Святість можлива для всіх


Ні в кого в Ізраїлі я не знайшов такої віри(Мт. 8, 5-13).

  

Четверту неділю після Зіслання Святого Духа наша Церква рішенням єпископів присвятила вшануванню всіх святих українського народу. У цей день ми вшановуємо святих нашого народу, наших духовних синів і дочок, котрі своєю молитвою, прикладом і святістю життя духовно утверджували українську Церкву, зміцнювали її дух, поширювали, захищали зокрема в часи лихоліть, ворожих нападів, жертвуючи для цього навіть власне життя на вівтар єдності нашої Церкви, свободи українського народу. Прикладом цього є перші українські мученики Борис і Гліб, святий Йосафат.


Слово святість часто викликає в людей подвійну реакцію. Чуючи його, дехто каже, що це не для мене, це мені не під силу, я до цього не надаюсь. Чи можливо стати святим, жити вповні словами Євангелія в епоху атеїзму, переслідувань, світової духовно-моральної кризи віри і любові.


Життя переконує нас, що це можливе. Яскравим прикладом святості у сучасному світі є італієць П’єр Джорджо Фрасаті.


П’єр Джорджо не став священнослужителем чи монахом. Він не заснував нового церковного руху, не займав відповідальних політичних посад. Смерть постукала в його двері ще до того, як він отримав університетський диплом. Він навіть не встиг чітко визначити своє професійне покликання. Він був просто юнаком, закоханим у свою родину та своїх друзів, у життя та гори, але понад усе - у Бога.


П’єр Джорджо Фрасаті народився перед Великоднем 1901 року, тож згодом його називали «сином Свята». Його батьки належали до однієї з найвідоміших італійських родин того часу, батько, Альфредо Фрасаті, — адвокат та викладач, італійський посол у Берліні, засновник і директор газети «Ла Стампа». Мати, Аделаїда Аметіс — знана художниця, учениця туринського живописця Лоренцо Делеані. Його дитинство та юність минули у колі родини та друзів. Навчання не давалося хлопчику просто, однак наполегливість зробила свою справу: він поступив до університету Турина. За крок до отримання диплому, у 24 роки, П’єр Джорджо раптово помер від поліомієліту. Хвороба тривала лише 4 дні.


Як сказав Іван Павло ІI під час беатифікації Фрассаті, його життя, здавалося б, не було чимось надзвичайним. Однак у цьому і є «оригінальність його чесноти...» Придивімося ближче до його «звичайної надзвичайності».


Життя П’єра Джорджо робить надзвичайним його палка віра. Син нерелігійних батьків з дитинства відрізнявся відданістю молитві та вшануванню Пресвятої Євхаристії. За часів навчання в єзуїтів отримав рідкісний, як на ті часи, дозвіл щоденно причащатися. Серед його найулюбленіших книг були Євангеліє та послання апостола Павла.


Батьки вважали «занадто релігійне» ставлення юнака до життя «перебором», а відсутність «світських амбіцій» - перешкодою для кар’єри. Однак Фрасаті, люблячий та уважний син, який майже завжди йшов на поступки батькам, у питаннях віри ніколи не приймав компромісу.


Зі споглядання Христа походить і безмежна любов П’єра Джорджо до бідних. «Навколо хворих і бідних я бачу особливе світло, якого ми не маємо», - писав він в одному із своїх листів.


Вихований у впливовій та заможній родині, він відзначався великим духом поміркованості і стриманості. Про його заощадливість та жертовність задля бідних та хворих Турину розповідали легенди. Так, наприклад, аби купити ліки для бідних, якими він опікувався з 17 років, юнак заощаджував власні гроші на трамвайні квитки й, аби не запізнитися на обід, мчав щодуху додому. На іронічні запитання, чому він їздить у третьому класі поїздів, жартівливо відповідав: «Тому що там немає четвертого....»


Якось узимку, у 12-градусний мороз, він віддав своє пальто старому жебракові. А коли батько почав його за це сварити, з простотою та покорою в голос відповів: «Але ж, тату, було холодно».


На пропозицію одного з друзів, якого він зустрів на вулиці Турину, зайти до бару на чашку кави, він сказав з теплою посмішкою: «Чому 6 нам не піти в той бар?», - вказуючи на найближчу церкву. Виходячи з храму, П’єр Джорджо зупинявся біля скриньки милостині для бідних і опускав монету у скриньку.


Після закінчення школи замість машини, запропонованої батьком у подарунок, П’єр Джорждо обрав гроші. І сплачував оренду кімнати для старої жінки, яка знаходилася під загрозою опинитись на вулиці за несплату, підтримував хвору вдову та її трьох дітей, купив ліжко для бідного інваліда... Навіть перед смертю він просив сестру подбати про тих, ким він опікувався. Напівпаралізованою рукою, в агонії від хвороби, якою заразився, відвідуючи бідних, він написав записку до друга з кола св. Вікентія з детальними інструкціями щодо уколів, які слід зробити одному з його підопічних. Завзятий прихильник мандрівок у гори, чудовий товариш та компанійський жартівник Фрасаті, за свідченнями друзів, був «вибухом радості».


Насправді, за 24 роки життя він встиг підкорити не лише вершини П’ємонту, але й, за словами Івана Павла II, гору Блаженств, з якої, за зовнішнім ентузіазмом, оптимізмом та світлою енергією молодості, можемо спостерігати глибину містичного зв’язку з Богом.


Українські святі, це знак Божого благословення для України, для нашого народу. Хай наші святі розпалять в нас таку ревність та любов до Бога, яку мав блаженний Фрасаті, щоб вона зближала нас до Бога, змінювала світ і життя навколо нас.


о. Михайло Чижович, редемпторист