Виклик для світу

---

Маємо надію, що з Божою  допомогою вже цього року в Україні з’явиться нова монаша спільнота закритого типу, а саме монастир сестер Чину Найсвятішого Відкупителя, контемплятивних редемптористок. Розповідає с. Марія Слєпченко, OSsR.

Наш монастир є закритого типу, такі монастирі називають «контемплятивними», тобто передусім такими, що віддаються молитві, і то молитві споглядальній. Звичайно, люди вважають таке життя дуже важким і «не для всіх», тобто, для якихось особливих вибранців, мало не ангелів у тілі. Або ж вважають їх сховищами для бідних, безпорадних життєво осіб, які, не маючи куди подітися, знайшли собі прихисток, де б могли почувати себе безпечними.

Спробую відповісти на деякі найбільш популярні закиди, або сумніви, що можуть виникнути у зв’язку з відкриттям монастиря контемплятивних редемптористок в УГКЦ.

Навіщо закриватися? Чи не краще б було зайнятися чимсь корисним у Церкві. У нашій державі є велетенське поле потреб – від опіки над неповносправними дітьми до допомоги залежним від наркотиків та ін...

Переважно такого типу закиди ставлять люди, що й самі небагато роблять для потребуючих… Справжнє монаше життя від самого початку свого існування є викликом для світу, в якому панують зовсім інші закони, ніж ті, що є в Євангелії. Монаше життя є покликане бути сіллю в оці. Це така болюча місія монахів, які мовчки протиставляються вигоді, амбіції, самозадоволенню, суперництву, використовуванню і т. д. Якщо це все прокрадається в монастир (так буває), тоді Господь кличе інших вірних собі людей, які будуть тим голосом вопіющого в пустині. Для деяких людей сам факт існування закритих монастирів є докором. Такий монастир є мовчазною проповіддю, самим своїм існуванням говорить, що якщо є люди, які беззастережно віддали все Богові, то Бог Є.

Закритий монастир – це перегорнутий листок історії. У сучасному світі закриватися – це безглуздя.

На дійсність монашого життя не можна дивитися інакше, ніж через призму віри, через призму Євангелія. Якщо дивитися на християнську віру як на пережиток, то й на монастирі також так можна дивитися. Сучасний світ є повний усякого страждання, а воно є часто причиною того, що люди віддаляються від Бога. Молитва є тим каналом, через який людина спілкується з Творцем і вона є водночас Його даром. Не можна зрозуміти монашого життя взагалі, а тим більше закритого типу, не закуштувавши глибокого молитовного спілкування з Ним. Часто люди, що відкривають молитву, переживають захоплення, час духовного пробудження, мають потребу довго молитися, шукають усамітнення, щоб якнайдовше перебувати з Богом. Цей етап проходить кожен, хто серйозно входить у молитву. Не кожен, однак, вирішує залишити все дотеперішнє життя, щоб пошук Бога на молитві став головною їхньою метою. Не кожен є до того покликаний. Проте життя навіть найбільш активного мирянина, що знайшов цей скарб молитви, набирає зовсім іншого, глибинного виміру, його активність стає вповні плодоносною. Але монастир – це такий «каталізатор ласки», це місце молитви не однієї людини, але спільноти людей, головною метою життя яких є Бог. Тому він стає, як ікона, «вікном» в інший світ, чи особи, що живуть у ньому, є того свідомі, чи ні. Монастир - це така ікона Церкви. Церква в мініатюрі. Там живуть грішники, які водночас є святими, там є простір, в якому Бог може діяти особливо, бо там є серця, що докладають щоденних зусиль, щоб очищати себе, щоб могти приймати Його, як Богородиця, яка сказала: «Нехай мені станеться за Твоїм Словом».

Це – втеча від тягарів життя у світі і взагалі егоїзм.

Так говорять про монастир ті, які думають, що це – легке життя, позбавлене праці, страждань, пристрастей і турбот, настирливої думки про те, як прогодувати родину. Це правда, що спільнота у монастирі має упорядковане життя, де є чіткий розподіл обов’язків, так що про фінансову сферу турбується настоятель, або той, хто до того призначений, а звичайний член спільноти є цілковито вільний від того типу проблем і може спокійно віддаватися службі і молитві.

Та все ж, у монастирі нема ідеальних (навіть духовних) умов. Закриті монастирі мають обов’язок самі себе утримувати, тобто заробляти на хліб працею власних рук. Звичайно, на сьогоднішні умови, цього б не вистачило (хоча б на оплату комунальних послуг), тому ми шукаємо підтримки благодійних фондів та існуємо завдяки матеріальній допомозі наших друзів. Але часом буває так, що мусимо боротися з нестачею, як усі звичайні люди. У тому ми є солідарні з ними. Якщо маємо надлишок, стараємось допомагати іншим, біднішим.

Крім того, у монастирі можна зустріти різного типу хвороби, проблеми, навіть різниця характерів може стати певного роду хрестом. Це все лікує від егоїзму (бо хто ж з нас не є вродженим егоїстом?).

Для редемптористок є дуже важливою рисою життя для інших. Так, ми не виходимо на проповідь, не йдемо працювати до лікарні чи з бідними. Але прагнемо пригорнути до серця тих всіх, які приносять нам свої прохання про молитву, часом розповідають про дуже важкі ситуації, де вже людська допомога не вистачає. Тут тільки молитва може допомогти. У певному сенсі, ми є покликані до того, щоб співнести з людьми їхні тягарі. Часом люди приходять, шукаючи поради, підтримки. Буває, що розривають тебе на кавалки, як хліб. А ми маємо не забороняти їм, але давати їм брати стільки, скільки потребують, бо завдяки тому, що наше життя – контемплятивне – є оперте на солідному фундаменті молитви, аскези та літургійного правила, маємо де набирати сили для себе і для інших. У такому значенні наше життя абсолютно не є егоїстичне. 

 

Що може дати контемплятивний монастир суспільству?

Сучасна філософія наша, навіть якщо того не усвідомлюємо, говорить нам, що тільки те має право існування, що до чогось потрібне. Це є утилітаризм. Тобто, якщо ти хворий, упосліджений, похилого віку, якщо не сповнюєш таких і таких критеріїв, не маєш права існувати. Це дуже проста логіка, яка вже повним ходом реалізується на Заході – це ж і є підстава права до аборту (наприклад, якщо лікарське дослідження ствердило якісь вади у дитини), евтаназії, вся так звана євгеніка. Ця, а не інша логіка довела до таких виплодів тоталітаризму, якими були концтабори. Та тепер цим займатися не буду.

Звичайно, монахині працюють і стараються виконувати свою працю якнайкраще, тому можемо пропонувати людям наші вироби – від високоякісних харчових продуктів до творів мистецтва і літератури. Монастир може стати певним духовним центром, де будуть відбуватися зустрічі, конференції та дискусії на цікаві теми, може бути осередком літургійної молитви, церковного співу, іконопису і т. д. Це все є виміром культури, і звичайно, культура – це те, що монастир може і повинен нести суспільству. Але все ж це не є найголовніше.

Найголовніше є не те, що ми робимо, не те, що ми маємо, а те, ким ми є. Тобто саме наше існування, віддане Богові, вже є найціннішим даром суспільству, розуміє воно це, чи ні. Суспільство потребує трансцендентного виміру, і саме це ми маємо йому дати. Ми говоримо (не обов’язково словами), що Бог є, що Він є люблячий, що кожна людина, не важливо, чи в очах суспільства є придатною, чи ні – є Божим дитям, безмежно любленим, вартісним в Його очах.

Щоб іти в такий монастир, треба мати надзвичайне покликання.

Все життя не виходити! Це ж треба бути шаленим, або спромогтися на героїзм! Так думає більшість людей. Справді, кожне покликання є надзвичайним, кожне вимагає певного героїзму. У сьогоднішніх часах справжнє християнське подружжя можна вважати надзвичайним і героїчним… А такого типу твердження просто замикають серце на благодать, це проста відмовка: «Треба надзвичайне, я не є надзвичайна, тож це не для мене…» Покликання це таїнство. Воно з одного боку вписане в людину, з другого – може бути для неї неочікуваною несподіванкою. Треба мати добру волю і не закривати серця на будь-які Божі несподіванки та дозволити Богові робити з нашим життям те, що Він бажає. Це буде завжди найкраще.

Це – не для мене, бо я активна людина, люблю подорожувати, не уявляю собі, що я б міг (могла) витримати на одному місці.

У житті треба мати захоплення, пасію. Це захоплення єдине, що обійме усе життя. Суттю нашого споглядального життя не є факт «не виходження», але  факт, що ми знайшли щось, що повністю захопило нашу увагу і нам вже не треба нічого іншого. Погляньте на науковця, який роками працює над відкриттям. Чи він турбується про те, виходить він, чи ні? Може навіть забуває про їжу, його думки зайняті чимсь дуже важливим.

У споглядальних монастирях переважно є дуже активні енергійні особи. Щоб вибрати затвор, треба бути в душі альпіністом, чи мандрівником, бо це справжня дорога, або сходження на скелю. Треба лишень зробити цей психологічний перехід від зовнішніх просторів до просторів у серці. Не всім це є дане, тільки тим, які покликані до такого життя. Хоч мені здається, що кожен, хто пізнав сердечну молитву, зрозуміє, що таке простір у нутрі людини. Там є простір і свобода, нічим не обмежені, там цілий світ, як на долоні…

Ми не почуваємо себе ув’язненими, навпаки, бачимо, як важко втримати тишу в монастирі, як важко не допустити, щоб світ вдирався до того святого простору. А ця тиша і цей святий простір починаються в серці. Як вони там є – то чи ти виходиш, чи не виходиш, не має для тебе ніякої різниці.

У принципі, клявзура має оберігати наш час і місце, призначені на молитву, вона допомагає зосередитись і пам’ятати, що контакт з Богом є нашим пріоритетом і найголовнішим завданням. Її роль є позитивна, а не негативна.

Я б хотіла навіть жити споглядальним життям, тільки боюся, що це б було закапуванням талантів, які мені дав Господь...

Це залежить, якого типу це таланти. Якщо хтось має талант пілота пасажирського літака, чи астронавта, то навряд чи зможе це погодити з життям у закритому монастирі. Хоча… історія знає трапіста, який перед монастирем був не просто талановитим, але видатним пілотом, знає голлівудську акторку, що грала у головних ролях з Елвісом Преслі, а потім стала контемплятивною бенедиктинкою, не говорячи вже про непересічних лікарів, хірургів, які обирали саме такий спосіб життя, піаністів, композиторів, співачок і балерин. У моїй спільноті, наприклад, є сестра-математик, яка захоплювалась альпінізмом, здобувала гімалайські вершини, є сестра, що літала на планерах та скакала з парашутом, вже не говорячи про те, що мало не кожна друга пише вірші… Вони не пішли в монастир з розпачі!!! Вони побачили Сонце, при якому згасли всі попередні зірки їхнього життя. Так діється з кожним з нас, хто обирає посвячене Богові життя, хоч більшість з нас має більш звичайну історію. Кожен, проте, має якийсь талант від Бога, і кожен мусить зробити цей болючий крок вибору. Бо, звичайно, монаша дорога – це дорога самозречення. Це не значить, що за порогом монастиря вже не можна розвивати таланти… навпаки, це є наш обов’язок! Проте, ці таланти мусять пройти своє очищення. Нам бо часто здається, що розвиток талантів і кар’єра – це одне і те саме. Але якщо щиро шукаємо Бога і Його волі, Він не дозволить, щоб справжні таланти пропали. Віддане Йому буде помножене сторицею. Передусім, буде повне Духа. А це найважніше.

Редемптористки – це ж типово західний Чин. Чи це не буде спроба вводити ще один латинізуючий елемент у Церкву, яка саме тепер наново відкриває свою східну ідентичність?

Західна Церква посідає різноманіття чинів і згромаджень, які характеризуються кожен своєю особливою духовністю. Духовність францисканська, кармелітська, єзуїтська і т. д. Схід, хоч має різні богословські школи, завжди прямував до певного синтезу духовності, тому можна ствердити, що її підставою є вчення святих отців і в тому вона є цілісна, становить одно з літургією та іконографією. Проте на Заході, з його плюралізмом, можна знайти такі школи духовності, які є дуже близькі Сходові, тобто святоотцівській традиції. Треба про це пам’ятати і не кидати в один кошик під написом «західне» всього, що не підходить під наш образ східного. Саме західні контемплятивні монастирі зберегли багато з того, що є спільним  як для східної, так для західної традиції.

Дуже хотілося б, щоб монастир контемплятивних редемптористок в Україні був ще одним осередком пізнавання і плекання духовної спадщини Сходу.  До цього особливо покликані такі монастирі, як наш, бо такі монастирі є іконою Церкви. Я б не хотіла, щоб наш став карикатурою Східної Церкви…

Розділення на «контемплятивні» і «активні» монастирі – це знову ж властиве Західній Церкві. Для Сходу ці два поняття взаємодоповнюються в монашестві.

Так, термін «споглядальне життя» і «активне життя» на Сході і Заході мають зовсім інше значення. Звичайно, на Заході перше означає монастирі закритого типу, а активними називає ті монастирі, які посвячують себе різноманітній діяльності назовні – апостольській, харитативній, катехетичній тощо. Схід словом «споглядання» (теорìя) окреслює радше етап у житті людини, що осягнув молитовне єднання з Богом, молитву серця. А активним життям (практіке) живе той, хто прямує до цього стану і веде боротьбу з пристрастями, бере на себе аскетичний подвиг, для якого молитва є зусиллям. Ці два етапи поєднуються, і часом буває так, що дуже активний мирянин живе спогляданням, а затворник все ще залишається на етапі боротьби…

На Сході монашество не має окреслення контемплятивний і неконтемплятивний монастир. Контемплятивність для Сходу завжди була і буде метою, тому пустельництво на Сході вважається найвищою формою монашества. За своєю структурою східні монастирі – це обителі свого права, тобто непідлеглі централізованій владі (не мають генерального настоятеля, якому підлягають провінційні, яким в свою чергу підпорядковані настоятелі окремих домів). Живуть осілим стилем життя, тобто монах, що приходить в обитель, за своєю волею не може змінювати місця. Характеризуються тим, що монахи моляться повним церковним правилом, їхній день – це гармонійне поєднання праці, молитви і відпочинку. У цьому з усіх західних монастирів найближчими східним монастирям і якби їхніми відповідниками є саме т. зв. контемплятивні монастирі (за західною термінологією). Редемптористки закритого типу якраз до таких належать. Ми також є свого права, маємо осілий стиль життя, молимося літургійною молитвою Церкви і дбаємо про її красу. Тому, думаю, ми досить органічно ввійдемо у східну дійсність.

На мою думку, хоч тут треба би було серйозного богословського дослідження, духовність Матері Челести Кростарози, неаполітанки (Неаполь довгий час був візантійською колонією!), має багато спільних рис з типово святоотцівською і біблійною духовністю.

Теж хотілося б підкреслити, що і Схід знає різні види монастирів – більш відкритих, більш закритих, таких, що числили багато членів і угідь, та таких, які воліли скромні умови і маленькі спільноти (славетний спір «Стяжателів» і «Нестяжателів» у Росії XVII ст.), які мають більш суворі і менш суворі устави.

Чим ви будете відрізнятися від студійських монастирів?

Монахи, яких ми популярно називаємо студитами, це типово східне монашество, яке не знає поділу на чини і згромадження. Ми, все-таки, прийдемо з Заходу, і наше коріння західним буде завжди. Проте ми по суті є дуже близькі східному монашеству, тому думаю, що не треба буде навіть великих якихось змін вводити (окрім зовнішніх форм), щоб бути дійсно східним монастирем. Надіюсь, що так, як редемптористи адаптувались в українському народі, так і ми запустимо коріння. Моїм прагненням є якомога найбільше наблизитись до ідеалу східного монашества в нашому богопочитанні. Суттєвою відмінністю, проте, від студиток, напевно буде наш затворницький спосіб життя. Тобто ми не будемо вести школи чи працювати поза монастирем. Не можемо ми брати участі у прощах і різних празниках. А водночас, наш затвор має таку особливість, що є якби «відкритою брамою». Тобто, наше закриття не означає, як дехто може уявляє монахинь з закритого монастиря, що ми опускаємо очі, втікаємо від людей, ховаємося від відвідувачів чи складаємо обітницю мовчанки. Ні, чимсь притаманним для нас є промінна радість, відкритість, гостинність (дай Боже, щоб так було й в Україні!).

Дуже б хотілось уникнути будь-якого суперництва, порівнювання з іншими монастирями. Наша головна харизма – це єдність! Тому прагну, щоб цей новий монастир був зачином діалогу, примирення та поєднання серед людей, які будуть до нас приходити, але також і в нашій Церкві, серед чинів та згромаджень…