БЕРЕЖІМ ЗАВІТ ЛЮБОВІ: Слово на Великий Піст


У книзі пророка Йоіла читаємо заклик Господній: «Повер­ніться до Мене усім вашим серцем, у пості, у плачі й у жалі. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу, і поверніться до Господа, Бога вашого, бо Він благий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий» (Йоіл 2, 12-13).


Дорогі в Христі брати і сестри, Божий задум щодо людини і його здійснення протягом історії людства Святе Письмо подає як завіт, тобто угоду, що її Господь уклав зі Своїм вибраним народом. У цій угоді Бог як її ініціатор обіцяє людині протягом життя Свою опіку, провід, а в майбутньому - спасіння й вічне щастя, зате вимагає від Своїх вибранців вірності, шани і послуху Його проводові. Так сказав Господь до Авраама: «І встановлю Я Мій союз між Мною й тобою і між твоїми потомками, в їхніх поколіннях, як союз вічний, щоб бути Богом тобі й потомкам по тобі» (Бут. 17,7). Також після виходу ізраїльтян з єгипетської неволі було слово Господнє до Мойсея: «Коли щиро слухатиме­теся Мого голосу й дотримуватиметеся Мого завіту, будете Моєю особливою власністю з-поміж усіх народів, бо Моя вся земля. Ви будете в Мене царством священиків, народом святим» (Вих. 19, 5-6).


Коли надійшов час виконання обітниці, Ісус Христос, єдинородний Син Божий, ціною Своєї смерті встановив Новий Завіт і дав нам новий знак цього завіту - Пресвяту Євхаристію. У четвер перед Своїми страстями, після вечері, взявши чашу, промовив: «Ця чаша - це Новий Завіт у Моїй крові, що за вас проливається» (Лк. 22, 20).


Спасіння людини, представлене як завіт, вказує на той факт, що ця така важлива справа не є односторонньою: тільки людини або тільки Бога, але є співпрацею між Богом у Святій Трійці і людством. Ця співпраця відбувається як в плані загальнолюдсь­кому, так і в особистому. Бог укладає Свій завіт з кожною окре­мою людиною, приходячи до неї у тайні святого Хрещення. Він приймає її як Свою дитину, одягає її в білосніжні шати божест­венної благодаті й обіцяє вести дорогою християнського життя. Новохрещений зі свого боку через хресних батьків обіцяє від­ректися диявола, приєднатися до Христа і співпрацювати з Його ласкою, виконуючи Його святу волю.


Тому Ісус Христос вже від самого початку прилюдної діяльнос­ті шукає співробітників. Він кличе з Собою перших послідовників і вибирає з-поміж них дванадцять Апостолів, які повинні стати Його найближчими друзями і провідниками майбутньої Церкви. Не треба було їх довго переконувати. Достатньо було Ісусові промовити кілька слів, сказати: «іди за Мною», і ці люди, ніби заворожені особою Учителя, залишали свої родини, оселі, справи і йшли за Ним, щоб розділити з Ним важке апостольське життя. Навіть предрікання своїх терпінь і смерті та переслідування Хрис­тових учнів задля Його Імені не змогли похитнути їхньої при­хильності до Учителя. Поза моментами миттєвої слабкості вони залишилися Йому вірними до кінця.


«Коли хтось хоче йти за Мною, - каже Христос, - нехай зре­четься самого себе, візьме хрест свій і йде за Мною» (Мт. 16, 24). Три євангеліста передають ці слова Спасителя майже однаково. Вони добре зрозуміли вимогу Учителя. Щоб стати учнем Христа, треба зруйнувати стіну гріховного самолюбства і, зрозу­мівши Його жертовне месіанство, відкрити своє серце для Гос­подньої любові. А це означає, що треба задля спасіння власної душі та душ своїх ближніх взяти на себе хрест духовної боротьби зі злом. Справді, це важкий шлях. Але Господь закликає всіх ста­ти на нього і йти ним, бо це єдина дорога до спасіння. Христос обіцяє вічне життя для Своїх послідовників, а для боягузів і байдужих - вічне осудження і згубу. Він каже: «Хто хоче спасти своє життя, той його погубить; а хто своє життя погубить ради Мене, той його знайде» (Мт. 16, 25).


Чимало християн, починаючи від Апостолів і до наших часів, вибирали саме цей тернистий шлях, щоб укласти угоду з Сином Божим. Що їх змушувало робити такий важкий вибір? Мабуть, не лише обіцянка вічної нагороди чи погроза вічної кари. Бо ж є, на жаль, багато таких, що уникають Христа - чи то зі страху перед труднощами, чи з байдужості, й воліють йти широкою дорогою, що веде до загибелі.


Святий Апостол Павло дає ключ до розв'язання цієї проблеми, розповідаючи про терпіння старозавітних праведників. Зокрема, про Мойсея він каже, що той «відрікся зватися сином дочки фараона: волів радше страждати разом з людом Божим, ніж дознавати дочасної гріховної втіхи» (Єв. 11, 24-25). Мойсей так вчинив, бо «вважав за більше багатство наругу Христа від скарбів Єгипту». У Старому Завіті термін Христос-Помазаник стосувався передусім священиків і царів, які намащувалися олією на знак особливого посвячення Богові. Але в ширшому значенні він озна­чав також увесь вибраний народ, названий народом святим і цар­ством священиків, про що ми вже почули раніше у цій проповіді. У Новому Завіті Христос-Помазаник (або Месія) єдиний - це Ісус, єдинородний Син Божий, який зазнав наруги і смерті за тих, з котрими уклав Завіт любові. Святий Павло говорить про Мойсея, що він, просвічений вірою в обітницю Месії й спасіння Ізраїля, волів терпіти задля майбутнього Христа і вважав ці терпіння більшим скарбом від усіх скарбів Єгипту, до яких, як прийнятий син доньки фараона, мав доступ.


Віра старозавітного вибраного народу і віра Мойсея стосува­лися Божої обітниці в майбутньому. Покладена на терези вартостей разом з поневіряннями і наругами, вона переважувала дочасні скарби. Що ж тоді казати про нас, християн, для яких Бог при­готував щось значно краще? Який скарб відкриває нам дар святої віри, що за нього жертвували і віддавали життя? Цей скарб - це Завіт любові, це угода з Небесним Отцем і Господом нашим Ісусом Христом, яку ми укладаємо через Святого Духа. Через віру ми встановлюємо глибоко інтимні стосунки з Богом, що став лю­диною, щоб нас зробити учасниками Свого Божества. Ці стосунки виявляються в побожності, шані і любові, що випливають з вдячної душі.


Але чому ми повинні страждати? Чи страждання є невід'ємною частиною Завіту, чи Богові приємно дивитися на страждання тих, кого Він полюбив? Таке переконання було би повним абсурдом. Страждання самі по собі не мають нічого позитивного, ані Бо­жого, бо Бог - це безконечне щастя; Але ми живемо, оточені злом. Гріхом, диявол намагається зруйнувати Божий Завіт, посварити й розпорошити Божий народ, позбавити нас Божої благодаті й зні­вечити наше щастя. Цей ворог нашого спасіння проникає до люд­ської душі, пробуджує пристрасті, щоб обманути нас, видаючи тимчасове задоволення самозакоханістю у власну велич за справжнє щастя. Тому треба боротися за Божу любов, за наше щастя, за поширення Божого царства, царства миру, братерства і свободи Божих дітей. Ця боротьба вимагає часто самозречення, а навіть терпіння, та одночасно вона є для нас насолодою, бо на­слідком її стає запорука Божої любові. Небесний Отець радіє з мужності, вірності й жертовності, які виявляють християни в ду­ховній боротьбі, бо вбачає в них відблиск мужності, синівської вірності й самопосвяти Свого улюбленого Сина.


Святий Павло порівнює християнське життя до змагання ат­летів-бігунів у боротьбі за нагороду. Щоб здобути перемогу, атлет мусить довго й витривало тренувати своє тіло і свій дух, обмежу­вати себе в їжі й відмовляти собі в різних утіхах. Духовне життя християнина також потребує наполегливої праці, духовної впра­ви, що її називаємо аскезою. У християнському досвіді аскеза завжди була дієвим засобом у прагненні до праведності. Одним із елементів аскези є піст, що назагал виявляється в обмеженому споживанні страв. Чому ми повинні постити, і яку духовну ко­ристь приносить нам піст? Дехто вважає, що сьогодні Церква на­стільки полегшила піст, що він майже втратив своє значення і став чисто символічним. Ця помилка випливає з неправильного розуміння посту. Постити - не означає голодувати, чи позбавля­ти себе відчуття смаку. Людина мусить їсти, щоб жити, і Господь дав їй смак, щоб, споживаючи Божі дари, вона могла насолоджу­ватись Божою добротою. Піст - це дійсно символічний жест, але його символіка таємнича. Постячи, ми виявляємо наше духовне єднання і участь в терпіннях та смерті Христа, до якої ми при­лучені через тайну святого Хрещення. Не важливо, скільки часу ми не їли, важливо те, як близько ми були під хрестом духовно, скільки любові й вдячності виявили вмираючому за нас Спасителеві, як жадібно бажали ми насититися Божим Словом, тим ду­ховним хлібом, що за нас видається на смерть. Постячи, ми по­вторюємо за Ісусом ті слова, якими Він відкинув спокусу диявола в пустелі після сорокаденного посту, кажучи: «Не самим хлібом житиме чоловік, але кожним словом, що виходить з уст Божих» (Мт. 4, 4). В такому світлі піст - це не втрата, а здобуток, наси­чення духовними скарбами.


З іншого боку піст - це вияв нашого духовного єднання з ближніми. Він виховує у нас співстраждання й спонукає поспі­шати на допомогу; відняти у себе, щоб поділитися з ближнім. Цьо­му вчить нас пророк Ісая, кажучи: «Ось піст, який я люблю: кай­дани несправедливості розбити, пригноблених на волю відпусти­ти, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитись, уве­сти до хати бідних, безпритульних, побачивши нагого, вдягнути його, від брата твого не ховатись» (Іс. 58, 6-7).


Нахилімо наші духовні вуха, дорогі брати і сестри, до цих повчань, що почерпнуті зі Святого Письма і, озброївшись духов­ною зброєю, якою є молитва, піст і добрі справи, зміцнюймо наш Завіт з Господом нашим Ісусом Христом і Його містичним Тілом, яким є Церква, щоб, коли прийде Пасха, тішитись нам всім разом з Його славної перемоги. Амінь.


о. Петро Баран, ЧНІ