Місійна наука

---

«Ви сіль землі і світло світу»

(Мт. 5, 13)

о. Василь Оприско, редемпторист

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.

Слава Ісусу Христу!

На цій землі нічого не можна зупинити, бо все проминає, все закінчується. Але в житті людини, яка створена вічною, бо має початок і не має кінця, все має своє продовження.

Мов краплі ті, хвилина по хвилині,

Спливає час між берегів води.

Не обіцяй добро зробити людині,

А просто, якщо можеш, то його зроби.

Ще буде все — прозорий день і хуга,

Осінній дощ і в пахощах сади,

Не обіцяй в біді згадати друга,

А просто другом будь завжди.

До серця прийдуть почуття незнані,

І в світлу даль для двох проляже путь,

Не обіцяй буть вірним у коханні,

А покохай і завжди вірним будь.

Спливає час і цієї парафіяльної місії. Добре нам було тут разом з вами, добре було з вами молитися. І залишилося пройти тільки декілька кілометрів вулицями вашої парафії, пройти з місійним хрестом, встановити цей хрест на пам’ятку цієї місії, який і буде таким світлом і пригадуванням того, про що ви просили в цьому часі у Бога, про що ви молили Його, чого очікували, і що відбулося у вашому житті.

В нашому житті нічого немає випадкового. Все має своє значення, свій зміст. В нашому житті все є дарунком від Бога, все співдіє для нашого добра. І те, що мусимо залишити вашу парафію, це також є на добро, бо залишимо ваш храм, роз’їдемося по наших містах, але слово Боже, яке ви прийняли до свого серця, свого часу принесе плід. Навіть найкраща земля не принесе плоду, якщо людина не подбає про неї, якщо не складе своїх рук до молитви і не схилить своїх колін, не попросить благословення на свою працю, не довірить себе і свій урожай Богові. Найкращі слова і найкрасномовніші побажання нічого не змінять у вашому житті, якщо не будете берегти те слово, яке тут почули і яке, торкнулося вашого серця. Місіонери поїдуть з вашої парафії, але залишиться місійний хрест, і кожен з вас принесе до свого дому маленький хрестик і станеться місіонером. Ви від цього часу відповідальні за свої родини, за своє серце, за свою долю і за тих, кого Бог поставить на вашій життєвій дорозі, там, де працюєте, де живете. І на кінець цієї місії одне таке запитання: чи довіритесь Господеві, що зробите з тим, що почули, чи збережете слово Боже у своєму серці? Яким буде віднині ваше спілкування з Богом? Якою буде ваша молитва?

Пригадується розповідь однієї вчительки, яка ніяк не могла порадити в своєму класі з одним учнем. Був трохи бешкетником, непосидючим, порушував дисципліну, був основним джерелом всякого зла і неспокою у цьому класі. Одного разу, коли цей такий відважний хлопчина заходив до класу, побачив, що вчителька щось пише, для нього не було авторитету вчителя, підійшов до неї, заглянув через плече. Здивувався, бо там були такі карлючки, значки, що не міг прочитати. Запитав: «Пані вчителько, а що ви пишете?» Вона каже: «Пишу молитву до Бога за тебе».

— Але хіба Бог прочитає ці карлючки, цю стенограму?

— Бог не тільки прочитає, але Він може й вислухати мою молитву.

Дуже зацікавило його, що там написано і, коли на уроці вчителька відвернулася до дошки, поцупив той листочок. Вдома пробував прочитати, але не знав стенографії, положив, і так той листочок залишився у нього.

Пройшло 20 років, цей непослушний збиточник став знаною особою в місті, мав хорошу сім’ю. Якось переглядаючи свої шкільні речі, натрапив на цей листочок і вирішив за будь-що дізнатися, що ж тоді вчителька написала. Доручив своїй секретарці, щоб вона розшифрувала цю стенограму. Там були такі слова: «Дорогий Боже, не можу дати ради з Василем. То хлопчина, який може стати або дуже доброю людиною, або великим злочинцем. Не даю ради. Торкнися його серця». Ці слова так зворушили його, що він відшукав свою стареньку вчительку, подякував їй за цю молитву, бо направду Бог не тільки прочитав написане, але й вислухав цю молитву. Можемо уявити радість тієї вчительки, яка почула відповідь на ту коротеньку молитву!

А за кого і за що молилися ви у часі цієї місії? Про що просили? І хочу вас запевнити, що отримаєте стільки, наскільки довіряєте Богу. Якщо будете сумніватися, то треба буде часу, щоб ваші прохання були сповнені. Може, потребуємо цього ранку ще одного кроку на нашій дорозі, такої щирої вдячності Богові за все, що стається в нашому житті, за те слово, яке Він дарує нам.

Я особливо вам вдячний, бо сьогоднішня Євангелія як ніколи відповідає закінченню цієї місії. Ви напевно пам’ятаєте ці слова: «В одній із синагог стояв Ісус і навчав. І була там одна жінка, що вісімнадцять років мала духа немочі, і була скорчена, і не могла ніяк випростатись». Якщо уважно прочитаєте Євангелію від Луки, то побачите, що це останній раз навчає Ісус у синагозі перед своїми стражданнями. Ті, хто слухали Його, придивлялися до Нього, стежили за Ним, шукали нагоди, щоби Його оскаржити, зловити, засудити. А Він зцілює жінку, яка була довго в недузі. Звернімо свою увагу: де відбувається зцілення цієї жінки? У храмі. Може ще раз усвідомимо і зрозуміємо, чому так потребуємо прийти саме до храму, де зібрана спільнота, де Христос невидимо між нами перебуває. Коли відбувається це зцілення? В суботу, в святковий на той час день. Жодне добре діло не треба відкладати на завтра, а робімо зараз і вже. Як каже прислів’я, хто дає швидко, той дає подвійно. Може, ще раз потребуємо стати перед обличчям Господа, який присутній між нами, щоб поглянув на нас, як поглянув на цю жінку, щоб звернувся до нашого серця, в нашій думці, розумі і ще раз нас покликав, щоб ми могли почути: ти звільнений від твоєї недуги, яка так пригинала тебе до землі, що ти не відважувався дивитися в очі своєму Богові, яка зв’язувала тебе, що ти не мав сили прийти до храму, боявся, встидався, яка стільки років панує над твоєю родиною, і твої молитви не були вислухані, бо ти був зв’язаний, не міг отримати те, що Бог перед віками тобі обіцяв. Потребуймо, щоб Христос поглянув до нашого серця, покликав нас і поклав на нас свої руки.

Душа скорчена — це душа, яка думає лише про земне, не роздумує про те, що все на землі цій закінчується, але життя людини завжди має продовження. Нехай Господь, який є тут, між нами, ще раз покладе свої руки на нас, щоб ми могли, як ця жінка, випростатися і сміливо іти по житті, щоб ми могли прославляти Бога з цілого нашого серця. І цього ж ранку хочу вас застерегти: коли Бог звільняє, диявол цього не може стримати. Він зразу ж шукає собі іншу жертву, яку би зв’язати, бо він не хоче знаходитись там, у пустелі, тинятися по цьому світу. Звільнив Ісус цю жінку, яка була зв’язана вісімнадцять років, а диявол відразу шукає когось іншого. І зв’язує кого? Старійшину, начальника синагоги, зв’язує його через заздрість, через такий маленький гріх, добирається до його серця, щоб потім над ним запанувати. Цей начальник синагоги, який нарікає на вчинки Ісуса Христа, обурюється і не відважується прямо сказати Христові, а говорить до людей: «Є шість днів, коли працювати належить, тоді приходьте і оздоровлюйтеся, а не дня суботнього». Він говорить до тих, які так потребують зцілення, які так хочуть щось отримати від Ісуса. Цей старший синагоги своїми устами неначе дає голос дияволу, який противиться добру. Ісус, відповідаючи цьому чоловікові, не змушує його, а залишає вільним, дає місце, щоб заговорило його серце, совість. Каже: «Що слід робити — сам вирішуй. Ти знаєш Закон, відповім тобі по Закону. Чи варто було залишити цю жінку зв’язану сатаною, чи не треба було її звільнити сьогодні?» І, може, це те, що має відбутися з нами сьогодні? Засоромився начальник синагоги. Нехай в нашому серці також буде сором, якщо ми хочемо комусь позаздрити Божої ласки. Не заздрім, а просімо, бо хто заздрить, той нічого не отримує, а хто просить, тому Бог дасть щедро. І зрадів цей народ і веселився, і прославляв Бога.

Для Бога немає нічого неможливого. Тільки не відкладай на завтра. Збережи слово, яке торкається твого серця, бо диявол хитрий, якщо не може зв’язати тебе, хоче обдурити. І перша небезпека, перша хитрість, яку він застосовує вже сьогодні, промовляючи до нашого серця — це коли скаже: «Чоловіче, ти цілий тиждень ходив, зворушувався, навіть приступив до сповіді, але що ти хочеш святим стати? Ти що якийсь фанатик?» Знаєте, зараз модно серед інтелігенції говорити про те, що у всьому треба бути поміркованим і не можна бути фанатиком. Будь поміркованим, — каже світ. А тепер уявімо собі ситуацію, коли ми, захворівши, приходимо до лікаря і хочемо, щоб він нас вилікував. А якби лікар нас запитав: «Ти хочеш бути здоровий повністю чи тебе так трошки, на тиждень вилікувати? Я тебе так трошечки підлікую, вистачить для тебе». Ні, ми кажемо, що хочемо цілковито бути здорові. Людина хоче бути цілковито здорова. То чому ж ми такі непомірковані?

Коли ми вставляємо замок до наших дверей, якби столяр запитав: «Ти хочеш надійний замок?» А ми собі подумали «та навіщо мені такий надійний замок, зроби так легесенько, щоб двері, може, навіть добре не зачинялися, хай будуть привідкриті.» Але тут ми вже такі непомірковані, якісь фанати — ми хочемо, щоб наше житло було забезпечене, щоби могли спокійно спати. Або коли дитина приносить зі школи хороші оцінки, я ще не бачив жодної мами, яка б сказала: «Дитино, ти така непоміркована, принесеш три з плюсом і того вистачить, навіщо мені твої десятки?» Але ні, всі батьки хочуть, щоб дитина мала знання.

Що ж стосується віри, тоді ми говоримо про поміркованість: «Ходив я той тиждень до церкви, а тепер кілька місяців не піду, відпочину. Тепер можу залишити свою відповідальність. Вже висповідався раз чи два в році і цього мені вистачить, можна бути без святості». І знову атакує диявол, він каже: а в твоїй родині є хтось святий? То чого ти хочеш бути святим? Але не можна потрапити до неба, не можна спастися будь-як, якось, не святим. І цього ранку ще раз запитаю вас: а хто має ту певність, що буде в небі? Часто зустрічаю людей, які щиро прагнуть бути з Богом і жити в небі. Але, коли їх запитую про це, відповідають, що хоч би до чистилища потрапити. Кажу їм, щоб не прагнули потрапити до чистилища, там муки надзвичайно страшні. Не тому, що Бог хоче собі по справедливості відібрати те, в чому ми провинилися, а муки там такі тяжкі, тому що таке тверде людське серце. Якщо воно не сокрушилося тут, на землі, то як тяжко його сокрушити там, в чистилищі. Тому так довго і тяжко людина терпить, поки за все не заплатить.

Один з наших отців, редемпторист, який працював капеланом у в’язниці (це особливе завдання редемптористів — голосити Добру Новину для найбільш опущених), мав доступ до тих в’язнів, які готувалися до страти. Був тим священиком, який постійно супроводжував їх по тій дорозі до Вічності. І ось одного разу йому ніяк не вдавалося сокрушити серце одного в’язня. Але найбільше терпів не тому, що цей в’язень не розкаювався, не усвідомлював своїх гріхів, а в тому, що він направду щиро покаявся, щиро зрозумів, скільки злочинів він вчинив і погодився на кару смерті, що мусить заплатити ту ціну. Терпів же отець від того, що цей в’язень, хоча щиро сповідався, каявся і хотів бути з Богом, але ніяк не міг повірити тому, що буде в небі, казав, що це не його місце. І ось на наступний день його мають стратити. Отець випробував всі способи, свої можливості, молитви, але переконати цього в’язня не міг. Так його це мучило: невже через таку недовіру ця людина не осягне Царства Божого? Тоді пішов на таку хитрість — під час останньої розмови каже:

— Послухай, брате, коли потрапиш до неба…

А той каже:

— Отче, навіть мені про це не говори, до якого неба? Ти ж знаєш всі мої злочини, я ж тобі все розповів.

— Не перебивай. Послухай мене: коли потрапиш до неба, то першою привітай Пречисту Діву Марію.

А він так здивовано:

— Отче, а Бог не образиться, що я спочатку звернуся до Пречистої Діви Марії?

— Не образиться, це Мама Його Сина. Ось коли ти Її привітаєш, то попроси, щоб приготувала місце для мене, бо я також колись туди прийду.

І цей в’язень був розгублений, що він має просити про місце для священика, якого вважав святим чоловіком. Каже:

— Добре, отче, обіцяю, що так і зроблю.

І тут отець радісно скрикнув, обняв його і каже:

— Ну, все, я за тебе спокійний. Ти розумієш, що ти сказав? Ти передаси моє прохання Пречистій Діві Марії.

— А де є Вона? В небі! Я за тебе можу бути спокійний!

Обоє розплакалися. Нарешті доконалося те, чого так очікував, цей чоловік повірив, що милосердя Боже більше від будь-якого нашого гріха, Бог готовий прийняти кожного, хто щиро про це попросить. Запам’ятаймо цього ранку, що ми не є безгрішні, наша святість не полягає в тому, що ми ніколи не згрішимо, наше завдання щоб ми постійно довіряли Богу. Скільки разів ти впав, стільки — вставай, не можеш встати — повзи, але приступи до Святої Тайни Покаяння, прийми Христа до свого серця. Не віриш, сумніваєшся, скажи: «Господи, моя віра дуже слабка поможи моєму невірству. Хочу бути з тобою».

І, закінчуючи цю місію, хочу її присвятити о. Степану Зубу, редемптористу, з яким познайомився в 1990 р. Це його хрест місійний, який мені залишився від нього. Він з тих редемптористів, які навчалися в Бельгії. Він так мріяв, що колись зможе голосити місію. Але прийшла війна, він повернувся з Бельгії до України і за своє життя жодного разу не зміг проповідувати перед народом. Потім було переслідування, і ось в 1990 році , коли ми вперше зібралися в нашому монастирі у Львові на Голоско, він, один з перших, хто прийшов до цього монастиря, цей вже старенький дідусь так казав: «Вчіться скоріше, поїдемо разом на місію. Ми ще станемо перед українським народом і скажемо, що Бог його надзвичайно любить». Але невдовзі отцеві, оскільки мав діабет, кинулася гангрена, відтяли ногу по самий пах. Це його так розбило, дуже засмутило. А ми, молоді, його заспокоювали, казали: «Отче, зараз є хороша медицина, зроблять тобі протез, під габітом не видно, чи то нога, чи протез, ще станеш перед українським народом! Ти ще маєш сили, ще скажеш людям те, що ціле життя хотів сказати». Ми його так заспокоювали, але самі не дуже вірили в те, що говорили. Пройшов довгий місяць і йому відтяли другу ногу. І от така немолода людина, повністю без ніг у візку. А він так очікував, так нас приспішував, щоб везти його на примірку протеза. Але, коли відтяли вже другу ногу, то він дуже посмутнів. Ми вже не наважувалися його розраджувати. В неділю чи свято садили його у візок і він так служив Святу Літургію. Коли йому було особливо тяжко, ми заходили до нього в кімнату, він нас проганяв, не хотів, щоб ми бачили, як він терпить, хотів бути сам. Одного разу мене мучило питання: чому людина, яка не відреклася Христа, своєї церкви, стільки перетерпіла, за що вона терпить тепер? Я прийшов з цим запитанням до нього і кажу: «Отче, чому Бог тобі дає таке терпіння?» І пам’ятаю його слова: «Бо до цього часу я говорив людям про те, що Бог за нас помирав на хресті, але я цього ніколи не відчував, не розумів. Зараз, коли я не маю ніг, я знаю, що відчував Христос, прибитий до хреста. Може, маю ще щось заплатити на цій землі, щоб бути з Ним».

Дякуючи о. Степану, який так ніколи і не став перед українським народом, який довге життя від 39-го до 90-го року чекав, молився, вірив, що зможе поділитися тою любов’ю, яку Бог поклав у його серце, повторюю його слова: що би не було і що би не діялося у вашому житті, Бог ніколи не перестане вас любити. До Царства Божого потрапляють тільки святі. Святість — це наше завдання. Але святість — це не безгрішність, це постійний момент, це постійне бажання бути з Христом, це вміння довіряти йому і довіряти з любов’ю, зробити, що можеш, решта зробить Господь, Він тебе безмежно любить.

Слава Ісусу Христу!