50 років назад помер о. В. Породко

---

Народився преподобний отець Володимир Породко 15 січня 1899 року у Струмилові Станіславської єпархії. Його батько був сільським учителем. Гімназію закінчив у Коломиї. У 1917 р. вступив до Львівської духовної семінарії.

Після зняття облоги Львова влітку 1919 року відчинились ворота духовної семінарії. Виклади продовжувалися всю зиму, а тепер питомці роз’їжджаються по домівках. Південь Галичини зайняла Румунія, й Коломия залишилась за кордоном. Звідти якраз був В. Породко. Ректор семінарії о. Теодозій Галущинський, ЧСВВ просив о. Кінзінгера приютити бездомного на короткий час. О. Кінзінгер розказав в Уневі про цього гостя.

О. Схрейверс, довідавшись про це, позволив о. Кінзінгеру прислати його до Унева. “У нас нема фізичної роботи, робіть з новиками їх духовні вправи”, - було рішення о. Схрейверса. Через 1-2 тижні Володимир Породко зізнався одному новикові: “Я не прийшов вступати до монастиря”. “А що будете робити? Відбувайте вправи новіціяту, поки відчиниться Коломия”, - відповів новик.

На кінець о. Схрейверс послав Володимира на прогулянку у Словіту до матері Моніки, ігумені василіянок, на розмову, звідкіля він повернувся із твердим рішенням вступити до Згромадження.

Пізніше він скаже брату Роману такі слова: “Тепер відчуваю, що знаходжусь на своєму місці”. Володимир стає четвертим новиком.

Отець Р. Бахталовський, роздумуючи про ці події, згадує: “Нас може здивувати та поведінка о. Схрейверса. Такі методи закінчуються, звичайно, фатально. Ставимо цей випадок, як один з доказів Божого Духа в того праведника. Добір був якнайславніший, о. В. Породко за довге життя показався не тільки хорошим редемптористом-священиком, але таким же місіонером, письменником, ігуменом".

У день Преображення Господнього у Збоїсках - торжество. Брат Володимир у монастирській каплиці складає монаші обіти. Каплиця на першому поверсі панського двору, а з неї виходиться на галерею. Звідтіля видно на сході в недалеких селах вибухи гранат і снарядів. Трагічна хвилина. Більшовики заходять у Варшаву і наближаються до Львова.

Церемонією керує ігумен - він же тепер і магістр - о. Гектор Кінзінгер. Він звертається до новика: “Дорогий брате! Складайте обіти. Жертвуйте своє життя для рятування святої Церкви в нашому краю!” Брат Володимир складає обіт жертви.

Більшовики повернулись назад. Упродовж тих цінних років (1920-1939) Згромадження могло розвиватися, до 1933 р. через безпосередню працю о. Схрейверса. Так, воно розвинулося. І у свій час могло дати мучеників та визнавців віри, і жодного відступника.

1 лютого 1921 року три студенти: два, висвячених у Станіславові єпископом Григорієм Хомишиним у днях Різдва і св. Стефана, а саме о. І. Бала і о. Р. Бахталовський, а з ними і брат Володимир Породко виїжджають на студії в Бельгію. У Варшаві затримуються на три дні.

Дім студій знаходився у Боплято. То була славна школа духовного життя. Монастир – трьохповерховий, з великим квадратним подвір’ям у середині будови. Там тоді розміщався весь студентат - 6 курсів, а також новіціят братчиків. На деякій відстані була ферма. Околиця розкішна, мальовнича. Недалеко, як на долоні, містечко Тіє. Їх трьох проживають там півтора року (до серпня 1922 р.). Отець Роман і його співбрати о. Іван і бр. Володимир успішно проходять півторарічний курс моральної теології, ретельно підготовляючись до праці для добра душ. Добрим прикладом для них служить о. Ванроймбекс – довголітній професор моральної теології. Лекції його відзначаються глибиною думки і старанною підготовкою. Після закінчення студій о. Івана Балу вислали в Канаду, де є окрема українська провінція Згромадження, а о. Р. Балхталовського в Галичину, розлучивши зі своїм братом Стефаном, якого вислали в Канаду. Брат Породко залишився закінчувати студії.

Повернувся до Галичини він 1923 року. 9 квітня цього ж року він був висвячений на священика митрополитом А. Шептицьким. Відтак перебував коротко у Збоїсках, навчаючи молодих студентів співу й музики.

У 1924 р. він виїхав до Станіславова, де розгорнув широку апостольську діяльність, проповідуючи протягом дев'яти років на місіях у різних парафіях Галичини й Лемківщини.

У 1933 р. він переїхав до Тернополя, де став парохом та ігуменом монастиря. На той час значно пожвавилось релігійне життя парафії. Роки праці о. Породка - це золота ера обителі. На свято Успіння Пречистої Діви Марії сюди з'їжджалися тисячі прочан з усіх сторін Галичини й Волині. Отець парох допильновував Богослужіння у церкві, проповідував, давав місії на парафіях поза Тернополем.

Церква була маленька і не вміщала всіх людей під час Богослужінь. Потрібно було її розбудовувати. І цю роботу взявся виконувати о. Породко.

Не було грошей, але було велике бажання розпочати справу. Безприкладним виявився ентузіазм довколишніх вірних. Люди численно приходили допомагати і мали за честь вкласти частку своєї праці в будову церкви. Навіть ті, хто вдень був зайнятий на роботі чи навчанні, приходили вдосвіта. Підносили цеглу, складали її на риштування, носили каміння, пісок, вапно. Споживали принесений з дому сніданок і бігли до своєї праці чи науки. Так спільними зусиллями постала нова велична українська святиня з вісьмома візантійськими банями і трьома окремими входами, до яких вели кам'яні сходи. Церква вміщала 2000 осіб.

7 липня 1936 року вона була урочисто посвячена владикою Миколаєм Чарнецьким. У цей день люди принесли по відрізу білого полотна, з’єднали розпростерті полотна одне з одним довкола церкви - то була крижма від люду, який через свою участь у будові став її “хресним”.

Швидко посувалися робота також і всередині церкви. Було вистелено плиткою підлогу, зроблено нові лавки, майже викінчили іконостас, вели підготовку до розмальовування церкви.

Багато сил віддав о. В. Породко, розбудувавши церкву. Але він не занедбував і місій. Майже цілий рік отці виїжджали на місії. Отець Володимир був непересічною людиною, високоосвіченою, талановитою, славним проповідником і невтомним працівником. Прибувши з місії, відразу брався за перо. Йому завдячуємо за написання багатьох корисних праць.

Кожної неділі організовувались зустрічі для членів братства, виголошувались їм науки: у першу неділю місяця збирались хлопці, у другу - дівчата, у третю – жінки, у четверту – чоловіки. Кожний відділ мав свою хоругву і покровителя: мужчини – св. Альфонса, хлопці – св. Миколая. Всі вони раз на місяць сповідались. Дитячий відділ охоплював понад 600 дітей. Під час канікул влаштовували надзвичайно життєрадісні прогулянки братської дітворі до Великих Гаїв, де добродії і добродійки щедро пригощали хлібом, квасним молоком і славними гаївськими фруктами.

У червні 1939 року о. В. Породко переїжджає у Збоїська, замінивши, згідно Правил, о. Людвика (ігуменів переобирали кожних три або шість років, а о. Людвик був ігуменом 12 років). Директором ювенату став о. Перетятко. Тут його застали німці (у вересні розпочалась німецько-польська війна). Коли був у Збоїска ігуменом, то завжди після вечірніх молитов відмовляв Хресну Дорогу. Уздовж стіни були 14 образів Хресної Дороги. Він зупинявся біля кожного і, роздумуючи про Страсті Господні, відмовляв молитви.

У той час склалась ситуація, в якій о. Володимиру вдалось врятувати спільноту від розстрілу німцями. Коли йшли перестрілки між німцями і поляками, польські вояки прийшли до монастиря, і вивівши когось із наших співбратів на балкон, почали з-за них стріляти по німецьких вояках. Куля влучила в німецького офіцера і вбила його. Польські військові втекли. А невдовзі до монастиря ввірвались розлючені німці і всіх мешканців дому вигнали на подвір’я - хотіли розстріляти. О. Породко добре знав німецьку мову і заспокоїв, переконав їх, що вони в тому невинні. Проте опісля прийшлось покинути на якийсь час монастир. Всіх зігнали до Голоска в Народний Дім.

Радянські війська, зайнявши Західну Україну, ліквідували ювенат, вигнали редемптористів з їхнього монастиря, забрали дім і переробили його на військовий об’єкт. Оскільки багато священиків були арештовані НКВД (1940 р.) або виїхали після відступу німців, частина парохії залишилось без обслуги. З дозволу настоятеля деякі наші отці пішли до священичої праці у приміські села. Отець Филимон став парохом в с. Тяглів біля Белзу. У сусідніх селах служили отці Щирій і Породко. О. Породко обслуговував село Куличків, о. Ширий – село Прусинів (тепер с. Низи).

У 1941 році з приходом німців всі повернулися до монастиря. Відновились заняття в ювенаті.

Коли радянські війська вдруге зайняли Галичину 1944 року, о. Породко виїхав на захід і працював у монастирі редемптористів у Глівіцах на Шльонську: допомагав на парафії, їздив на місії і відвідав Лемківщину, де колись працював як молодий місіонер із Станіславова. Помагав також нашим людям, що опинилися після 1945 р. на західних польських землях (під час операції “Вісла” українців, які не виїхали на Україну, примусово вивезли на німецьку територію, яка після розподілу стала належати Польщі). Перейшовши кордон, змінив прізвище в метриці на Мільчинський.

З 1946 року монастирська влада скерувала його на Шльонськ. Працює як місіонер серед репатріантів зі Сходу у Вardzie і Glogowie (над Одром). 1948 року після короткого побуту в Ломніце повертає на Шльонськ до Барда, а потім до Глагова. Звідти майже безперервно виїжджає на різні реколекції і місії в околицях тих міст. З Глагова 13 січня 1948 року прибуває до Глівіц і тут працює як місіонер у костелі святого Хреста, одночасно виїжджає на різні праці у Шльонськ.

Але про це ми більше довідаємось з історії монастиря сестер Згромадження св. Йосифа, яка в ті роки тісно пов’язана з життям і працею о. Породка:

“У 1943 р. наш монастир - головний дім у Цеблові - був під німецькою владою. Життя стало дуже тяжким. Німці брали великі “контрагенти” зі збіжжя, м'яса, молока, яєць, так що людям, як рівно ж і сестрам, було нелегко вижити. Приділи (частки) хліба на особу були дуже малі. Не можна було більше змолоти збіжжя у млині, тільки так, як приділили на особу. У кого були жорна, у того вночі люди мололи на хліб, бо німці забирали жорна або їх розбивали. У нашому монастирі були жорна і ручний млинок для мелення збіжжя. А що сестер було тридцять осіб і три слуги, муки не вистачало, і сестри мололи на хліб вручну. Сестри в Цеблові мали свій ліс у Ванові (кільканадцять кілометрів від Цеблова), але самовільно їм не дозволяли їхати по дрова. Тому сестри терпіли холод. Не було нафти для ламп, не було мила. Люди радили собі, як могли: самі робили мило, варили цукор з буряків - так одні одним допомагали, бо не можна було нічого купити, хоч і були гроші. У той час, надто тяжкий і сумний, найбільшою нашою силою і потіхою була щоденна Служба Божа і дуже часта св. сповідь, бо у нас тоді перебував упродовж трьох років о. Володимир Породко - дуже ревний священик Згромадження Найсвятішого Ізбавителя. Він дуже ревно служив людям, які з околиць приходили до нашої каплиці, щоб у нього висповідатись. Він кожного вечора відправляв молебень або акафіст і суплікацію. Сестрам чотири рази на тиждень давав конференції. Він був дуже ввічливий до всіх, приступний, людина високої культури, мав хист письменника.

Більше наших домів знаходилось на польській стороні. Наш головний дім у Цеблові був під Польщею, і нас також чекало виселення. Але, як ми вже згадували, що був тоді у нас о. Володимир Породко, котрий не радив нам їхати на Україну, але шукати способу, щоб зостатись тут, де є католицька віра. Він поїхав до польського провінціала редимптористів о. Марцінька і просив, щоб він допоміг сестрам. І справді, отець провінціал одразу написав до Вроцлава до тодішнього апостольського візитатора Кароля Міліка, чи в його дієцезії не потрібно сестер до праці. Отець Володимир Породко представив папери з французькими печатками, що ми є Згромадженням міжнародним, бо ми від 1921 року є під проводом редемптористів. І виселенська комісія нас залишила.

У 1946 році, у місяці квітні, у понеділок зранку після Неділі самарянки до Цеблова приїхало польське військо з возами виселяти людей. Заїхали на наше подвір’я і наказали пакуватись і виїжджати. Але о. Породко показав папери. І нас залишили. Дуже було сумно, як вивозили наших людей. Всюди було чути плач.

Увесь 1946 рік о. В. Породко був на Белзчині, де діяла УПА. До нього з далеких опущених сіл приходили до сповіді. Приносили дітей до хрещення, приходили молоді до вінчання. Привозили ранених до сповіді. Отець Володимир зробив дуже багато добра.

Пережили ми 1946 рік. Зима тоді була дуже гостра, не було чим палити. Всі чекали весни. У травні дві наші сестри поїхали до Варшави відвідати наших знайомих отців-редемптористів і отримати пораду, що робити далі. Там їм сказали, щоби о. Володимир зараз приїжджав до Варшави, бо наших священиків арештовують, що 11 травня у Кракові (на вулиці Вісьній при церкві св. Норберта) арештували отця пароха Стефана Граба.

У травні о. Володимир від'їхав від нас з Цеблова до Варшави. Для нас це було великим терпінням - не було Служби Божої не тільки щодня, але навіть у неділі і свята. Молодші сестри ходили до Белза або до інших сіл, де можна було вислухати Службу Божу і приступити до Святих Тайн.

Наш Головний Уряд вислав три сестри: с. Василію Кубінську, с. Матею Церковник і с. Тадею Андрухів. Відразу після одержання листа ми поїхали на захід. Приїхали на маленьку станцію, котра називалась Дубовий Гай, а від неї за два кілометри було німецьке село Зоптин, котре польською називалось Собота.

20 липня 1947 року, у день Пророка Іллі, несподівано приїхав до нас о. Володимир Породко. Ми дуже тішились, що знову будуть гарні науки, а особливо щоденна Служба Божа. О. Породко відправляв усе латинською мовою, бо був у дуже великій небезпеці, тому дуже укривався. З людьми говорив мало, але людям дуже подобався через свою священичу поставу та дуже гарні проповіді. Парох о. Бобовський віддав йому два костели для обслуги в Соботі, де отець замешкав, і Марисіні (село два кілометри від нас). В обох селах люди дуже цінили і шанували отця. О. Володимир був у Соботі лише від липня до жовтня, бо хтось його впізнав, і тоді він мусив опустити і нас, і людей, котрі дуже за ним жаліли. Нам було дуже прикро, особливо зимою або в часі непогоди, бо мусили ходити до містечка Львівок, віддаленого на 9 км.

О. Породко виїхав з Соботи, служив у кількох монастирях редемптористів, а найдовше у Глівіцах, де несподівано помер у 1962 році в день Покрову Пресвятої Богородиці”.

“Він помер у Глівіцах 14 жовтня 1962 р. Коли вранці не з'явився в каплиці, настоятель монастиря пішов до його келії і там побачив, що о. Породко стояв на колінах, спершись на своє ліжко. Покликаний лікар ствердив його смерть”, - розповів о. Степан Шавель, редемпторист.

Похований у Глівіцах на монастирському подвір’ї редемптористів. На похороні були українські священики з Перемишля – о. Дзюбина, о. Гриник. У монастирському костелі відправили східну Службу Божу і похорон за нашим обрядом.

Отець Володимир Породко - перший український ігумен у нашій Провінції. Людина надзвичайної працездатності. До того ж, вся його діяльність була добре зорганізована і продумана. Він був людиною сильного духу. Як приходив на рекреацію, то не раз для підняття духу співав якусь стрілецьку пісню:

Нумо брате, до зброї -

Волю здобувати.

Ой чи пан чи пропав -

Волю здобувати.

Мав гарний голос. Під час свят не раз сповідав аж до ранку. Коли брат підходив до нього і нагадував: “Отче, час іти Службу Божу правити”, - вставав і йшов, незважаючи на втому і виснаження.

Отець Породко - не тільки визначний місіонер, він також автор корисних праць. Написав короткий життєпис св. Альфонса “Апостол любові - св. Альфонс Лігуорі” (Жовква, 1929), книжечки “Мати Божа з Люрду” (1939), “Хто такий був Лютер?” і “Мартин Лютер - батько євангеликів”. Свої спостереження з місій описав у книжці “Місія серед недовірків” (1935). Про місійну працю серед лемків писав у статтях, друкованих у “Новій Зорі” в 1933 р. Ці статті перекладено французькою мовою, і вони з’явилися в Лювені в “Lа Vоіх du Rеdеmрtеur” (Лювен, Бельгія). Написав багато корисних брошур у популярній формі: “Чи треба сповідатися?”, “Кальварія”, “Як годитися з Божою волею” і інші.

У Глівіцах до нього приходило багато німців до сповіді, бо добре знав німецьку мову. Був помічником пароха. Терпів від того, що як треба було прочитати якийсь протиурядовий лист, то завжди поручали йому. Як помічник при костелі відмовитись не міг. Хоч боявся, проте читав.

Одного дня викликали його в поліцію.

- Як ваше призвіще?

- Мільчинський

- А Породка знаєш?

- ...

- Ну, нехай ксьондз іде.

Після того, як він зрозумів, що його виявили і що немає сенсу скриватись, він розпочав їздити по українських колоніях. Уже не поляк Мільчинський, а українець Породко. Збере необхідні речі в валізку - і в дорогу.