100 років з дня народження Апостола Сибіру

---

“Був у ювенаті один хлопчик, худенький, з одним незрячим оком, але це не було помітне, – Василько Р. - він ішов правою дорогою”, - пише у своїх спогадах отець Роман Бахталовський. Після новіціяту брата Василя послали на навчання в Бельгію. Після п’яти років студій, коли зближались священичі свячення, він з’явився перед отцем-провінціялом, котрий відвідав тоді студентат. Тим о.-провінціалом, що зустрів брата Василя, був о. Йозеф Схрейверс. Він сказав до нього: “Сину, я бачив вас маленьким в ювенаті і сказав собі: «За ту дитину я буду щодня молитись», - і Ісус мене вислухав”. Хто знав отця Романа, знав і те, що молитва була успішною.

О. Василь Рудка народився 7 (17) серпня 1912 року в селі Миців Белзького деканату Перемишльської єпархії, тепер воно знаходиться на території Польщі, біля кордону. Після навчання у Збоїському ювенаті вступив до новіціяту редемптористів. 28 серпня 1932 року склав перші обіти і розпочав навчання в семінарії в Бельгії. Після закінчення студій 25 липня 1937 року отримав ієрейські свячення з рук блаж. єпископа Миколая Чарнецького. На вигляд був високий і худорлявий, за характером – спокійний, побожний і тактовний.

О. Рудка під час війни був магістром і мав двох новиків – бр. Іринея і бр. Іларіона.

Після арешту блаженного о. Зятика деякий час був протоігуменом Львівської провінції Згромадження Найсвятішого Ізбавителя в Уневі. Це вимагало на той час великої відваги. Невдовзі був засуджений на 10 років ув’язнення за написану хроніку “Події, які творилися на Україні”. У зв’язку з тяжкою хворобою ніг – тромбофлебітом - його комісували і зменшили покарання на 5 років.

О. Пелех згадує, що коли він повернуся до Львова у серпні 1956 року, то застав тут о. Рудку. Він мешкав у одних бездітних людей по вул. Простій, 30. Отець Євген також там приписався.

У Львові зустрівся з о. Павлом Маїком, редемптористом, який працював тут викладачем бухгалтерських курсів. Він допоміг о. Василю закінчити ці курси і влаштував його на роботу. О. Василь працював у Львові до січня 1959 року. Після Нового року почалися переслідування, особливо тих, хто повернувся з в’язниць чи заслання. А коли йому перекреслили паспорт та наказали покинути межі України, він звернувся за порадою до блаж. владики Миколая Чарнецького. Саме в той час о. Павло Маїк пропонував о. Рудці їхати в Сибір, оскільки мав там родину. Преосвященний владика погодився на це і сказав: “Їдь туди, тебе посилає Боже провидіння. Там у Сибіру є дуже багато наших людей – греко-католиків - вони чекають тебе на чужині”. О. Павло бере “командировку” та у квітні разом з о. Василем вирушають у Сибір. Їхали залізницею і цього ж року перед Пасхою прибули до міста Прокопівська.

Щоб не звертати на себе увагу, отець Василь влаштувався на роботу гардеробником у поліклініці при шахті “Коксовій”. Там працював до 1970 року, звідти і пішов на пенсію. У тому часі також підпільно займався душпастирською працею серед греко-католиків, а саме: хрестив, вінчав, хоронив померлих, за що мав від людей велику пошану.

При всій своїй зайнятості і віддаленості він тримав зв’язок зі своїми співбратами. Приїжджав до Львова, кілька разів до отця Бахталовського на заслання у Інгаш Красноярського краю. Привіз йому радіоприймач, що для отця Романа було великою несподіванкою.

Отець Василь був людиною глибокої віри і відваги.

Отець М. Якимець розповів:

“Інколи, коли о. Рудка повертався у Прокопівськ, я його проводжав до Москви. Було це в 1982–1984 роках. Ми очікували в аеропорту “Домодедово”. До відльоту літака був ще час. Отець і каже: “Час перекусити, їсти ми маємо що, бо дали нам на дорогу, а ти іди в буфет і візьми тільки чаю”. Іду наверх у буфет, беру чай і приношу. Довкола нас люди, які, як і ми, чекають на літак. Отець приготував їжу, встав на весь свій немалий зріст, схилив покірно голову, ліву руку поклав на груди і чинно тричі перехрестився, промовив молитву “Очі всіх...” і благословив їду. Всі, що були довкола нас, стихли. Ми почали їсти, а люди встали і відійшли, боялись навіть сидіти біля нас. Отець не боявся.

Я провів отця до літака. Попрощавшись, отець наказав мені іти в готель, бо я мусів чекати до ранку на літак до Львова. Він переживав за мене, щоб я не ночував на вокзалі. У готелі було безпечніше. Місць не було, перебув ніч у вестибюлі, промовляючи вервичку.

Завжди поважний і серйозний, не любив жартувати. Казав: «Життя таке коротке, то шкода часу марнувати на пусте».

Одного разу, як був у Львові, прийшов до нас на квартиру. І побачив у нас світську газету і журнал, яку купив один брат. Тоді він нас рішуче застеріг, щоб ми не тратили дарма часу, а знання черпали з добрих джерел”.

Згадує о. Ярослав Сподар:

“У 1978 році нам, студентам підпільної семінарії у Львові, сказали, що у Сибіру є старенький священик Василь Рудка - професор морального богослов'я, який потребує допомоги і, натомість, може давати лекції. Я зголосився поїхати у Прокопівськ (шахтарське містечко у Кемеровській області), при цьому мав твердий намір повернутись назад. Але побачив, як важко працює о. Василь, справжній каліка (у нього був відкритий тромбофіліт на ногах)... У Прокопівську душпастирював із 1959 р. - був висланий, а потім уже так і залишився із своєю греко- та римо-католицькою паствою. Мешкали ми у бараці. Вдень я працював на заводі шарикопідшипників, а після обіду брав лекції в отця-професора. Був вимогливий, хотів від мене відповіді не меншої за “п'ятірку”, казав: “Мене скоро не стане, а ти цього не знатимеш”. Володів кількома мовами.

У 1981 р. ми викупили хату, де мешкали самі і три частини якої відвели для каплиці. Отець служив для українців і для німців - у латинському обряді (вони не мали свого священика).

У 1989 р., аби отримати змогу легально діяти, ми зареєструвались як римо-католики. А з 1995-го мали свою дерев'яну церковку: привезли нам із Німеччини (фінансував “Реновабіс”).

Мій наставник був людиною глибокої молитви - особливо почитав Матір Божу і часто молився на вервиці - та сили духу. Справді героїчно переносив свою хворобу: мав відкриті рани на ногах, температура у нього часто піднімалась до сорока; тоді втрачав свідомість. У Сибіру бувають великі морози, тож хвороба часто давала про себе знати.

Отець був м'якої і лагідної вдачі, але не боявся органів влади: завжди йшов хоронити чи уділяти Святі Тайни. На негативні випади у свою адресу - а вони не раз з'являлись у місцевій пресі - реагував спокійно.

Помирав він в опінії святості. Останню Службу Божу ми з ним мали 30 грудня 1990 року, а вже з наступного дня не піднявся із ліжка. В о. Рудки був рак стравоходу - не міг їсти, дев'ять днів лише воду пив. Я йому вділив Святе Причастя, єлеопомазання. А він так легенько мене за руку взяв - начебто подякував; говорити не міг. Помер отець у ніч на дев'яте січня.

У 1986 р. до Прокопівська приїжджав протоігумен отець Филимон Курчаба; бачив, що отець Рудка дуже хворий. Я спитав: “Де його хоронити?” Протоігумен відповів: “Бажано привезти до Львова”. Тоді я й замовив залізну труну. Коли о. Рудка її побачив, то усе зрозумів і сказав, що хоче бути похований у Сибіру. А я питаю: “То кого ж мені слухати: Вас чи протоігумена?” Він промовчав, і це вже я сприйняв як згоду.

У Львові нас зустріли. Тіло отця Василя Рудки (було світле, без жодного запаху) завезли до церкви св. Йосафата і вже звідти хоронили на Личакові”.

Одна подія відбулася в м. Прокопівську Кемеровської області, де отець Василь відбував термін позбавлення волі. Було у нього декілька християнських родин, до яких отець часто заходив і відправляв богослужіння. О. Рудка говорив, що його попередили, що на ті богослужіння приходять люди, які мають прямі зв’язки з органами безпеки і йому загрожує нове ув’язнення, і щоб він туди більше не ходив. Та о. Василь сказав: “У совісті я не можу залишити інших без богослужіння через якогось негідника”.

Будучи вже на пенсії, о. Василь зустрічався зі священиками: о. Прелатом Келлером, який служив в Киргизії, і о. Олександром Беньом з Анджеро-Судженська, який на початку 70–их років звернувся з проханням до отця Рудки, щоб той обслуговував ще й римо-католиків, бо йому вже було тяжко їздити у Прокопівськ. Тоді о. Василь звернувся до протоігумена о. Филимона Курчаби, який дозволив йому служити в латинському обряді. Поки отець Василь міг, то обслуговував як латинників, так і греко-католиків. І не лише у Прокопівську, але й далеко за його межами.

Минав час і здоров’я о. Василя погіршувалось, він мав відкриті рани на ногах – тромбофлебіт нагадував про себе. Незважаючи на поганий стан здоров’я, о. Василь виховував нових молодих кандидатів на священиків. Першим студентом, який приїхав до отця в місто Прокопівськ був Михайло Хрипа, другим - Богдан, який покинув монастир через хворобу. 19 серпня 1979 року в м. Прокопівськ приїхав до о. Василя третій студент – о. Ярослав Сподар, який перебував з отцем аж до його смерті.

У березні місяці 1981 року здоров’я о. Василя значно погіршилось – тромбофлебіт з відкритими ранами завдавав нестерпного болю - він мусив лягти в лікарню. Лікування затяглось до кінця червня, але отець їздив на суботу і неділю до дому і відправляв для людей Службу Божу. У той час, 20-го травня, з метою покращити умови життя, купили новий будинок. До того вони жили в старенькому “бараці”.

У жовтні місяці 1981 року уповноважений у справах релігії м. Прокопівська приїхав до о. Василя і запропонував, щоб він зібрав парафіян: греко-католиків і римо-католиків - і щоб вони внесли заяву про реєстрацію цих парафій. Заяву подали, але вона лежала до 1990 року. За ці роки (з 1981 по 1990) багато разів навідувався до о. Василя інший уповноважений у справах релігії і не лишав його у спокої.

У червні місяці 1982 року приїхав у Прокопівськ з візитацією протоігумен о. Филимон Курчаба, який віддавна товаришував з о. Василем, бо разом навчалися в Бельгії, а як були у ювенаті, то приїжджав на канікули до Курчаби, бо додому було далеко.

Минали дні. У квітні місяці 1990 року здоров’я отця Василя різко погіршилось: йому відмовили ноги, він не міг вже ходити, тому придбали коляску, щоб підвозити його до престолу. Сидячи в колясці, правив отець Службу Божу до грудня місяця 1990 року.

8 січня 1991 року о. Василь прийняв останнє Святе Причастя, уста його були спалені і почорніли, мов вугілля. Також прийняв святе таїнство єлеопомазання, при уділенні якого були присутні теж вірні. Цього ж дня близько 11-ї години о. Василь відійшов у вічність. При його смерті були присутні о. Ярослав і с. Вероніка. 8 січня 1991 року, на Різдвяні свята, о. Василь в опінії святості закінчив своє життя. 10 січня відбулося похоронне богослужіння з греко-католиками і римо-католиками. Смерть отця була великою втратою як для Згромадження, так і для вірних.

Тіло о. Василя було перевезено до Львова у церкву святого Йосафата для загального прощання. Багато наших людей, які виїхали з Прокопівська на Україну, прийшли попрощатися з тілом свого духовного наставника, який був у них єдиною потіхою і порадою в далекому Сибіру.

13 січня 1991 року в церкві св. Йосафата відбулося похоронне богослужіння, в якому брали участь владики Филимон Курчаба і Юліан Вороновський, протоігумен Львівської провінції редемптористів о. Ігор Возняк і багато інших отців нашого Згромадження. Тіло похоронили на старому Личаківському цвинтарі поряд зі святителем блаженним Миколаєм Чарнецьким.

О. Василь був людиною, Богом обдарованою. Як талановитий професор і викладач морального богослов’я і як святець духовного життя, муж молитви, також мав велику мужність і силу переносити на своїм тілі великі терпіння. Не зрадив своєї віри і свого народу. Його смерть була великою втратою для нашої Церкви.

"Подвижники ЧНІ"