Зимова варта – «Сталева ніч»

І прийшла зима… Ні, не та, казкова, на яку так з нетерпінням чекають дітки, щоби весело побавитись у сніжки або чим духу з’їхати з гірки на санчатах. Ця зима своєю непритульністю та літеплістю здається немов відбитком тої підступної сірої буденності, в яку ми сьогодні дедалі частіше втягуємось. Як писав К. С. Льюїс у першій частині «Хронік Нарнії», описуючи правління лихої снігової відьми-королеви, ця зима була надовго і без Різдва. Говорячи про небезпеку конформізму того, що диктує сьогоднішній світ, я насамперед скеровую свою увагу на родини та, у даному випадку, йдеться про молодь, перед котрою сьогодні так багато різнобарвних і цікавих пропозицій з одного боку і так розмитий цей вибір саме правильного рішення з іншого. А молодь… вона шукає тої Правди, і то шукає дуже сильно… немов спрагнений води… Тому дуже важливим є розуміння її потреб, приймання їх такими, як вони є, та справді батьківська опіка і порада.

Цьогоріч з 9 по 11 грудня вже утретє Лицарі Ордену Паладинів та їх друзі провели в околицях монастиря Підкаменя свою Зимову Варту, табір живої історії. Понад 20 учасників зі Львова, Бродів, Луцька, Мукачева, Хмельницького та Дніпропетровська знову спільно зустрілись у стінах монастиря Походження Дерева Хреста Господнього монахів Студійського Уставу у Підкамені. Варто також окремо подякувати нашим отцям-редемптористам, які ласкаво допомогли вирішити питання з транспортуванням так нетипово одягненого товариства.

Назва, яку обрали для цьогорічної варти - «Сталева ніч» - цілком себе виправдала, адже декільком волонтерам вдалося провести історичний експеримент – нічліг у одній із печер при мінусовій температурі та сильному вітрі. Нагадую, що всі учасники вдягалися лише у реконструйований історичний одяг та вживали тільки ту їжу, яка була характерна для того часу. Можливо, у світлі дедалі більшої популярності розвитку клубів історичної реконструкції ми є, м’яко кажучи, просто «юродивими» для типових матеріальних представників цього руху, адже не вганяємось за славою найбільш войовничого клубу чи вимірювання лицарства наявністю «золотого ланцюга і пояса». Тут скоріш йдеться не про втечу від реальності, а намагання пізнати та відродити історію у сьогоденні. Адже такі одвічні принципи як честь, хоробрість, дотримання свого слова та повага гідності особи, не зважаючи на свою немодність, залишаються актуальними.

Для нас цей табір - своєрідна спроба відтворення середньовічних маневрів (похід, штурм та захист оборонної стіни) та тактики військового гарнізону, який охороняв монастир у 15 столітті - було поєднано із типовим для цього місця принципом «ora et labora» («молися і працюй»). Останнє включало приготування дерева для опалення монастиря та вечірні духовні бесіди при свічках «про вічне» з отцями-студитами, де лунали питання кшталту «як жити, а не існувати», «що може об’єднати християн», «що значить жива віра». Хоча, відверто зізнаюсь, що не для всієї молоді дані теми були легко сприйнятими. Немов під час справжніх реколекцій, постійно відчувалась навкруги нас боротьба невидимих сил. Важливим також був фактор, що згуртувалися разом у святому місці з так непростою та місцями болісно-кривавою історією представники різних християнських конфесій та, власне, та «шукаюча» молодь.

Останнього дня, у неділю, опісля Св. Літургії я вдягнув свій плащ, шолом, підперезався мечем, взяв у руку прапор зі списом та розпочав свій похід на гору, де розташований легендарний камінь та козацькі могили з кам’яними хрестами. І стоячи на горі-камені, побачив я, як повіяв сильний вітер, і розгорнув він прапор із хрестом. І сонце розігнало хмари. І грайливо залицялось сонячним промінням, відблискуючи то на свіжовипавшому снігу, то на шоломах лицарів, що йшли мені вервичкою назустріч. І зрозумів я, що Різдво приходитиме в наші серця та домівки, доки ми стоятимемо на варті наших цінностей. 

Максим Бондаренко, лицар-банерет Ордену Паладинів