Неділя 4-та по Зісланні Святого Духа


Мт. 8, 5-12
Скажи лише слово і слуга мій видужає
 

Євангельські розповіді перших неділь після Зіслання Святого Духа навчають, що Христос всіх кличе до неба, до вічного щастя і дає для цього поміч. Успіх цієї подорожі потребує віри, вірності і довір’я Христові. Четверта неділя словами Євангелія показує нам плоди віри на прикладі римського сотника і українських святих.

Подія оздоровлення Спасителем хворого слуги сотника, над якою ми роздумуємо у четверту неділю після Зелених свят, є певним переходом від загальних настанов духовного життя до конкретних проявів і плодів віри. Постава сотника містить у собі кілька важливих особливостей.

- Віра сотника випливає не з розуму, а з серця, тому вона вільна від будь-яких кордонів.

- Сотник був високопосадовцем, військовим керівником і мав під своєю владою воїнів. Але ця посада не створила для нього жодних перешкод поважати своїх підвладних. Сотник не ставиться до слуги, як до речі, а бачив у ньому найперше дорогу людину. Навіть слугу він сприймає як особу рівну собі, тому турбується про його здоров’я і звертається по допомогу до Ісуса.

На особливу увагу заслуговує віра сотника. Сила віри, з якою звернувся сотник до Ісуса, показує, що для Божої всемогутності немає кордонів. Ласка Ісуса здатна подолати найбільші відстані, щоб допомогти людині, яка вірить у його доброту.

Коли офіцер дає накази воїнам і вони їх виконують, творять певне добро. Так само і Христос силою свого слова може на відстані наказати хворобі відступити від слуги і оздоровити його. Таке було у сотника розуміння віри у Божу всемогутність. Всесильний Бог може оздоровити незалежно від відстані: зблизька чи здалека. Його любов до слуги і віра в Божу всемогутність вчинили це чудо.

У цю четверту неділю ми вшановуємо також всіх святих українського народу, які вийшли з нашого народу, нашої землі і культури. Визнання Церквою святості їхнього життя і теперішнє їхнє заступництво за наш народ у небі, свідчить про те, що для Божої ласки немає жодних кордонів територіальних, мовних, національних, релігійних. Бог може покликати до святості осіб у будь-якому куточку землі. Якщо з нашого народу вийшли святі, то це означає, що Боже благословення сходить на наш народ і ми так само можемо досягти високих ступенів моралі і духовності, бути християнами не лише на слові, а й на ділі.

Ми не повинні бути християнами з роздвоєною особистістю. В християнстві не може бути компромісу, щоб служити Богу і злу одночасно. В християнстві є чітка духовна позиція: або Богові, або дияволові! Деякі теперішні християни позволяють собі жартувати з Всевишнім! В неділю йдуть до храму, до Святого Причастя, а протягом тижня вже чиняться аборти, подружні зради, чужоложство, п’янство, отримання хабарів і т.д. А християнське життя, це передусім вияв віри, живого зв’язку з Богом, який проявляється у чіткій і рішучій моральній поставі людини щодня, у різних обставинах, де б вона не була.

Віра, це світ зацікавлень людини. Віра може бути сильна і слабка, хитка і тверда, свідома, обдумана і особиста. Вона спонукає нас шукати духовного стану, боротьби і захоплень. Але віра насамперед – це наше довір’я до люблячого Бога. Віра вкладає нашу руку в долоню Бога і дозволяє Йому нас вести. Людина віруюча йде туди, куди веде її Бог, слухає, що Він говорить, дивиться Його очима на людей і світ. Віра проникає в спосіб мислення, цінності, поступки і поставу людини. Тому вона потрібна кожного дня і кожної хвилини.

Віра породжує надію. Саме віра зродила надію в сотника, що слуга буде оздоровлений. І тоді виявилася Божа любов. І ми повинні плекати таку саму віру. А як її плекати? Через наші добрі вчинки, через прощення. Добрі вчинки, прощення плекають віру, виховують мораль і підсилюють любов.

Сотник прекрасно втілив ідею плекання віри, довір’я до Бога на основі добрих вчинків для ближнього, покірної молитви. І коли ми будемо наслідувати приклад цього сотника у житті, Бог буде постійно нам товаришувати, буде нами опікуватися, буде відповідати на наші потреби великі і малі.

Один чоловік сказав: „Спасіння не прийде тоді, коли ти комфортно вмостишся під альтанкою з філіжанкою кави і його чекатимеш”. Але коли Спаситель побачить наше щире бажання і намір йти шляхом досконалості, Він в тисячі разів прибільшить нашу силу і щедро поблагословить наші старання.

Існує гарна притча про те, що один чоловік йшов пустелею. Його страшенно мучила спрага і йому хотілося пити. Кожною краплиною води, що йому траплялася по дорозі, він дорожив, кожну вважав дорогоцінним дарунком Божим. Не раз в дорозі у нього траплялися видіння і здавалося, що попереду повноводна річка чи озеро. Але кожен раз це була тільки хибна уява його втомленого розуму. Та ось одного дня він прийшов на велике озеро. Цей чоловік подумав: „Якщо Господь Бог дарував мені стільки багато води, то я повинен усю її випити. Але я не зможу усю її випити”. Він вирішив зовсім не пити води і помер від спраги.

Кожен з нас скаже: дивний і немудрий був чоловік, але ми, християни, дуже часто буваємо подібними до цього чоловіка. Читаючи або слухаючи про життя святих, ми говоримо собі: „Ні, ніколи не зможу досягти їх святості, тому житиму у цьому світі так, як можу, як складаються обставини” і зовсім не намагаємося бути подібними до них, наслідувати їхній приклад. У цьому наша помилка, бо не обов’язково досягти їхнього рівня святості і досконалості. Нехай кожен з нас досягне тієї святості, тієї досконалості, що зможе, наскільки здатний, наскільки дозволяють йому ті таланти, що дарував Господь Бог. І за це стремління, за цей добрий намір Господь змилосердиться над нами і подарує потрібні ласки, життя вічне.

Досягнення святості – це важка щоденна праця над собою. Але саме щоденною і ретельною працею ми можемо досягти святості і чистоти душі, а зокрема твердої віри і непохитного довір’я Богу. Стати святим (досконалим) – це має бути ціль життя кожного християнина. До цього ми маємо стреміти з усіх сил, все наше життя, і тоді Господь щедро наповнить нас дарами своєї любові і милосердя. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист