Неділя Томина


Ів. 20, 19-31.
І не будь невіруючий, але віруючий!

Традиційно роздуми над Євангелієм у першу неділю після Великодня пов’язані з критикою поведінки, сумнівів апостола Томи щодо воскресіння Ісуса. Тома ходив з Ісусом три роки, слухав його науки і бачив різні чуда, однак можливо цього часу було замало для нього, щоб мати тверду і непохитну віру, переконання у правдивості слів Ісуса Христа. Та коли Ісус показав йому своє тіло і рани від цвяхів - докази свого воскресіння, він вповні позбувся своїх сумнівів, слабкої віри в Ісуса.

Роздумуючи над Євангелієм цієї неділі, пропоную сьогодні трохи відійти від оцінки поведінки апостола Томи і звернути більше уваги на наше духовне життя. Як вже було згадано, Тома був з Ісусом лише три роки, а ми християни зустрічаємося з Ісусом у наших храмах десятки років, але незважаючи на такий довгий час, у нашому життя є не менше сумнівів щодо Бога, ніж в апостола Томи. Чим тоді я є кращий від нього? Як швидко і часто ми знеохочуємося, зневірюємося, розчаровуємося у собі, у житті, у вірі і молитві, коли приходь якийсь неуспіх, дрібні життєві труднощі. Як тоді часто кажемо: Бога нема, Бог мене не любить.

Навернення Томи пригадує нам правду, що Ісус Христос є близько нас, як Бог. Знаючи сумніви Томи, Ісус особисто прийшов до нього, об’явив свої рани і дав пізнати себе учневі, що Він є той сам Христос, якого три дні тому розп’яли на хресті. Подібно Ісус зблизився до нас у своєму воскресінні, а зокрема у Пресвятій Євхаристії. А якою є наша постава, наша відповідь на ці жести любові Спасителя. Чи ми у житті є близько Бога, щоб не мати сумніві щодо самого Бога, щодо його любові до нас і всемогутності, здатності допомогти нам, особливо у найважчих ситуаціях. Запитаймо себе сьогодні, а де є причина можливих сумнівів у нас щодо Бога, слабкості нашої віри.

Уявімо собі темне приміщення, в якому знаходиться батько, а над ним стоїть його дитина, маленький хлопчик. Батько кличе сина до себе, але син відповідає, що боїться впасти та вдаритись. Батько промовляє до нього: „Не бійся, стрибай прямо, а я зловлю тебе”. Синок все одно боїться відважитись, говорячи: „Тату, але я не бачу тебе”. „Однак я бачу тебе, - заспокоює його батько. — Ти побачиш, що я тебе спіймаю”. І хлопчик, чуючи ніжний знайомий голос батька, кидається згори вниз і падає прямо у невидимі руки батька. Така ж довіра повинна бути у нас, земських дітей, до Невидимого нашим очам Небесного Отця.

Якщо уважніше придивитися до нашого духовного життя, то можна сказати, що одною з причин є зматеріалізована до певної міри наша молитва, коли більшість уваги в молитві займають справи земні, тілесні потреби ніж потреби духовні: особисте пізнання Бога, знання і розуміння Божої науки, Божої волі, засад духовного життя. Тома пізнав у воскреслому Ісусі через його хресні рани того самого Христа, якого знав кілька днів тому, перед його смертю. Також і нам Бог дає численні знаки і докази свого існування, своєї присутності у нашому житті, любові і готовності допомагати нам.

Побачивши хресні рани, Тома позбувся своїх сумнівів і утвердився у переконанні щодо правдивого воскресіння Христа з мертвих. А як ми, в порівнянні з Томою, відповідаємо на ці знаки Божої ласки, який вплив мають вони на нас і на наше духовне життя. Цими знаками своєї ласки Христос промовляє до нас, подібно як до переляканих апостолів: „Мир вам”, „не бійтеся”, „ось я з вами”. Чи завжди ми прислухаємося до цього голосу, який часто лунає до нас зі сторінок Євангелія, у нашому серці, а одночасно з уст самого Господа? Бо як навчає святий Павло, наша віра зроджується і зміцнюється під впливом слів Божої науки: „Віра від слухання, а слухання через слово Христове” (Рм. 10, 17). У великій мірі від нас залежить сила нашої віри. На скільки людина прислухається до Божих настанов і старається ними жити, на стільки зростає її віра і її плоди: любов до Бога, душевний мир, радість і щастя.

Ще одною причиною невірства сьогоднішніх людей часто буває гордість, люди заспокоюють себе думкою, що немає Бога, бо не бачать покращення свого життя. Через гордість здобули собі загибель злі ангели. Гордістю згрішили і вороги Христові. Гордістю згрішили всі єретики і фальшиві пророки, яких тепер зустрічаємо всюди. Сьогоднішні неприятелі Церкви намагаються її розділяти, щоб через релігійний занепад прокласти стежку до невірства у людських серцях. Коли слабка у вірі людина все це бачить на свої очі, до її серця закрадається думка, а може і справді Бога немає, хоч внутрішній голос шепоче на вухо: «Не слухай їх, бо вони не твої приятелі, вони не бажають тобі добра».

Сьогодні також можна почути з людських уст: „Я не вірю в Бога — і добре живу”. Не поспішай робити висновок, бо не знаєш, який тому всьому буде кінець, яка твоя доля після земського життя, чи там буде тобі так добре, як тут, на землі.

Дорогі брати і сестри! Христові рани — це пам’ятка любові Ісуса Христа до нас, грішних і немічних людей. Показуючи ці рани Томі, Христос Спаситель промовляє також до нас: „Бачите, як Я полюбив вас! Як Я терпів з любові до ваших душ!”

Ми, християни, не бачимо Бога у земному житті своїми тілесними очима, але ми бачимо Його духовними очима віри. Він живий серед нас, і нам не обов’язково доторкатися до Його ран. Ми Його відчуваємо і бачимо в молитві, у Святому Письмі, у Святих Тайнах. Господь присутній у святому храмі, як і у всіх храмах на землі. Господь із нами тут живий, воскреслий, де ми сьогодні схиляємо перед Ним голови, а уста наші повсякчасно промовляють разом з апостолом Томою: „Господь мій і Бог мій — це спасіння моє!” Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист