Крокуючи дивом

Зраненька нас вітало усміхнене і таке вимріяне сонечко після тижня вкрадливого холоду і ображених дощів. Тож, щойно вийшовши із затишної домівки, воно уже гралося волоссям, а вітер то ніжно лоскотав, то грізно буркотав і забирався аж за пазуху, не даючи так забути про себе…

Як і в попередні роки, свій старт ми взяли від церкви святого Михаїла. Навколо була тиха суєта, усі чулися збудженими та щасливими в очікуванні дива: це з усіх сторін читалося на поки що незнайомих лицях.

Львів… То було неймовірно. У такому бурхливому місті, де безліч машин, людей, справ, будівель і подій щодня переплітаються у величезний, нестримний клубок під назвою «Буденність», і котрий начебто і цілий, та для кожного окремий, раптом стало на секунду-другу вільніше дихати. І чи то з того, що автомобілі, трамваї та звичайні перехожі спинялися і любувалися довжелезною процесією, чи з того, що раптом у твою свідомість пробралися думки, що ти крокуєш по широкій і шумній дорозі і поруч тебе ідуть люди, які теж прагнуть впасти у обійми Христа та його Матері…

Це був перший день. Манівцями-путівцями ми дісталися до с. Романів, де і перебули ніч. Звичайно, дорога була спритною і люди сильно втомились, але це не втома клала їх у теплі спальні мішки, а думки про те, що за тим, як зійде сонце, вони знову долатимуть кілометр за кілометром до своєї мети, котру бережливо несли у своєму серці. У цей день, здавалося, погода капризно бавилась із прочанами: то ласкаве сонце усміхнеться своїм проміннячком, то підступний вітрюган дихне прямо за виворіт. А під вечір небо, таке тихе до того, довго-довго хмурилось і ледь не плакало, але замирилось і впустило пурпурово-оранжеве блюдце у свою купіль.

А вночі, коли злодійка постелила розцяцьковане зорями одіяло і огорнула ним всю землю, піднявши очі до неба, можна було втонути, назавжди закохатися в безмірну красу. Небо, зоряне небо… Таке глибоке, прекрасне та неозоре. Легенький подув вітру, і ви летите туди: стрімко і плавно, ніжно й безтурботно рішуче. Дивишся в його перемогу і тонеш у химерному сні… І його не зачепити навіть поглядом, бо виборсається, хороше, та втече. Високе бо воно, свобідне. І в той момент, коли небо накиває п’ятами, розумієш, що дивишся в душу собі, цілому світу і кожному окремо. Саме там є все, бо там нічого не потрібно. Ні початку, ні кінця… краса захована, любов прозора і зорі, зорі, зорі… Море зір.

Ситно поснідавши, ми рушили далі. Чудернацьке якесь… Але від тиші різні і далекі ми таки, об’єднані однією метою, були єдиною прощею, цілим куском, відламаним у безкінечності. Дійсно, лише коли ідеш поряд зі всіма, розумієш це, коли в серці молитва, думки зайняті Богом, з уст линуть пісні, а в душі дивна суміш вогню та ніжного спокою. Коли ти ступаєш землею і розумієш, що ззаду у тебе виросли крила, уся суть ликує і ніщо не в змозі втримати від цієї неземної насолоди, справжнього дива єдності.

Звісно, на прощі не обійшлося і без казусів. Другого дня погода нестерпно пекла, тож, як наслідок – лиця в «пантенолі», обпечені руки та одинакові голівки, з-під яких визирають втомлені очі, і ноги, котрі вже ледь-ледь ідуть і спиняються в кожному селі. А скільки сіл і церков ми відвідали під час прощі. Дивовижна краса, яку насправді було дуже приємно зустрічати в кожному кутику України і за яку відчуваєш нестримну гордість.

І от, натомлені сонцем, спраглі своєї цілі і з розпростертими душами ми зайшли в цей омріяний Унів… Це місце… Це взагалі казка. Люди так щиро раділи нашому приходу: в їх вітаннях було стільки тепла! А зараз, сидячи перед холодним монітором, дуже важко передати, чи хоча б розповісти про всю велич і неймовірність цього святого місця. То було неначе сон, єдина мить, котру, мов дику пташку вільних польотів боїшся торкнути, наполохати, бо ж втече чудова, і вже не впіймати; один момент, котрий назавжди викарбувався у пам’яті, але не сміє говорити. І щоб зрозуміти, це треба почути, впитися очима, пробратись тим святим місцем та смакувати… Смакувати запахом, котрим воно налите, смаком безмежності і, смаком безмежності і єднання…

Ну от, якось зовсім очікувано-раптово, щойно перенесені дні сховали десь у скриньку часу і ХІХ проща зі Львова до Унева добігла кінця. І все??? Все… Лише спогади. У кінці чогось завжди лишаються саме вони…

Бажаєте відчути те, що тільки-но уявляли? Візьміть рюкзак із прагнень, киньте у нього обставини, питання, прохання, недовіру, розпач та страждання, одіньте зручне взуття, шите болем та проблемами, і сміло йдіть, не озираючись, за кликом душі. І залишаючи позаду все пусте, ваша сумка з кожним кроком, з кожним вдихом все легшатиме і на дні її ви нарешті відшукаєте загубленого себе, а поруч усе, чим нагородить вас сам Ісус. І ніколи не бійтесь рушати, не хвилюйтесь. Господь завжди чекає саме на вас! Виконайте своє бажання та мету, бо не потрібно жити в надії на диво. Життя – сіре і безбарвне. Лише у нас самих є пензлі та палітра яскравих кольорів. Треба сміло йти на зустріч всім дивам і розмальовувати цей світ. А опісля спитайте себе: «Які враження?»

Ксюша, Новояворівськ