловили на гарячому”, але як відчув підтримку зі сторони п. Марії, трохи заспокоївся. Під час обшуку в нього забрали чашу, габіт і священичі ризи, зложили на стіл. У руки потрапили зошити, в яких були написані молитви. Пані записала їх, щоб діти могли вчитися молитися. Спитавши, що то таке, і на це одержали відповідь: “Яке ви маєте право дорікати мені. Я виховую своїх дітей, як вважаю за потрібне, а ви виховуйте своїх”. Далі пані запитала, що лежить на столі. Відповіли, що все це хочуть забрати в музей. Пані Марія не віддала, сказавши, що це – одежа отця, в якій треба буде похоронити його, коли помре. Забрали також і ключ для відкривання пляшок, думаючи, що це ключ від церви. Під час обшуку проходила гостра дискусія. Врешті непрохані гості покинули дім. На кінець п. Марія сказала: “О. Микола молиться вдома і до вас не йде, він є духовний пастир, і цього ви в нього не заберете. Дайте йому спокійно до смерті дожити”.

1975 року о. Якимович захворів, і цієї хвороби вже вилікувати не вдалось.

Одного разу отець поїхав до свого рідного села Серафимці. Там йому стало гірше. Коли приїхав до Львова, пішов у поліклініку на обстеження. Виявилось, що це кровоточила виразка, мабуть, через те, що отець полюбляв їсти гострі страви. Оперував його лікар на прізвище Блашкевич, близький знайомий і сусід отця. Операція пройшла успішно. Через недотримання приписаної дієти виникли проблеми, через деякий час появилися болі. Ліки приймати отець також не хотів, і тому їх додавали до страви. До того долучились сильні болі голови. Йому здавалось, що хтось хоче заподіяти йому зло, а тому й сердився на родину.

Приблизно за два тижні до смерті наступило покращення, перестав турбувати головний біль. Отець добре пам’ятав ті прикрощі, які заподіяв родині, і щиро жалував за це. Одного вечора прийшов о. Винницький і ще кілька сестер, відслужили молебень. Опісля о. Микола почав просити прощення в п. Марії і всіх, кому заподіяв прикрість. За свідченням п. Марії, це виглядало, як прилюдна сповідь. Він визнав перед всіма, що був неправий, коли дорікав за будь-що.

Перед смертю п. Микола (братанок) сидів біля отця. Близько опівночі захотів піти на кухню щось поїсти, але на сходах його зупинив якийсь внутрішній голос. Він повернувся і побачив, що отець помирає. Так 31 квітня 1985 року близько 12-ї години ночі о. Микола Якимович помер. Похований на Сихівському цвинтарі поруч з братом Пантелеймоном.

"Подвижники ЧНІ"