90 років від народження "Всюдисущого" отця

---

Народився отець Євстахій Смаль 13 липня 1922 р. у селі Байківці біля Тернополя в дуже побожній родині: батько - Іван Смаль (+1965), мати - Анна (+1956). Родина мала непогану господарку - чотири гектари землі, тримали коні, корови. У родині було п’ятеро дітей, які виростали здібними до роботи, слухняними і побожними. Як тільки впорались на своїй господарці, то ще ходили заробляли, допомагаючи іншим. Мама, глибоко віруюча жінка, ніколи не розлучалась з вервицею.

Євстахій був наймолодший і дуже здібний. Добре вчився. Коли закінчив чотирирічну сільську школу, батько послав його у Тернопільську гімназію, де хлопець провчився два чи три роки. Дальше вчитися не було змоги. Родина не змогла надалі оплачувати навчання.

У селі діяла читальня “Просвіти”. Коли Євстахій ще вчився у Тернопільській гімназії, часто приходив до читальні “Просвіти” і помагав хлопцям, дівчатам вчитися. А ще залучав дівчат і хлопців до участі у виставах, разом давали концерти, читали вірші з “Кобзаря”, декламували (у селі був “Луг“). Молодь з концертами ходила у сусідні сіла.

У Байківцях служив дуже добрий старенький священик - отець Бачинський. Євстахій ніколи не пропускав Богослужіння, прислуговував отцю. Він любив церкву. Отець також сподобав собі хлопця і, бачачи його здібності і побожність, радив батькам віддати його навчатись у семінарію. Батьки були б раді, але неспроможні оплатити науку. Тоді отець порадив віддати його у ювенат редемптористів, а також обіцяв у тому посприяти. З початком навчального року отець відвіз Євстахія у Львів.

Коли від’їжджав, мати поцілувала його, перехрестила і заложила на нього ту вервицю, з якою ніколи не розставалась, кажучи: “Дорогий сину, це - твій маєток, твоя праця і твій заробіток”, - та й заплакала.

Після року навчання в ювенаті, перебуваючи в атмосфері монастиря, він твердо вирішив бути монахом, про що й сказав батькам.

Перші обіти склав 7 липня 1943 року. Цього ж року розпочав навчання, але закінчити йому вдалось лише через багато років випробувань і страждань.

Після війни брата Євстахія заарештували. Його не судили. Близько п’ятдесяти звинувачуваних разом забрали і вивезли на спецпоселення. Брат Євстахій був у Сибіру, Кемеровському районі Томської області. На лісорозробці робота була важкою: валили ліс, грузили. Якийсь час працював на тартаку. На засланні був сім років - весь час на одному місці.

Як повернувся з Сибіру, то йому не можна було поселитись ближче, як за сто п’ятдесят кілометрів від колишнього місця проживання. Приїхав до рідного села і хотів приміститися у родини. Але його не хотіли прописати. Побувши якийсь час вдома, виїхав до Львова. Вдалось прописатись і влаштуватись на роботу. Працював у лікарні аж до виходу на пенсію. Проте всі свої сили віддав служінню Богові і був відомий як безстрашний священик гнаної Греко-Католицької Церкви.

Помер 2 липня 1991 р.

Цю скупу біографічну розповідь доповнять спогади людей, які його добре знали.

Згадує о. Є. Пелех:

“У підпіллі, коли нас кликали до дому померлого відслужити похорон, то ми весь обряд відправляли вдома, а вже пізніше, після похорону, священик ішов на цвинтар запечатати гріб. На похороні було найнебезпечніше, тому що священик представав перед незнайомими людьми, а люди були різні. До того ж то був факт публічного служіння, і ті люди могли посвідчити проти тебе. Кожний священик на похорон ішов зі страхом. Проте о. Смаль все відважно ходив по похорон. Отець вічно їздив, день і ніч. У 1989 році на Великдень ми з ним правили першу Службу Божу на Голоско, це тоді коли починалась свобода. Прийшли уповноважені і участковий. Але ми вже не дуже боялись. Отець був дуже рухливий. Їздив кругом: по селах, на Східну Україну, в Прибалтику, в Казахстан. Він завжди був готовий їхати, де б його не посилали.

За німців він був у новіціяті. Ще в монастирі закінчив духовну освіту. Єпископи були арештовані і не було кому його висвятити. Сам він скоро попав на висилку (через якісь зв’язки), ще не будучи священиком. Там, як розказують ті, які з ним були, він вже тоді читав “Часослов”, який мав з собою. Збирав людей на молитву. В 1957-му році він нелегально приїхав до Львова. Тут був рукоположений блаженним єп. Миколаєм Чарнецьким на священика. Але наступної ночі його затримали. Він ночував в отця Артемія Цегельського. Потім відправили його назад на поселення. Через рік він вернувся. Відтоді вже не мав спокою. День і ніч все мав якусь роботу. У костелі кафедральнім якийсь час сповідав наших людей. Потім у костелі святого Антонія сповідав у куточку храму. Багато людей сповідав. За Винниками мав свої місця, там було кілька хат на відлюдді. Любив там воду освячувати на Йордан. Їздив у Червоноград. Там вів братство Матері Божої Неустанної Помочі. Латинським священикам у Литві допомагав сповідати. На Східну Україну їздив на різні відпусти, туди, де були латинські парохії. Духовно послуговував сестрам різних Згромаджень і багатьом побожним родинам. Такого міста не було, де би не знали отця Смаля”.

Ділиться спогадами дочка о. Теодора Гури – Оксана Головід:

 

“Наш хворий батько, отець Теодор Гура, який лежав хворий у сестри Лесі по вул. Кузнєцова, попросив покликати до нього о. Євстахія Смаля.

Найшла отця в польському костелі в найтемнішому кутку, де сповідав українців. Підряд два тижні отець обслуговував батька, виконуючи необхідні обов’язки, бо діти ішли до праці, а внуки до школи. З товаришів священиків ніхто не відважувався прийти – побоялись. 1973 року помирає батько. Тоді були великі релігійні перевірки – переслідування. І в помешканні, і на цвинтарі ініціативу зайняв о. Смаль. Присутні були 8 священиків - всі у цивільний одежі. Прощальний виступ о. Смаля був зворушливим, поєднаний з розповіддю про долю Січових Стрільців і повстанців, яким наш батько всіляко спомагав.

О. Смаль бував в с. Годинях, Соколя, Арламівська Воля. У цих селах часто зустрічався з повстанцями.

О. Смаль настоював хоронити батька на Яновському цвинтарі біля Січових Стрільців.

Від цього похорону батька ми, сестри, ще більше заприязнилися з отцем, стали, як рідні. За його працю, посвяту, відвагу, жертовність складаємо велике признання й подяку, бо у цих роках - це була християнська і національна відвага, посвята для свого переслідуваного народу.

О. Смаль почав заходити до Лесі і Михася Галішів. Ми четверо їздили разом 15 років. Отець вірив у силу Всевишнього і Матінки Божої, а ми відчували велику ласку і опіку над нашим отцем. Ветлікар Михась не боявся за свою посаду - їздив усюди, де тільки отець просив. Михась глибоко шанував отця, а той віддячував йому щирою приязню. Ми майже нічого не знали про життя отця Євстахія. Допомагали йому у душпастирській праці. Коли дещо запитували про минуле, отець із скромності переходив на іншу тему. Ми знали, що був священиком-монахом у Згромадженні редемптористів. Всі наші зустрічі і виїзди були строго конфіденційними, через це отець, маючи чудову пам’ять, ніколи не записував ні імені, ні адреси. Людей, що запрошували отця, було дуже багато. Всіх пам’ятав, знав райони, куди і як заїхати, села, дороги, хати. Денні виїзди були більше під обсервацією. Мав ревізії, перевірки як у міліції, так і в дорозі. Перед нами завжди зрівноважений, усміхнений, спокійний. Нам пояснював, що обслуговує український народ, родини наших героїв... іде духовно і матеріально допомагати. А за це ми ще більше цінували нашого отця Смаля, бо в багатьох випадках він нагадував нам нашого батька.

На вісімдесятому році життя помер о. Володимир Грицай, в’язень мордовських таборів, який проживав на вулиці Вірменській, і ми до нього часто приходили. Ми з сестрою були біля отця майже до смерті. Першим прийшов незнайомий нам священик і в загальному покої відправив Службу Божу. Я за традицією дякувала, та нічого не чула, хоча була на відстані півметра. Подумалось, чи це така велика конспірація? Чи не заслуговував на більше отець, який зробив стільки добра й великих діл для хлопців–бандерівців, був на 10 літ репресований і так жорстоко караний... Раптом за нами в коридорі почулись голоси, кроки. Рішучо увійшов о. Євстахій Смаль. Відкрив вікна, навів порядок, зробив престіл. Кімнатка не змогла вмістити всіх присутніх, люди стояли в коридорі, на сходах, на подвір’ї, на вулиці. Почалась величава Служба Божа, Панахида, спів кількох сотень народу далеко прозвучав по вулиці Вірменській. Народ прощався із своїм дорогим отцем Володимиром. Люди з органів метушились. Заглядали, щось перевіряли. Але на них ніхто не звертав уваги... Хоронили отця в Брюховичах у сімейному гробівці. Отець Смаль велично прощав о. Володимира. Натхненні відвагою отця, люди не боялися.

Три роки кожної неділі і свята о. Смаль, Михась, Леся і я мусили бути в Лозині (Яворівський р-н), що за годину їзди від Львова. Церква св. Миколая стоїть на високій горі, в лісі. Тому нелегко давалась дорога до храму. Незрима сила кликала, наказувала йти. Попри всі труднощі у нас завжди був веселий настрій. Ми жартували, сміялися – важливо, що всі йшли на Службу Божу. Михась ніколи не боявся, що дізнаються у нього на роботі, що можуть бути скандали, звільнення. А завжди з приємністю їхав. Бо вірив, що отець Смаль під особливою опікою Божою, яка нас усіх захоронить.

Церква була цегляною, великою, в українсько-візантійському стилі. Ікони на іконостасі і бічному вівтарі намальовані художником Антоном Монастирським. Люди - свідомі релігійно і національно. Завжди приїжджали люди зі Львова, довколишніх сіл, з Яворова.

Згадую про Суплікацію, яку співав отець. Це був зов, крик душі зболілого українського народу. Отець випрошував ласки, опіки, охорони у Ісуса і Матінки Божої для всіх нас так, що у багатьох виступали сльози на очах. Святе Причастя приймали більше сотні людей. А це - найбільша радість. На Зелені свята, Пресвятої Євхаристії відбувались процесії. Діти сипали квіти, а народ велично співав “Ми хочемо Бога!” Ніхто не боявся, тільки усі просили Всевишнього кращої долі, волі для України, Церкви і пригнобленого народу.

Народ горнувся з великою любов’ю до церкви, до свого отця в Лозині, а отець це відчував і віддавав пастві частку свого серця. Проте такий стан речей лякав світську владу. Церкву було замкнено. Ключі забрано.

Однієї ночі ми їхали до с. Лозини. Я пошепки розповідала сестрі, що просила двох священиків висповідати професора Станіслава Людкевича. Один сказав, що виїжджає, другий відмовив – побоялись. Аж тут до нас звернувся отець і запевнив, що поїде до того дому, бо туди ніхто, крім нього, не наважиться піти. Ми домовились, я дала адресу і віддалась під опіку Божу.

Отець Смаль увійшов до помешкання Людкевичів рішуче, впевнено, а професор заявив з усміхом: “О, це до мене! Свята сповідь“. Михась обійшов кілька разів будинок, заспокоїв дружину п. Зеню, що буде змога навіть тихенько поспівати. Ми за цей час приготували вівтар. Професор вийшов задоволений. “О, та тут буде щось духовне, я завжди радий взяти участь”, – сказав піднесено і сів навпроти вівтаря, святково одягнений, сповнений уваги. З нами була і мати п. Зені. Отець мав приємний тенор. Михась співав у хорі капели “Трембіта” та в церковному хорі, допомагали і ми з Лесею. Служба Божа співана. Михась дискретно (непомітно) диригував, а кожний такт мелодії професор вибивав-вистукував до поперечки фотеля. Таким щасливим я ще не бачила його, як у 1938 році. До святого Причастя Михась хотів йому допомогти, та він все виконав сам. Була зворушлива чудова проповідь, Суплікація. Ми ще відспівали дві пісеньки до Матінки Божої. Професор щиро запрошував нас на другий раз, та ніхто не знав, що вже через місяць він відійде у вічність. Була ніч з 9 на 10 вересня 1979 року, коли отець Смаль сповістив нам про смерть професора Людкевича. Ми перші були біля небіжчика. Помогли полагодити деякі формальності, відспівали Парастас, спільно молились. Отець свяченою водою покропив небіжчика, приміщення, довкола хати, а на дворі вже почало світати. Почали приходити люди, а ми з отцем поїхали до пані Теклі на вул. Вольності відправити поминальну Службу Божу за покійника. Отець був запрошений запечатати гріб. Отець відправляв поминальні Служби Божі на 9-ий і 40-ий день.

Людей, що запрошували отця, було дуже багато, про всіх пам’ятав, це і сім’ї повстанців, самітних, бідних, хворих; а на себе не звертав жодної уваги, був дуже скромним, провадив строго аскетичне життя. Надмірною працею втомлював себе, дуже мало спав, ночами їздив, молився за народ, церкву, Україну. Сестричка, пані Текля, допомагала в міру своїх знань, піклувалась, лікувала, відживлювала, бо вічно постив. За кожним його виїздом уважно стежили. Місце проживання отець часто змінював.

Одного разу його побили посіпаки під селом Довгомостиська біля Судової Вишні. Було дуже зрушене здоров’я нашого отця. Довго приходив до сил. Про другий випадок ми дізналися трохи пізніше. У Винниках під Львовом кілька кремезних посіпак зсадили отця з автобуса і жорстоко побили, аж надійшли робітники, які йшли рано на роботу, оборонили його, зупинили машину і закривавленого, ледь живого, відвезли до Львова у лікарню. Іншого разу наша громадка (50 осіб) в неділю раненько була в Дублянах. Всі хвилювалися, а отця довго не було, він ніколи не спізнювався. А отця били в міліції, бо ця система тільки на це і була спроможна. Пані Текля через вікно побачила, скрикнула: “Отець іде!” Він був побитий. Але всіх висповідав і почав правити Службу Божу. З плачем була Служба Божа, Суплікація, загальна молитва і за дорогого отця, який не мав уже сили навіть перекусити. Його хотіли знищити, зруйнувати, та Господня сила була більшою від сатани. Відповідь отця: ”Та це не було смертельним, я ще живу”.

Діждався наш дорогий всечесний отець Євстахій Смаль самостійної України. Працював при церкві Преображення.

У часи переслідування нашої Церкви у Львові і скрізь по районах, селах спонтанно виникали католицькі громади, які не бажали зраджувати віру своїх предків. Наша громада на запрошення пані Гані Колодки і отця Смаля їздила часто в Білогірський ліс. Йшли лісом від тролейбуса три кілометри.

Від 1989 року у Львові відбувались постійні здвиги, віча ... Отець нам віщував: “О, Лесю! Це вже не пройде мимо, Совєтський Союз вже добре розхитався. Скоро і в нас засвітить сонце правди і свободи. Тисячі народу, молодь - це велика сила, її вже ніяк не скриєш, вона стає могутньою, сильнішою, рішучішою з кожним тижнем”.

Одного разу пані Текля запропонувала нам влаштувати іменини о. Євстахію. Пропозиція була прийнята дуже радісно. В неділю ми мали зібратись у Дублянах в сім’ї пані Гані. Діти вивчили віршики. Всі щось вдома приготували. Нас було 50 осіб. Зранку сповідались, промовляли спільну вервичку, молитви, розказували дещо з катехизму. Почалась Служба Божа, яка закінчилась о 16 годині. Відразу почались вітання, від старших, молоді, діточок. Всім тим отець був заскочений. Після того, як заспівали “Многая літа”, всі були запрошені до столу, але отець зник. І всі наступні роки в цей день отець присилав інших священиків”.

Згадує отець Іван Даньків:

“Він ніколи нікому не відмовляв. Владика Филимон називав його “Всюдисущий”. Десь 1968 року його били на слідстві і переламали шийний хребець. Він став калікою. Працював в обласній тублікарні завгоспом, а пізніше в санмедінспекції. Хворим поїхав до Києва зустрічати владику Стернюка і після повернення у Львів помер”.