Духовно-моральні атрибути священика в реколекційних конференціях блаженного Миколая Чарнецького для семінаристів у Львові 1928–1942 років

Блаженний Миколай Чарнецький, як професор та викладач богослов’я, не лише вболівав за інтелектуальну формацію майбутнього духовенства, але й часто був  залучений у духовно-моральний процес виховання семінаристів з огляду на лідерство у проведенні духовних розмов, сповідей, реколекцій, місійних курсів¹. Про ці старання свідчать історичні довідки, які збереглися у Центральному державному історичному архіві України у Львові (ЦДІАУЛ) на основі хроніки Львівської духовної семінарії. Архівні документи містять стислі записи реколекційних промов М. Чарнецького, які він тричі виголошував у семінарії: як редемпторист-місіонер Волинського краю 1928 року, як єпископ та Апостольський візитатор Волині 1934 року, а також під час гітлерівської окупації як професор Львівської богословської академії 19–28 січня 1942 року. 

Образ священика у реколекційних промовах М. Чарнецького часто перегукується з євангельським ідеалом пресвітера, до якого кожен семінарист, що готується до рукоположення, повинен постійно прагнути. Саме тому духовні вправи, будучи часом інтенсивної духовно-моральної віднови, мають за мету накреслити особисту стратегію внутрішнього розвитку та вдосконалення семінариста: допомогти поглибити цінність та особливість покликання, джерелом якого є сам Господь Бог; налаштувати особу, яка готується стати слугою Божого народу, до жертовної та самовідданої душпастирської роботи; допомогти майбутньому священику навчитись здобувати перемогу у духовній боротьбі із силами зла, гріхом, пристрастями, а також набути навиків в основних християнських чеснотах, уподібнитися до Ісуса Христа, свого Вчителя та Наставника, наслідуючи Його життя та поведінку. 

Боже покликання чоловіків до священства є продовженням покликання Ісусом Христом апостолів – бідних, непомітних рибаків, людей праці, які тужили за приходом Месії. Вони перші пішли за Христом. Ісус поставив перед ними невідкладне завдання: допомогти Йому вступити «у великий бій з ворогом, що гнобив людський рід, з ворогом сильним, що забрав уже стільки людських жертв»². Важливість завдання, яке Спаситель доручив апостолам, засвідчує той факт, що момент покликання до апостольського життя був супроводжений у випадку Ісуса довгою молитвою та постом. І саме «в тій молитві Христос обняв усі покликання аж до кінця світа»³. 

Священик у розумінні блаженного Миколая – це наступник апостолів, які із вдячністю прийняли Христові вказівки, зрозумівши, що це для них велика благодать: все залишити для Христа і піти за Ним беззастережно, закладаючи основи Небесного Царства та починаючи «рід» справжніх посланців. Тому Ісусових учнів, які досконало виконали доручене їм завдання, вважають прикладом для наслідування осіб, покликаних до священства, адже майже всі апостоли підтвердили свій вибір мученицькою смертю. Завданням кожного священика є виконання тих самих функцій, які були доручені апостолам: «Іти проповідувати всім Царство Боже [...], розганяти темряву невірства, лікувати духовні й фізичні немочі»⁴. Саме на цій основі формується та зростає священиче покликання, за яке слід щиро та постійно дякувати Богові.

Священик, що вирішив бути близьким другом та учнем Ісуса Христа, повинен часто чинити своє покликання об’єктом власної духовної рефлексії, щоб постійно розкривати його велич, цінність і надприродність. Зерно поклику найперше зростає у сімейному вихованні через зустріч із духовною дійсністю: «Коли родичі християнські в такім дусі виховують своїх діток, то тим самим роблять їх спосібними до чогось висшого – хоча б пояснення “хто є на óбразі?”, яке часто подають наші мами маленьким дітям, чи впроваджування їх ще маленькими до церкви, має в покликанню немале значіння»⁵. Тому для священика варто пам’ятати, що покликання до священства завжди реалізується через «посередника – родичів, отця-катехита, доброго товариша»⁶. Згодом вступ та перебування у семінарії, що, за словами бл. М. Чарнецького, є неначе «горіючий корч, з якого Господь промовляє до кандидатів священичого стану, подібно, як промовляв до Мойсея, заки вибрав його на провідника ізраїльського народу»⁷, – це період довгого і клопіткого труду. Бо «над покликанням треба довго працювати, щоб себе не обманути. І на се якраз є ціла та наша праця в духовних інституціях, де під доглядом заступників самого Христа маємо його розвивати, позбуватися блудів, набути повний капітал чеснот покори, умертвлення, любови до ближнього»⁸. 

Покликання до священства та тривання у ньому тісно пов’язане із приналежністю до Христової Церкви та служінню для її блага. Тому кожен священик повинен цінувати цей Божий дар, міцно тримаючись саме тієї кошари, яку Христос заснував. «Наша служба для Господа Бога, Ісуса Христа відноситься до служби святої Церкви Католицької, у якої певний ковчег спасення, навіть тепер перед таким страшним потопом зла, в якім нинішний світ находиться»⁹. Для бл. М. Чарнецького значним привілеєм слід вважати можливість належати до Католицької Церкви, яка протягом довгої історії людства довела своє божественне походження – встояла перед гоніннями, перемогла єресі та розколи, мужньо захищала святість людського життя, завжди стояла на боці вбогих, поневолених та покривджених. Ця діяльність значною мірою відобразилась в історії українського народу, оскільки Католицька Церква сприяла також розвитку освіти та науки, піклувалась хворими у лікарнях, а також захищала простих людей від більшовицьких екзекуцій – голоду, депортацій, знущань та катувань у в’язницях¹⁰. 

2. Мужня самопосвята і ревність у душпастирстві 

Блаженний М. Чарнецький у своїх реколекційних лекціях часто акцентує на потребі неабиякої ревності та активності священика, вкрай необхідних у тодішніх нестабільних часах, у яких велися військові дії світового масштабу, нестримно поширювався агностицизм та атеїзм, а також відбувалася моральна деградація суспільства. Саме тому він зазначає, що «Бог і сучасний менталітет ставлять великі вимоги до священика. Теперішні часи вимагають велетнів духа, як св. Йосафат, Веніямин Рутський, правдивих апостолів, готових на труди, терпіння, а то й на смерть»¹¹. Саме тому священика, який «піде за наукою Христа, хай буде приготований і на переслідування, бо ж грішний світ не любить, щоб йому хтось противився. Христова Церква має багато знаних і безіменних мучеників, що радо приймали переслідування і мученичу смерть, що не жаліли дочасного життя і земських дібр, а прагнули тільки одного – слави Божої і Небесного Царства»¹².

Мотивацією душпастирської діяльності священика є його любов до Бога, яку він через актуалізацію власного служіння прагне поглиблювати у своєму серці та навчати її інших. Саме усвідомлення необхідності поширення цієї любові до того, Хто першим полюбив нас, веде до безкорисливості священика у служінні та наявності свободи та незалежності від матеріальних речей: «Дитина, коли любить родичів, має в них уподобання. Треба мати уподобання в Бозі [...], бо з уподобання Бога пливе це, що дочасні річи не мають для нас вартости. Особливо священикови треба мати погорду до світових дібр. Тепер обвиняють священиків часом слушно за дерунство. Любов до чоловіка об’являється в цей спосіб, що хочемо зробити йому приємність. Господу Богу можемо зробити приємність тим, що як священики будемо помножувати акцідентальну славу Божу. Праця наша потрібна не лише між поганами, але між нашим народом, у нашім селі, нашій родині, над нашими віруючими братами на Волині, Поліссю»¹³.

Служіння заради утвердження Божого Царства на землі, як вважав  бл. М. Чарнецький, є пріоритетним завданням душпастиря. Саме тому надмірне набування священиком матеріальних достатків деформує його церковну діяльність, зменшує віру його пастви у надприродність його покликання,  отже, руйнує Церкву. «Суперечать науці Христа і Церкви також деякі священики, що прив’язуються до земських дібр. Це по найбільшій часті є те лихо, що відштовхує людей від священика, а вслід за тим і від Христа. Хто як хто, а священик повинен перш за все шукати Царства Небесного, що його обіцює Христос усім тим, що будуть справді убогі духом»¹⁴. Тому, даючи низку порад у протидії спокусі матеріалізму, бл. М. Чарнецький зазначає, що «священик мусить мати самітнє, укрите місце на молитву і побожне читання. Треба також так урядитися, щоб цілий час був використаний на молитву, працю, щоб священик не потребував нудитися з безділля. Лінивство не тільки не позволяє виконати нам нашого завдання, але воно є причиною нераз тяжких покус, упадків»¹⁵.

У реколекційних висловлюваннях бл. М. Чарнецького є очевидним, що «терпіння та жертва є конечними для священика»¹⁶. Саме тому одним із цільових завдань для реалізації священичого покликання є жертовне виконання душпастирських обов’язків. Для блаженного реколекціоніста пресвітер «повинен робити всьо, щоб запевнити спасіння якнайбільшому числу своїх парохіян. Не повинен ні в чому жаліти себе, як іде про спасіння повірених йому душ»¹⁷. 

Актуальним викликом для душпастиря є його вміла євангелізаційна діяльність у часи воєнних лихоліть та загрози атеїзації суспільства, які бл. М. Чарнецький порівнює з поведінкою апокаліптичної потвори (пор. Од. 14), що її пережила Галичина протягом двадцяти двох місяців більшовицької окупації, починаючи з вересня 1939 року: «У світі стрічаємо вже не лиш індеферентизм, світ вже не лиш відкидає об’явлення правди, але старається з людських душ усунути поняття Бога. Те безбожництво розпоряджає цілим апаратом державної влади, користується усіми здобутками техніки, уживає навіть збройної сили, творить союзи воюючих безбожників, що мають за завдання нищити релігію, хулити Бога»¹⁸. У такій ситуації священик має передусім «старатися навернути, відкрити правду, представити чар тієї правди [...], розбудити, запалити [людей]¹⁹. Саме тому «священикові треба великої святості, аскетичного вироблення, треба великої науки, щоб протиставитися живим словом усім противним течіям; працьовитості і ревності в праці, яка нас чекає; великої безінтересовності»²⁰. 

Однією із важливих характеристик священика для бл. М. Чарнецького є його внутрішнє самовдосконалення, загартування та поступ у духовному житті. Йдеться передусім про обов’язковість співпраці з благодаттю Святого Духа задля «защіплення в чоловіці нового наприродного життя»²¹. Адже участь у благодаті є започаткуванням процесу набування Божого синівства, яке для священика є просто необхідним: «Душі, що віддаються діланню Святого Духа, стають святими. Яко священики ми є більше зобов’язані мати чутливе ухо до натхнення Святого Духа»²².

Вимога для священика стати оселею Святого Духа через наявність та прояви Його семи дарів в особі зумовлена гострою потребою преображення, загубленого у пітьмі сучасного світу, що потребує свідчення справжнього християнського життя щодня. Адже «нинішний світ неспокійний, розбурханий, повний нарікань на Господа Бога, на нерівний поділ дібр, на тріюмфуюче зло на світі, на добре життя – маєтки, гонори людей злих, грішних»²³. 

Особливо небезпечним явищем у житті священика є скоєний гріх. Адже важливість цього промаху значною мірою залежить від свідомості людини, яка вплутується у гріховний вчинок: «Гріх тим більший, чим більше ми дістали ласки»²⁴. Тому гріх, який вчиняє священик, є дуже болючою образою для Ісуса Христа, який покликав священика до божественного служіння²⁵, потрапивши у гріх, його «душа опідлюється, нікчемніє, коли замість Бога вибирає щось низького, мерзенного»²⁶, виявляючи те, що зветься «чорна невдяка супроти Господа Бога»²⁷. Адже «душа, що вже сповнила один гріх, не затримується на ньому, але, ослаблена, поповняє щораз нові гріхи»²⁸. Гріх, як вважає бл. Миколай, є неначе бомбою, яка цілковито «нищить у нас те, що є найкраще»²⁹. 

Наслідки гріха, який чинить священик, не завдають шкоди лише йому самому, а поєднуються зі згіршенням, яке він дає іншим людям, оскільки ті прагнуть бачити у ньому приклад для наслідування: «Упадок священика, котрий тягне за собою утрату віри у інших людей, є великою кривдою для Господа Бога»³⁰. «Як священик грішить, стається зрадником Христа, допускається страшного віроломства»³¹. Саме через це блаженний у своїх промовах закликає майбутніх священиків часто протидіяти гріхові через щире покаяння, яке реалізується у таїнстві сповіді. «Щоби цілковито зірвати зі злом, треба збудити совершений жаль. Коли маємо таке покаяня, то Господь Бог не лише всьо нам відпускає, але й віддається нам цілковито. Користаймо з хвилі і каймося, доки позволяє нам Господь Бог»3². 

Блаженний М. Чарнецький переконано твердить, що священик повинен постійно та усердно у співпраці з Божою благодаттю працювати над власним спасінням. «Ні життя, ні краса, ні здоровля, ні хліб не є для нас так конечні, як спасення душі [...]; cпастись мусимо самі, бо сего за нас зробити ніхто не в силі, навіть Господь Бог – треба праці, старання з нашої сторони»³³. Саме тому для Господнього служителя особливо важливо своєчасно давати відсіч спокусам і нагодам до гріха: «Таких оказій до гріха у нас богато – ними є і особи, і річи, і місце, які можуть довести каждого до упадку. Отже ми повинні всіх тих оказій, що ведуть до гріха остерігатись, хоча б се мало нас дуже богато коштувати [...]; тож не дивно, що Ісус Христос, навчаючи, сказав: „Коли соблазняє тебе твоя рука, відітни її...”. Се значить зірви з особою, річчю, що тебе веде до упадку [...]. Бо якраз ми найбільше через те падаємо, що не оминаємо тих нагод, оказій до гріха, з пристрастями нема жартів»³⁴.

Основною підтримкою у прагненні до святості священика є особиста молитва. «Без помочі Христа не можемо мати ані світла віри, ані пізнати таїнства, ані праведно жити. Як занедбаємося в молитві, то чуємо, як скоро душа наша якби загибає»³⁵. Духовний розвиток священика прямо залежить від якості спілкування з тим, Хто його покликав: «Де нема молитви, там нема духовного життя. Ціле наше духовне життя зводиться до молитви»³⁶. Крім цього, кожному священикові слід бути «мужем молитви» не лише через обов’язок самоосвячення та потреби вдосконалення комунікації з Богом, але й через відповідальність за доручену йому паству: «Бо крім особистих молитов будемо мусити офіційно молитися за народ, перепрошувати за його гріхи, випрошувати для нього ласк»³⁷.

Людина, яка намагається вести морально-духовне життя, завжди шукатиме для себе певну особу для наслідування. У випадку християнина, а тим більше священика, бути щасливим – це означає вдивлятися в особу Христа, аби бути «гідним Божої доброти, щоб могти остоятися на висоті своєї гідности»³⁸. Отже, «наслідує Христа той, хто йде слідами Його думки, почувань, діл, терпінь, жертви, посвяти любови Бога і людей»³⁹. Священик у цьому прагненні повинен бути взірцем для інших: «А вже найбільше повинен наслідувати Христа священик, що є „Аltеr Christus”, в противному випадку був би він карикатурою. Священик мусить наслідувати життя Христа, бо люди цінять тільки такого священика, що є переконаний про Євангеліє, у святій вірі»⁴⁰. Адже «наслідування Христа помагає нам, воно покріпляє, вдоволяє, спричинює радість і рівновагу духа»⁴¹.

За словами блаженного Миколая, головною метою священика є проголошення Божої слави, як це робив Ісус  щодо людей, які забули Бога, а через прірву, яку вчинив гріх Адама, вже не могли повернутися до первісної гармонії із Творцем. Христос прийшов, щоб  навести первісний порядок, але, бажаючи всіх привести до спасіння, залишив своїх наступників-священиків, щоб ті продовжували Його місію – проголошували славу Божу. «Яка висока ціль священика! Священик мусить бути перенятий тим післаництвом до глибини душі. Священик не сповнив би свойого завдання, якби поставився байдуже до того післанництва, або якби шукав у священичому званні вигід, почестей, заспокоєння своїх особистих амбіцій»⁴². Саме семінарійне середовище через навчання, молитву та духовне життя дає можливість ознайомитись з ідеалом священика, який повинен бути для людей віддзеркаленням обличчя Ісуса Христа. 

Головною попередньою умовою для наслідування Христа є Його пізнання. Бл. М. Чарнецький закликає формувати у собі євангельський образ Спасителя, у якому царська велич та божественна сутність виявляються на землі крізь призму вбогості й  смирення. Саме у цьому контексті Христос повинен бути для священика взірцем для наслідування: «Христос приходить як священик, як жертва, щоб своїми терпіннями тепер уже принести жертву за нас. З вертепу прийде Христос на хрест, з хреста у кивот, з кивоту в людські душі. І в тому всьому маємо пізнавати Христа, як хочемо його наслідувати»⁴³. 

Одним із ключових чеснот священика має бути терпеливість, яка потрібна йому у всіх життєвих обставинах. Першопрохідцем у випробуванні цієї чесноти на практиці є Христос, який «перейшов всі терпіння, які мали мати члени Його містичного тіла. Його терпіння були надолуженням за гріхи людей»⁴⁴. І хоча у світі «нема чоловіка, який не мав би терпіння», а «священик має крім звичайних людських терпінь ще й такі, котрі лише він відчуває»⁴⁵, все-таки ієрей поводиться як вірний слуга і свідок Христа тоді, коли охоче їх переносить, зрозумівши вагу терпіння розумом, освятивши його вірою, благословить за них Господа Бога. Для набування чесноти терпеливості священикові необхідно «просити о ласку терпінь, дивитися на терпіння Ісуса Христа, на життя святих [...] пожертвувати на якесь добре намірення»⁴⁶. 

Наслідування Ісуса Христа виявляється передусім через здатність бути покірним. «Щоби осягнути цю чесноту, треба застановлятися над станом своєї душі, над нашою гріховностю, над тим, яка покора в Ісуса Христа в цілім Його перебуванню на землі. Покора має об’являтися крім гадок і чувств в словах і ділах. Маємо покору тоді, коли приймаємо упокорення. Коли нас хвалять, треба все приписати Господу Богу. Господь Бог уділяється покірним душам. Люди покірні без даровань стають знаряддям Божої ласки. Коли хто буде покірний, буде багато ділати як священик»⁴⁷.

Бути подібним до Ісуса Христа неможливо без чесноти послуху, адже «Ісус Христос прийшов з неба щоби нас навчити послуху [...]. Ціле життя Ісуса Христа є життям послуху. Ісус Христос слухав не лише приятелів, але і ворогів Бога. Невидиме життя послуху Господу Богу дальше триває в Пресвятій Тайні Євхаристії»⁴⁸. Тож  священик у процесі набуття тієї самої поведінки, яка була в Ісуса Христа, повинен слухати найперше Бога, згодом церковну ієрархію, настоятелів, аби таким чином забезпечити дисципліну у Церкві, уникнути у ній внутрішніх чвар і суперечок. У добровільному підпорядкуванні, що зміцнює характер, слід керуватись надприродними мотивами та діяти з переконання, натомість уникати так званого  «сервілізму», що принижує людську гідність⁴⁹. 

Блаженний М. Чарнецький переконує, що найголовнішим принципом наслідування священиком Ісуса Христа є дотримання ним заповіді любові. «Ісус Христос дає найкращий приклад любови ближнього, бо прийшов на світ з любови. Ісус Христос хоче, щоб всі заховували любов»⁵⁰. Саме тому семінарія як середовище духовних осіб, які усвідомили і повірили, що всі є дітьми одного Небесного Отця, повинна стати площиною для розвитку любові, оскільки вважається «пробою чи любов до Господа Бога є щира, є любов до товариша [...], в добрих семинарах дружба є збудована на наприродних мотивах»⁵¹, адже там намагаються уникати підозрінь, злих думок, стараються «годитися між собою, любитися, помагати вчинками…»⁵². 

Підсумовуючи, зауважимо, що блаженний М. Чарнецький у своєму служінні багато уваги приділяв питанням практичної духовно-моральної формації кандидатів до священства, особисто залучаючись до цього процесу. Це влучно підтверджує факт, що радянська анексія західноукраїнських земель у серпні 1939 року застала єпископа Миколая у кліматі реколекцій, які він виголошував для студентів-редемптористів, котрі готувались прийняти священство⁵³. Аналізуючи промови блаженного М. Чарнецького до семінаристів, необхідно зазначити, що вони є добре продуманими, у них простежується намагання окреслити певний євангельський ідеал священика, якого слід прагнути кандидатам у священство та поглиблювати  вже після отримання рукоположення. За допомогою поданих практичних настанов, які закликають дати належну вартісну оцінку надприродному дару покликання, навчитись душпастирської самопосвяти, опанувати мистецтво ведення інтенсивного духовного життя та реалізувати намагання бути послідовником Ісуса Христа, у реколекційних промовах сформовані чіткі атрибути священика, необхідні для успішного та дбайливого виконання його служіння, що стисло й гармонійно перегукуються з образом Доброго Пастиря, який «кладе життя власне за вівці (Йо. 10:11).