Річниця смерті о. Івана Нагірного

Народився о. Іван Нагірний 19 січня 1914 року в с. Хохлів-Гільче. Хлопцем батьки віддали його в ювенат при монастирі редемптористів у Збоїсках, що був біля Львова. До третього класу був звичайним учнем, нічим особливо не відрізняючись від інших ювеністів. Коли навчався у четвертому класі, на нього звернув увагу отець Більке, який тоді викладав у ювенаті, зауваживши в ньому здібність, відвертість та щирість. Особистий вплив отця призвів до перемін, хлопець став спокійний, шукав нагоди до молитви. Можливо вже тоді зародився намір посвятити своє життя служінню Богу.

Іванку наука давалась легко, хоч навчальна програма була складна. Гарно малював. Як згадує брат Василь Стець: “Троянди, які він намалював, виглядали, як живі”. За свідченням того ж брата Василя, ювеніст Нагірний ще малював образ святої Тереси від Дитятка Ісуса і багато інших. Крім цього, Іван писав вірші, мав чудовий голос і слух. Пізніше вивчив нотну грамоту. У студентаті керував хором, про який ще до сьогодні згадують добрими словами.

Після закінчення ювенату вступає до монастиря редемптористів. Вже у студентські роки вирізнявся серед інших своєю глибокою духовністю, про що згадує брат Василь Стець. Хоч за вдачею був веселим, але відчувалась внутрішня духовна зібраність.

З семінарійного життя о. Івана відомий ще один цікавий момент, про який згадує о. Степан Захарків: “У передвоєнні роки не раз були скрутні моменти, коли в семінарії не було що їсти, був правдивий голод. Одного разу забракло харчів. Семінаристів було багато, а їжі не вистарчало. Тоді брат Іван, студент п’ятого курсу, запропонував вихід із ситуації – нагодувати молодших братів, а старші можуть потерпіти, - так і поступили. Це була правдива духовність”.

Навчався він на Голоско в семінарії при монастирі. Священичі свячення отець Іван Нагірний отримав 2 серпня 1939 року. Святитель - блаженний владика Миколай Чарнецький. Разом з ним були висвячені о. Б. Репетило, о. Арвай, о. Івашкевич, о. Багнюк. Опісля був призначений міністром в провінційний дім на Зибликевича. Є також згадка про те, що він разом з о. Р. Бахталовським приїжджали в Тухів, щоб зробити закордонні паспорти братам для виїзду на навчання в Бельгію. Однак спроба була невдалою. Брати залишились в Тухові.

“Коли підійшов фронт і почались бої, - згадує о. Роман Бахталовський, - в Голоско німці зробили лазарет, а брати доглядали поранених. Ще не було таких санітарів на світі. Один з умираючих писав до своєї матері, а його повіреним був о. Нагірний: “Я дякую Богові, що – чого я ніколи не сподівався – вмираю в монастирі”.

1941 року Львів був окупований німецькими військами. З великими втратами відступали радянські війська. Велика кількість солдат потрапляла в полон, можливо і тих вояків, які недавно проводили масові розстріли наших краян по всій Галичині. У Львові з приходом німецьких військ були відчинені в’язниці, переповнені трупами. В одній із тюрем Львова був розп’ятий на стіні наш співбрат – блаж. отець Зенон Ковалик. Полонених розмістили в таборі на Цитаделі та в інших таборах у Львові. Там багато людей вмирало, тому що лютував тиф. Деякі просили покликати священика. Німецька охорона дозволяла отцям відвідувати полонених, але охочих було мало, тому що боялись тифу. 

Тоді митрополит Андрей Шептицький звернувся до ігуменів монастирів зі словами: “Я не можу просити парафіяльних священиків, бо вони мають сім’ї. Звертаюсь до вас”. Протоігумен о. Де Вохт розповів співбратам про ситуацію в таборах і попросив: ”Я нікого не примушую, тому що певною є смертельна небезпека, але хто хоче - може зголоситися”.

Зголосились о. Іван Нагірний, о. Богдан Репетило, о. Юрій Поторейко. “Нам треба іти, бо ми молоді”, - вирішив отець Нагірний.

Отримавши перепустки, вони ходили в табір на Цитаделі (брат Василь говорить про Янівський табір, але більшість говорила про табір на Цитаделі, - він міг не пам’ятати). Були там люди різних віросповідань і національностей. Всі ці нещасні потребували допомоги. Отці підтримували їх дух, уділяли їм духовну поміч, служили їм чим і як могли.

О. М. Шевчишин переповідав розповідь о. Богдана Репетила про те, як вони з о. Іваном ходили в табір. Розповідав, що там було багато росіян, і що з ініціативи митрополита Андрея було видруковано молитовники російською мовою. Вони їх передавали полоненим. Також під загрозою життя передавали вістки.

Вони йшли до хворих, ранених, не ділячи нікого на ворогів і друзів, ідуть, як до братів, що потребують помочі, постійно наражаючи себе на смертельну небезпеку. То був вияв найбільшої вірності словам Ісуса Христа: “Ніхто неспроможне любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає”(Ів.15.13). Або ж: “З цього ми спізнали любов, бо він за нас поклав свою душу; і ми також повинні за братів душі класти” (1 Ів. 3, 16). Слова Ісуса Христа стали девізом ревного отця. Доказом того є зроблений напис на приміційних образочках, які він роздавав з нагоди першої своєї Служби Божої, яку відслужив у Хохлів-Гільче 13 серпня 1939 року. Тим словам він залишився вірним аж до кінця свого життя.

Два наших отці заразились тифом: о. Іван Нагірний і о.Богдан Репетило. Коли лежали в гарячці, в безпам’ятті, їм дали ручку і папір. Отець Іван написав: “Я стою на суді”; а о. Богдан: “Я іду на суд”. Отець Богдан вижив, а о. Іван помер. Коли о. Богдан прийшов до свідомості, то йому показали цей запис. Він сам розповідав про цей випадок о. Михайлу Шевчишину. Отець Богдан повернувся до здоров’я, а отець Іван віддав своє молоде життя за спасіння душ ближніх. Він помер після смертельної гарячки 19 грудня 1941 року. Похований на Личаківському кладовищі біля могили блаженного владики Миколая Чарнецького. “Помер многонадійний місіонер отець Іван Нагірний, що займався хворими більшовицькими полоненими”, – згадує о. Ван де Мале, очевидець тих подій. (“Альманах 1956 р.”, стор. 298).

Отець І. Нагірний помер у розквіті сил, маючи всього 27 років життя і лише два роки священства. Але, незважаючи на це, він зробив дуже багато. Навіть якщо б за два роки священства, він урятував лише одну душу. Але не одній душі він допоміг за тим колючим дротом в таборах. Крім того, він цим героїчним подвигом цілковито уподібнився до Христа, віддавши своє життя за друзів своїх. На сьогодні можна з певністю сказати, що отець Іван Нагірний вже є святий і разом з ангелами і всіма святими прославляє Господа Бога на небі, а в найближчому часі його ім’я буде занесено до лику святих Вселенської Церкви.

Канонізація отця Івана – це дань пам’яті всім тим, хто наражав своє життя на смертельну небезпеку задля сповнення найбільшої заповіді Божої, і приклад для тих, хто хоче йти за Христом.

"Подвижники ЧНІ"