100 років з дня народження о.Семеона Гнатишина

Отець Де Вохт перебував уже в Бельгії, коли дістав звістку про смерть отця Семеона, саме тоді він і написав коротку замітку в пам’ять померлого, яка починалась словами:

“24 липня 1950 року бельгійський провінціал отримав маленьку поштову картку із Радянського Союзу, яка в кількох лаконічних словах сповіщала про смерть “племінника” Семеона Гнатишина. Картка була подана на пошті в Уневі...

17 жовтня 1948 р. всі редемптористи були вигнані за стіни свого останнього монастиря в Голоско і супроводжувані під нагляд та ув'язнення в Унів. У монастирі на Голоско всі редемптористи східного обряду Західної України два з половиною роки були під пильним наглядом. Менше року жили ще всі разом, бо деякі з них були вже ув'язнені або перебували за межами спільноти. У монастирі в Уневі, у чужих ченців, вони повинні були жити в таких же умовах, що і в Голоско, під наглядом міліції. Ченців змушували покидати спільноту і шукати якусь громадську роботу. Радянська влада легко давала на це дозвіл. Всі ці заходи, які вони застосовували до редемптористів і інших спільнот, не мали інакшої мети, крім остаточної ліквідації католицького релігійного життя, створюючи нестерпні умови. Було цілком неможливо, щоб усі, хто протягом двох з половиною років проживали у великій тісноті на Голоско, не відчували того в Уневі, де були ще гірше. Декому дозволили піти шукати собі притулку і догляду в широкому і шумному світі. Отець Семеон Гнатишин був серед тридцяти, які надали перевагу за будь-якої ціни продовжувати спільне життя, навіть серед таких нестерпних умов. Він продовжував іти тією прямою дорогою, яку обрав перед початком війни 1939 року.

Отець Семеон Гнатишин народився 16 червня 1912 р. в селі Курниках у Західній Україні, яке було зруйноване у війну. Він вчився в ювенаті редемптористів у Збоїсках, потім у 1929 році вступив до Згромадження, а 28 серпня наступного року склав перші обіти. Вивчав філософію у Лювені, а теології у Боплато, у навчальних закладах нашого Згромадження. 25 липня (за іншими відомостями 28 липня) 1935 року він був висвячений на священика у Боплато владикою М. Чернецьким, який спокутує зараз свою вірність Католицькій Церкві у Воркуті, у майже вічній темряві і холоді, або може вже прийняв вінець мученика. По закінченню свого шестирічного навчання в Бельгії він був направлений у Рим, щоб отримати вищу теологічну освіту у Східному Інституті. У 1938 році він покинув Рим і повернувся до Львова, щоб викладати догматику в семінарії у Голоску та щоб приготувати свій докторат. У 1939 році почалась війна! Тоді розвиток східного напрямку Згромадження, який був такий істотним, припинився.

Упродовж всього часу від початку війни майже до своєї смерті отець Гнатишин показав велич своєї душі і жертовність для Католицької Церкви і Згромадження. Він часто визнавав, що його трьохрічне перебування в Римі було для нього великою ласкою, що в цей час його вірність Католицькій Церкві та відданість Згромадженню розвинулась повною мірою, і він говорив про це із захопленням, про те все добре, чому він зобов'язаний.

Оскільки перед навалою росіян майже всі студенти нашої семінарії у Голоско втекли (і ніхто не осуджує цю втечу!) (et personne ne blâme cette fuite!), отець Гнатишин лишився під більшовицьким режимом Він хотів жити і розділити долю Церкви, якою вона б не була. Те, що він не втік, це не було ніяким відчаєм: його рішення було добре обдумане і свідоме. Він головним чином хотів не покидати вірних, тому що їм як ніколи потрібна була допомога священика.

Результат перших тижнів окупації 1939 року показав її безпощадність. Монастир в Голоско був цілком зайнятий Червоною Армією, і останні співбрати спільноти монастиря повинні були шукати притулку в іншому місті. Отець Гнатишин перебрався у наш монастир у Збоїсках, нажаль, на короткий час! Цей монастир тоді теж уже був частково зайнятий радянською армією, але коли, “народна влада” України конфіскувала і націоналізувала всі монастирі, тоді 28 жовтня 1939 року ті, які ще проживали в частині приміщень монастиря, почали його покидати. Отець Гнатишин вирішив за будь-яку ціну залишитись на монастирській землі. З двома мужніми і відданими братами він знайшов притулок в темному підвалі столярної майстерні монастиря. Він надіявся, як і більшість інших, що російська окупація не триватиме довго, і тоді можна буде повернути назад будову монастиря, як тільки її покинуть сторонні.

Та через кілька днів бідолахи були вигнані без жалю зі свого сховища, покинувши все, що мали: меблі, які вони врятували, одяг, харчі.

Тоді вони пішли у монастир у Львові, де 15 співбратів з перших днів окупації у великій тісноті вели дуже неспокійне тривожне життя. З ними там розмістилась бригада міліції радянської влади. Отці і брати проживали на другому поверсі, а вони займали приміщення на першому. Владика М. Чарнецький був одним з 15-ти, як і отець Зенон Ковалик, який був арештований в ніч з 20-го на 21-ше грудня 1940 року (і зник назавжди). Усі, що там проживали, чітко зберігали Правило, хоч були під постійним наглядом, незважаючи на умови, в які були поставлені. У львівському будинку отець Гнатишин допомагав кільком студентам, які не втікали і які проживали разом зі всіма, продовжувати і закінчувати своє навчання, і разом з владикою Чарнецьким підготовляли їх до свячень.

Коли у червні 1941 р. несподівана атака німців вибила росіян із Львова, Голоска і Збоїск, отця Гнатишина відразу направили ігуменом монастиря на Збоїска, на що він з готовністю погодився. То був вияв мужності, тому що відразу після відходу радянських військ влада Збоїск хотіла зайняти ці приміщення монастиря, щоб їх використовувати як приміщення для місцевої школи і житло для вчителів. Ці добродії із Збоїск не забули, що всі цінності були націоналізовані! Вражала смілива позиція отця Гнатишина, характер якого був скоріше сором'язливим, зберегти цей монастир для Згромадження.

Після відходу росіян повернулись наші студенти з Польської Провінції, в якій вони перебували в їх домі студій, після своєї втечі і де вони продовжували своє навчання. Отець Гнатишин зайнявся з ними як професор догматики. У часи німецької окупації атмосфера, що панувала в Західній Україні, була дуже важка, і відносно трохи полегшилась тільки після того моменту, як німецька армія були зупинена у наступі на Схід. Передбачалось повернення росіян. Вони насправді повернулися з тріумфом улітку 1944 року. Їх зухвалість перекреслила усім надії на майбутнє. Все, що під час німецької окупації було повернуто, не тільки матеріальне, але і моральне, знову втрачалось і нищилось. Відкрите переслідування, скоріше, повне систематичне знищення Католицької Церкви. Незабаром прийшли і всі біди, пов’язані з цим. Отець Гнатишин переживав цей період глибоко душею. Байдужість одних, надмірність других, малодушність інших, хитра проникливість, арешти і суди безжалісної влади, відчуття, що за ними стежать і будуть переслідувати всюди і в кожен момент, і тому не буде кінця! Повністю усвідомлюючи небезпеку, яка його супроводжує, він у страху, але з великою ревністю за спасіння душ, сповідає хворих і вмираючих у лікарнях, де присутність священика не була дозволена, особливо якщо він відмовився продатись більшовицькому режиму.

У селі, де жила його родина, на той час був вже православний священик. Отець приїхав у село, щоб бути біля своєї вмираючої матері. Коли вона померла – похоронив її. Похорон проходив в атмосфері погроз зі сторони міліції, що охороняла священика-відступника, закидаючи отцю, що він хоче відібрати церкву.

Він дуже переживав за долю своєї численної родини. Вона перед війною була процвітаюча, але вся її власність була віднята, і старий батько, бідний та нещасний, змушений був іти працювати на відібраній своїй землі, тепер колгоспній, вся родина була в нужді. Він був дуже стривожений небезпекою, в якій перебували його молодші брати і сестри. Вони ще не закінчили свого навчання і жили в атмосфері безбожжя і аморальності, ідеології матеріалістичного спрямування та войовничого комунізму. Всі свої переживання за матеріальні і духовні потреби близьких виснажили отця Гнатишина до такої міри, що протягом 1948 року у нього слабне зір.

Ми знали про атмосферу, в якій жив останні місяці отець Гнатишин, це підтверджують лаконічні вістки від інших братів, які сповіщали про його смерть. Всі ці випробування і страждання коштували йому життя".

Отець Семеон помер 4 липня 1950 р.

"Подвижники ЧНІ"