"А праведні повіки будуть жити..."

О, Богородице Діво, Маріє,

Радуйся, радуйсь, небес леліє,

Сонцем прибрана, крита дугою,

Маріє чиста, Господь з Тобою.

Благословенний плід чрева Твого,

Ти, Ненько Спаса, Бога самого,

Для нас спасення в Тобі ся криє,

Радуйся, радуй, неба леліє.

Ми все життя ідемо до Христа.

Важкий наш хрест і нелегка дорога,

Та його правди істина проста,

Та його мудрість світла і свята

Тримає віру непохитну в Бога.

Ми запалюєм спомин — свічку,

І помолимося ще не раз,

Бо в нас освячують капличку,

Таку церковцю невеличку,

Твердиню віри в трудний час.

Хто виплекав її в надії? Кому наснилася вона? 

Хто в свої роки молодії її, як паросток, леліяв, 

Чекав крізь роки цього дня?

А звався він Іванко Пругар.

Вродливий, сонячний, завзятий,

Бо мав від Бога справжній дар,

Бажання чисте, серця жар,

Отут капличку збудувати.

Іванко Пругар - це свята дитина,

Пройшов короткий, але світлий шлях.

Душа до неба, тіло - в домовину,

Палка молитва в серці й на устах.

Шукав невпинно наш Іванко Бога,

Наука бабці жила у душі:

«Без Бога — ані до порога,

Молися щиро серцем у тиші».

Стелилася його дорога

У важкій праці будних днів.

Та стежка, що вела до Бога,

Була в житті, наче тривога:

Щоб тільки встиг, тільки зумів!

За море кликала та стежка,

І він три роки працював.

Було Іванові нелегко,

Але за тую Божу лепту

Він в праці рук не покладав.

В Детройті він щоденно в церкві

Молився вервичку, отцеві прислужив:

«З надмірної любові хочеш вмерти,

Адже Ісус за грішних притерпів?»

Пізніше переїхав у Чикаго,

А там вночі Іванко працював,

Щоранку було в нього свято,

Бо у Причасті Господа приймав.

По Літургії вервичку молились

За церкву, Україну, цілий світ,

Часом хотілось в храмі прислужити,

Як промінь сонця в світі криз і бід,

Як легко було з ним молитись,

Як любо жити було з ним,

Любові серцем причаститись,

Насолодитись неземним.

Він згадував рідну Увислу,

Як парох Тимофій перше Причастя дав,

Дитині в серденько посіяв віру чисту,

Як хрест святий до уст його приклав.

Пригадував собі Тернопіль,

Служити Богу вчив отець Василь,

Хоч був в Америці вже кілька років,

Та голос Божий кликав в монастир.

Коли ж вертався з мандрів світом

У рідний край, на свій поріг,

До церкви ніс свій заробіток,

Бо мрію гордо і відкрито

Приносить Богу світлу жертву,

Монаший постриг обирає.

Благословіть, владико Інокентій,

В монашество посвяту до кінця.

Нехай, дитино, в боротьбі щоденній

Поможе Хрест і Терня від Вінця.

В новіціяті перші кроки робить,

Отець Микола Волосянко -

Його незмінний духівник.

Літав на крилах наш Іванко,

Бо до роботи хлопець звик.

Молитвою свій дух підносив,

Ще інших цього научав,

Пречисту Діву щиро просить -

Він їй капличку обіцяв.

Йому лиш 29 років.

Він молодий і повний сил

До мрії - тільки кілька кроків,

А він лиш біль душі жорстокий

Для мами й світу полишив.

Далеко від своєї мами

Погас, як вогник, у воді,

А мрія, плекана роками,

Лишилася назавжди з нами,

Бо він чомусь таки не вспів.

А мама мрію в душу вклала,

Громада помагала їй.

А Божа мати десь на хмарах

Плела віночок золотий.

Капличка нині є вже в нас,

І вся зібралася громада,

Щоб вшанувати Бога

За цей щасливий, світлий час.

Щоб помолитись за Івана

І попросити всіх святих

За його працю неустанну

І за молитву покаянну.

Не плачте, бабцю, мамо Анно,

Його душа - сама краса.

Ми будем завжди пам'ятати

В своїх щоденних молитвах.

Запалим поминальну свічку,

Помолимося разом всі

За цю освячену капличку,

Оцю церковцю невеличку,

Що береже духовний світ.