Хрещення Господнє


Мт. 3, 13-17.
І ось розкрилось небо, і він побачив Духа Божого

Спостерігаючи за життям Дитятка Ісуса на сторінках Святого письма, сьогоднішнє свято Богоявлення пропонує нам здійснити подорож відстанню у тридцять років, бо переносить нашу увагу з холодної Вифлеємської печери на річку Йордан, де вирує життя. Тут ми зустрічаємо Ісуса вже дорослого, у віці тридцяти років, повного сили і мужності. Ще недавно його об’являла нам Вифлеємська зоря, про його народження сповіщали пастухи і мудреці.

Сьогодні Ісус Христос, перебуваючи у водах Йордану і приймаючи хрещення від Івана Предтечі, об’явив нам Бога у повноті, як Отця, Сина і Святого Духа у вигляді голосу і голуба. Стихира вечірні передсвяття Богоявління так описує це: „Світлий був, Спасе, минулий празник, світліший же той, що приходить. Тамтой сповістив ангел, а цей приготував Предтеча; у попереднім проливалася кров, бо ридав бездітний Вифлеєм, а цей появляють божественні води – купіль для багатьох дітей; тоді зоря звістила мудрецям, а тепер Отець об'явив тебе світові. Господи, що воплотився і знову приходиш явно, – слава тобі!” З цього дня Ісус особисто почав розповідати людям про Бога Отця і об’являти його людям численними чудесами і знаками, словами: „Покайтесь, бо Царство Небесне близько” (Мт. 4, 17).

Своєю публічною діяльністю, Ісус Христос вповні об’явив нам образ Бога єдиного в трьох особах, а зокрема особу Отця і Святого Духа, максимально наблизив Бога до людини, особливо своїми страстями і воскресінням.

Через святе Хрещення ми очистилися з первородного гріха і отримали завдання свідчити про Бога у світі. Завданням кожного християнина є свідчити своєю вірою і любов’ю про Бога ближнім, об’являти Його словами і вчинками іншим людям. До цього нас закликає також назва сьогоднішнього свята - Богоявлення. Господь, об’явившись нам через Ісуса Христа, сьогодні об’являється у світі через наше християнське життя. Бог хоче мати нас своїми устами, руками і ногами, щоб навертати грішників, оздоровляти хворих, допомагати потребуючим. Ось що говорить про це апостол Павло: „Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Написано ж: „Які гарні ноги тих, що благовістять добро!” (Рм. 10, 14-15).

Поширювати христову віру, об’являти Бога іншим людям, це наше право і обов’язок, який випливає з заповіді любові. В одній з розмов законовчителя з Ісусом про життя вічне прозвучала така відповідь: „Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого” (Лк. 10, 27). З наук Спасителя знаємо, що заповіді любові Бога і ближнього нероздільні, що любов Бога неможлива без любові ближнього, хто любить Бога, той повинен любити і своїх ближніх, дарувати їм ту любов, яку сам отримав від Господа.

Апостол Іван, пояснюючи заповідь любові, називає неправдивою віру і любов тих, хто не любить ближнього: „Любі, любім один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог – любов… Любов же полягає не в тому, що ми полюбили Бога, а що він полюбив нас і послав Сина свого - примирення за гріхи наші. Любі, коли Бог так полюбив нас, то й ми повинні один одного любити. Бога ніхто ніколи не бачив. Коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і його любов у нас досконала… Коли хтось каже: „Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від нього: „Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого” (1 Ів. 4, 7-8, 10-12, 20-21).

Одного разу, коли Ісус навчав, він поставив перед своїми слухачами таке завдання: „Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним. Хто ж мене зречеться перед людьми, того й я зречусь перед Отцем моїм небесним” (Мт. 10, 32-33).

Гляньмо, як члени інших релігійних спільнот поширюють свої релігійні погляди, розповідають про свою віру в Бога, пропагують релігійну літературу, а ми християни, що маємо правдиву науку про Бога, чи не є слабші від них? Пригадаймо собі, як наполегливо навчав поган апостол Павло і інші святі: Василій Великий, Іван Золотоустий, котрі ревно проповідували христову науку, не боялися погроз царів, не боялися втратити своє життя.

Ми, батьки, часто вимагаємо любові, поваги від своїх дітей, старші від молоді, керівники від підвладних, а чи принесли ми їм спочатку Бога, подарували Божу любов, щоб тепер мати надію на плоди цієї любові – повагу і пошану від них. Адже апостол Павло не даремно сказав: „Що хто сіє, те й жатиме” (Гал. 6, 8).

Одна молода вісімнадцятирічна дівчина, яка важко захворіла, вже не мала можливості стати монахинею, як планувала. Останні три роки провела в лікарні, з якої, знала, що не вийде. Вона прийняла цей факт як Божу волю з повним спокоєм і в такому стані радо допомагала іншим; вона була джерелом розради і потіхи хворим. Тим, котрі дивувалися, як вона, знаючи про свій безнадійний стан, може бути такою лагідною і радісною, дівчина відповідала коротко: „Бо я вірую в Бога”. Цим вона хотіла сказати, що силу і витривалість у цьому всьому вона черпає з віри, яку отримала у святому Хрещенні.

Сила віри і Божі ласки для всіх людей одинакові, лише потрібно вміти належно користуватися ними, щоб вони послужили нам для нашого вічного спасіння! Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист