Неділя 8-ма по Зісланні Святого Духа


Мт. 14, 14-22.  
Відпусти людей, нехай ідуть по селах та куплять собі поживи

Сьогоднішня розповідь про чудесне розмноження п’яти хлібів показує нам незвичну поведінку Ісуса Христа, котра містить у собі важливу правду. Ісус цілий день навчав людей, давав їм духовну поживу і дбав про добро душі. Однак Ісус не забув і про їжу тілесну. Він не залишає людей самих у цій скрутній ситуації, щоб вони самостійно шукали собі поживу, а особисто піклується про них через апостолів. Все це показує, що попри важливість душі, Ісусові не байдужі наші людські потреби. Бог готовий допомагати нам у всіх земних справах, але при одній умові, якщо ми будемо найперше шукати у житті Його самого і сповнення Божої волі.

Пропозиція апостолів відпустити людей, щоб вони самі знайшли собі поживу відкриває нам одну важливу науку духовного життя. Деякі люди вважають, що життя можна поділити на дві частини - релігійне і світське. Вони вважають, що людина зустрічається з Богом і виконує заповіді в основному у храмі, на Богослужінні. А вже вдома, у побуті, на роботі, не обов’язково дотримуватися всіх заповідей, можна керуватися принципами і законами світу.

Якщо йти за такою думкою, то можна зробити висновок, що Бог не є всемогутній, Його влада над людиною обмежується тільки до храму, а вже поза храмом, у світі Бог не має впливу на життя людей, Його закони там не діють. Такі переконання є однією з причин, які позбавляють нас нагоди стати щасливими. Вони свідчать про намагання людини жити за двома стандартами, подобатися одночасно Богові і світові. На цю тему Христос виразно сказав: „Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити – і мамоні” (Мт. 6, 24). Думка про дві площини життя релігійну і світську людини свідчить про внутрішнє роздвоєння у душі людини, про подвійну надію – на Бога і на світ, на власні можливості. Якщо би так справді було, то світ давно би вже загинув через дію людських самолюбних принципів.

Будь-які думки, переконання, які піддавали сумнівам правду про Божу всемогутність чи Божество Ісуса Христа Церква відкрито засудила і рішуче відкинула, бо вони суперечать науці Святого Письма і здоровій логіці. Особа яка визнає віру у всемогутнього Бога, приймає правду про те, що все, що є у світі, підчиняється Богові і Його законам, ніщо не діється без Його волі. Тому все, що людина робить у житті, має відповідати Божим законам, бо воно має вплив на стан нашої душі, незалежно від того, чи ми є у храмі, чи на роботі.

Люди хочуть, щоб Божа опіка була над ними всюди, а Божої влади у світі не хочуть визнавати, хочуть будувати людські стосунки і вирішувати свої справи по своїй волі, на свій розсуд. Хто не підчиняється всім Божим законам, обмежує дію деяких Божих законів у житті, Божої влади, той позбавляє себе Божої опіки, благословення.

Хто розділяє життя на світське і релігійне, той позбавляє свою віру сенсу і її плодів. Такий поділ життя свідчить про певне роздвоєння у душі людини між Богом і світом. А там де є поділ, дуже мало надії залишається на душевний спокій, можливості відчувати себе щасливою людиною і щасливим християнином.

Цісар Карл V мав урядника, який протягом довгих років вірно служив йому, за це цісар дуже любив і поважав його. Але сталося так, що одного разу цей урядник смертельно захворів. Цісар прийшов провідати його, щоб якось потішити і розрадити хворого. Коли цей урядник побачив цісаря біля свого ліжка, був дуже зворушений і промовив: „Дорогий мій цісарю, ти знаєш, що я вірно служив тобі протягом всього свого життя, а тепер сердечно благаю тебе, щоб ти продовжив мені життя, хоч би ще на деякий час”... „Ах, - вигукнув розчаровано цісар, - я радо зробив би це, але це не в моїх силах!” „О, який же я був нерозумний, - промовив хворий урядник. — Я протягом всього свого життя приносив себе у жертву моєму цісареві, а він тепер не в змозі продовжити мені життя хоч би ще на короткий час... А для Того Пана, який дав мені життя і від якого залежить моя вічність, завжди бракувало часу”... Промовивши ці слова, закрив руками своє обличчя і гірко заплакав. Як показав життєвий досвід багатьох людей, в годину смерті за нічим так не жаліли люди, як за марно втраченим часом...

Дорогі брати і сестри! В одній із церковних пісень є відомі нам слова: „В єдності сила народу, Боже нам єдність подай”. Роздумуючи над словами сьогоднішнього Євангелія, бажаю всім вам цієї єдності духа, єдності тіла і душі, думок і вчинків. Нехай ця духовна єдність буде для вас запорукою щастя, душевного спокою, Божої опіки і благословення у кожну хвилину дня, у всіх обставинах життя. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист