Слово

• Проповіді
• Твори редемптористів
• Статті
• Реколекції
• Місії

Служіння Миколая Чарнецького на Волині

Служіння о. Миколая Чарнецького на Волині розпочалося влітку 1924 року з нелегальної мандрівки за Сокальський кордон разом із о. Романом Бахталовським. Офіційною метою було відвідання місць, пов’язаних із життям та мучеництвом св. Йосафата. Однак була ще й інша мета цієї подорожі – наведення контактів із місцевим духовенством, аби потім розпочати місійну діяльність на тих землях. Так редемптористи побували у люблінського єпископа Маріана Фульмана та сідлецького – Генріха Пшездецького. Вони обговорювали питання поширення унії, зважаючи на те, що до середини ХІХ ст. там проживали греко-католики. Далі монахи відвідали Володимир-Волинський і повернулися на Галичину. Коли у грудні того ж року о. Миколай надіслав вітальні листи з нагоди Різдва, в яких знову порушив питання служіння греко-католиків за Сокальським кордоном, то отримав таку відповідь: «Хрест спасає все, тому на цьому питанні треба поставити хрестик»¹.

Проте навесні 1926 року латинський луцький єпископ Адольф Шельонжек запрошує до праці на території своєї дієцезії священиків Згромадження Найсвятішого Ізбавителя зі Збоїск. Першим на Волинь поїхав о. Миколай Чарнецький, який мав приготувати до приєднання до Католицької Церкви чотирьох православних монахів. Ці реколекції тривали протягом місяця квітня. І 1 травня вони були прийняті до Католицької Церкви².

Протягом часу перебування за Сокальським кордоном о. Миколай також відвідував села, в яких ще жевріла надія повернення до унії. Зокрема, у квітні разом із латинським священиком о. Шуманом відвідав с. Колодно (в окрузі Кремінець). Парох цього села хотів перейти на унію. Там було відслужено Святу літургію, на якій були присутні також православні. Деякі з них говорили, що пам’ятають унійні часи і не проти приступити до єдності з Апостольським Престолом, якщо їм залишать їхній обряд³. 

У червні цього ж року на прохання владики Шельонжека о. Миколай поїхав до с. Маціїв (в околицях Ковеля), де мав краще пізнати місцеве населення та його настрої щодо унії. Там відслужив Святу літургію в римо-католицькому костелі і виголосив проповідь українською та польською мовами. Першого дня на богослужінні було лише кілька осіб, але наступного – сотня. Серед них також і колишній уніат, який перейшов до Православної Церкви, щоб отримати посаду дяка. Назагал люди прихильно приймали о. Чарнецького і казали, що не проти перейти на унію, якщо священики дадуть їм такий приклад⁴.

Також о. Миколай на запрошення латинського священика о. Зельського поїхав до Берестечка, де також служив Божественну літургію і проповідував у римо-католицькому костелі. Протягом цих днів до нього приходили люди, які бажали повернутися до унії. Також приходили і греко-католики із сусідніх сіл разом зі своїм священиком о. Кінашем⁵. 

У серпні о. Миколай відправився до Костополя, де було 15 греко-католицьких родин. Там відслужив літургію, виголосив проповідь польською мовою. Отримав підтримку від місцевого римо-католицького пароха, який допоміг організувати богослужіння та всіляко сприяв роботі редемпториста. Він перебував там протягом деякого часу. Багато православних приходили на Божественні літургії, слухали проповіді українською мовою. Також із сусідніх сіл приходили переселенці з Галичини, які роками не сповідалися, бо не було священика їхнього обряду⁶.

Ще однією подією, яка стала важливим чинником в унійній праці, були відвідини Почаївської лаври, де місіонер побачив, що Православна Церква не до кінця задовольняє потреби вірних. Зокрема, нема можливості приступити до сповіді, а священики часто малоосвічені та говорили проповіді російською мовою. Спілкуючись з людьми, о. Чарнецький не побачив у них ворожості до унії⁷.

Упродовж цих шести місяців о. Чарнецький виконував роль розвідника. Приглядався до людей, серед яких йому треба буде працювати, а також вибирав місце для осідку отців-місіонерів. У вересні до Галичини приїхав бельгійський протоігумен о. Каміль Ван де Стен, щоб провести візитацію віце-провінції. Разом із віце-протоігуменом о. Йосифом Схреверсом та о. Миколаєм 13 вересня вони відвідали у Луцьку єп. Шельонжека й обговорили заснування монастиря в його дієцезії. Місцем осідку обрали Костопіль. І 22 жовтня до Костополя приїхала перша спільнота редемптористів: о. Миколай Чарнецький, о. Григорій Шишкович, бр. Авксернтій Кінащук та бр. Дмитро (Єфрем) Дашко. Настоятелем мав бути о. Рішард Костенобель, але він мав приїхати лише в січні 1927 року. До того часу обов’язки настоятеля виконував о. Миколай⁸.

У Костополі кількість вірних, які приходили за духовною опікою до монахів, щоразу зростала. Приєднувалися не лише уніати (переселенці з Галичини), але й православні, які прагнули кращої духовної опіки. Тому постало питання утворення греко-католицької парафії. У січні 1927 р. о. Миколай їздив до луцького латинського єпископа, аби просити дозволу на заснування парафії. Проте А. Шельонжек висловився категорично проти такої ініціативи і вимагав, щоб всі уніати (і переселенці, і новоприєднані) у всьому підпорядковувалися римо-католицькому парохові в Костополі. На зауваження, що люди не сприймуть такого кроку, бо вважатимуть таке становище латинізацією і полонізацією, єпископ відповів, що коли редемптористи не згодні працювати на таких умовах, то можуть повернутися на Галичину⁹. Не зважаючи на такі вимоги ординарія, місіонери продовжили свою справу та вели всю церковну документацію у своїй станиці. Така конфронтація призвела до того, що священики змушені були покинути Костопіль і переїхати у Ковель (11 вересня 1927 року), де з новою силою розпочали свою роботу.

Тут о. Миколай знову розпочав місійну діяльність, яка полягала в неустанному відвідуванні греко-католиків із Галичини, або в недавньому минулому православних, які під в наслідок такої місійної діяльності перейшли до Католицької Церкви. Ось описи деяких таких місійних праць. У квітні 1928 року він відвідав колонію Жджари, де мешкало понад шістдесять сімей греко-католиків, які не отримували духовної опіки греко-католицького священика три роки. Він поселився у простій селянській хаті, там відслужив Божественну літургію, проте майже ніхто не прийшов. Оголосив, що наступного дня Службу Божу відслужить у гаю. Однак і туди ніхто не прийшов. На третій день знову служив у селянській хаті. Туди прийшло двоє людей. Проте невдовзі прийшли прихильники православ’я і силоміць забрали їх¹⁰. Також виявив поселення галичан поблизу м. Кіселин, де 135 родин не перебували під опікою душпастирів понад сім років¹¹.

Своєрідним острівком для духовного відпочинку о. Чарнецького було с. Бубнів Горохівського повіту. Там оселилися вихідці з Бродівщини. Разом з побудовою власних осель переселенці збудували і каплицю. Тут люди своїм достойним життям тішили місіонаря, який упродовж кількох днів мав виконати ті завдання, які кожен парох виконує протягом року¹².

Одним із найулюбленіших місць, куди приїжджав о. Миколай, була колонія Гнійне (недалеко від Володимира). Тут священик зупинявся в учителя з Галичини. До нього «приходили селяни за порадою. На ґанку відправлялися богослужіння для всієї колонії, відбувалися хрещення, вінчання, а ночами – сповіді»¹³.

Також у травні 1930 року о. Чарнецький відвідав колонію переселенців із Галичини, які понад тридцять років не отримували духовної опіки греко-католицьких священиків¹⁴. Під час місійних відвідин тих чи інших сіл траплялися і досить складні та небезпечні моменти. Одним з таких став випадок у с. Костомлоти, де в уніатів відібрали храм. Тоді о. М. Чарнецький прибув туди, аби допомогти. Проте побачив, що біля церкви зібралися агресивно налаштовані люди на чолі зі священиком, якому як новоприєднаному до Католицької Церкви давав реколекції. Згодом той знову повернувся до православ’я і тепер стояв озброєний сокирою перед о. Миколаєм Чарнецьким¹⁵.

Випадок, який стався у с. Дубечно, також особливий. У цьому православному селі вірні не могли порозумітися зі священиком, тому приїхали до Ковеля і просили, аби редемптористи прийняли провід їхньої парафії. О. Костенобль, який був настоятелем, делегував для цієї справи о. Миколая Чарнецького та о. Григорія Шишковича. Вони відслужили Божественну літургію, на яку прийшло багато селян, вся парафія висловила бажання перейти на унію. Проте виник конфлікт, оскільки православна ієрархія направила в Дубечно двох монахів, які мали б «рятувати православ’я». Вони з місцевим священиком перебували у парафіяльному домі, на подвір’ї якого зібралося багато людей, незадоволених їхнім перебуванням у селі. Отець Миколай намагався їх заспокоїти. Вночі натовпу вдалося увірватися в парафіяльний будинок, де перебували православні священики. Отець Чарнецький всіляко захищав прибулих і вмовляв людей дозволити колишньому парохові пожити в парафіяльному домі до того часу, доки не отримає нової парафії¹⁶.

Як місіонер Миколай опікувався не лише поселеннями греко-католиків. Він також працював над втіленням в життя ідеї про єдність Церков, йдучи зі Словом Божим до православних, які радо приймали його проповіді передусім тому, що були виголошені українською мовою. Отець Чарнецький зустрічався з доктором Ружицьким, який був активним прихильником українізації Православної Церкви в Польщі та церковної єдності за тим зразком, який існував у Галичині, де вірні мали б свого єпископа. Проте був непримиренним противником так званої «жондової унії», яка передавала всіх вірних візантійсько-слов’янського обряду під юрисдикцією латинських єпископів¹⁷.

З відкриттям семінарії в Дубно (1928) єпископ Шельонжек запросив о. Миколая Чарнецького читати лекції про східний обряд та провадити практичні заняття з літургіки. Тут організовували й реколекції для священиків, які перейшли з латинського обряду на східний. Провадив їх о. Чарнецький¹⁸. Проте ця установа не була досить добре організована й не мала популярності серед латинників. Зважаючи на це, фактично припинила свою діяльність після першого навчального року. 

У квітні 1930 року о. Миколай брав участь у Першому унійному конгресі в Польщі. Саме тоді чи не вперше на офіційному рівні було порушено питання необхідності єпископа східного обряду на північно-східних теренах¹⁹. Також у листах до о. С. Бахталовського місіонер із Волині зазначав, що праця важка: «працюємо поки що головно над нашими переселенцями з Галичини… і студіюємо способи праці в майбутньому». Без єпископа східного обряду поширення унії серед православних неможливе. «Дотеперішня метода скрахувала»²⁰.

Окрім пасторальної та місійної діяльноті, о. Миколай Чарнецький дбав про розвиток Греко-Католицької Церкви на Волині. Він неодноразово писав митрополиту Андреєві Шептицькому листи, в яких повідомляв Главу Церкви про потреби вірних на Волині, писав про всі необхідні заходи для поширення унії на цих землях. Зокрема, у листі, написаному 1928 року, о. Чарнецький звертав увагу на потребу єпископа східного обряду для греко-католиків Волині, Холмщини, Полісся та Білої Русі. Він детально розробив план розвитку Церкви на цих теренах. Бачив ієрархію на цих теренах незалежною ні від латинського єпископату, ні від греко-католицького в Галичині, що не суперечила б конкордату 1925 р. Осідком унійного єпископа мало б стати місто Холм, яке було давньою кафедрою українських єпископів. На Волині, Білій Русі та Поліссі ієрарх мав би мати своїх довірених осіб, які б від його імені опікувалися тими територіями. Важливим кроком для розвитку унійної Церкви мало стати відкриття семінарії, яка б готувала душпастирів для роботи на цих теренах та мала стати місцем, де проходили б студії православні священики, які хотіли повернути до єдності. Ще одним пунктом діяльності греко-католиків мало б стати питання про повернення уніатських церков, відібраних православними чи латинниками, а також монастирів, серед яких монастирі в Загорові та Почаєві. Вважав за доцільне повернення всіх земельних володінь, які мала Церква до того, як її знищив російських царат. Необхідним кроком мало стати відкриття Сокальського кордону для греко-католицьких священиків із Галичини, які б на початках опікувалися тисячами уніатів-переселенців. Також, на думку о. Миколая, найкращим рішенням на цей час було б призначення екзарха Конгрегацією Східних Церков. Відповідною кандидатурою вважав когось із єзуїтів східного обряду, які зарекомендували себе як щирі працівники для церковної єдності²¹. 

Наступним етапом служіння о. Миколая Чарнецького на Волині стала його єпископська хіротонія та продовження праці як апостольського візитатора для католиків візантійсько-слов’янського обряду.

Хіротонія відбулася в Римі 8 лютого 1931 р. Як зазначав о. Р. Бахталовський, о. Миколай не знав, чого його викликають до Рима, вважав, що курія хоче отримати звіт з роботи на Волині. Хіротонія відбулася у церкві св. Альфонса. А новий єпископ отримав титулярний осідок Лебедос та титул апостольського візитатора для католиків візантійсько-слов’янського обряду в Польщі.

Таке призначення викликало позитивну реакцію в Галичині, яка активно цікавилася місійною діяльністю греко-католиків на Волині і розуміла, що без власної ієрархії розвиток Церкви неможливий. Митрополит Андрей у своєму посланні «Про обрядові справи» писав, що таке призначення «є для нас всіх великою потіхою і потверджує в нас надію, що справа святої унії буде через Апостольський Престол так поставлена і розв’язана, як цього вимагає дійсне добро нашої Церкви і нашого народу»²². 

А от у Польщі призначення нового єпископа східного обряду викликало жваві дискусії. Частина польських націоналістичних діячів гостро критикувала таке призначення апостольської столиці, адже «не спитавшись дозволу властей» Рим висвятив «українця на польські креси»²³. Однак була й інша частина, яка вважала, що лише таким чином унійна діяльність у північно-східних повітах Польщі даватиме плоди, що саме така людина, як владика Миколай Чарнецький, найкраще зможе постаратися на унійній ниві, оскільки він зарекомендував себе як відданий працівник і до того ж незаангажований в політичне життя та національний рух²⁴. Також позитивно характеризувала його Польська католицька агенція: «… далекий від всілякої політичної акції, відданий виключно справам Церкви та Божого Царства на тих землях…»²⁵.

Після прибуття з Рима владика Миколай відвідав кардинала Каковського, а також кардинала Глонда. Нунцієм у Польщі був наставник владики Миколая Ф. Мармаджі, який радо прийняв його і намагався ввести в світ католицької дипломатії та надавав всіляку підтримку унійним старанням.

Державний уряд негативно сприйняв призначення єпископа східного обряду. Міністр віровизнання навіть не прийняв його, повідомивши, що знає священика Миколая Чарнецького, але не знає такого єпископа²⁶. Не прийняв його і Президент І. Мосьціцький²⁷.

Проти нового єпископа висловлювалися і православні часописи, які називали його таким, який знає всі труднощі Православної Церкви в Польщі і може використати їх для того, аби ще більше послабити Церкву та «вхопити» якнайбільше душ²⁸. Також отці Р. Бахталовський і Г. Шишкович у своїх спогадах про владику Миколая зазначають про випадок, коли його намагалися втопити. Єпископ любив плавати. Одного разу до нього підійшов незнайомець і намагався кинути в воду. Проте владика схопився за нападника і вони разом опинилися в воді. Замах був невдалим. Проте о. Бахталовський пов’язує цей випадок із замовленням православними²⁹.

Не зважаючи на спротив та неприхильне ставлення як світських, так і церковних властей, владика Миколай повернувся на Волинь, де одразу ж розпочав свою активну діяльність. За перших три місяці він відвідав сорок населених пунктів, де служив Божественні літургії та проповідував.

Перша візитація відбулася 12 квітня 1931 року в с. Дубечно. Тут його щиро вітали вірні. Цього ж дня стався неприємний випадок. Коли владика хотів висповідатися, то виявилося, що священик-редемпторист, який був з ним, не мав юрисдикції на уділення цієї тайни на тих теренах, тому єпископ пішов до місцевого латинського пароха, аби отримати такий дозвіл. Це стало своєрідним випробуванням та підривом авторитету єпископа, адже дуже швидко поширилася інформація про те, що єпископ «не має жодної влади». У ситуації, коли до владики Миколая приходили чи то православні священики, чи ціла громада з проханням прийняти їх до Католицької Церкви, мусів казати, аби йшли до латинського ординарія, оскільки не мав такої влади. Знаючи, що люди не підуть до римо-католиків, бо не довіряють їм і бояться зміни обряду та ополячення, мав з тим змиритися, бо іншого виходу не було³⁰. 

У червні того ж року владика Миколай відвідав Підляшшя, де провів візитації парафій візантійсько-слов’янського обряду в селах Гола, Шостка, Докудів, Полоски, Заболоття, Костомлоти та Стрий Павлів. Там вірні обох обрядів щиро вітали свого архипастиря, інколи послухати проповіді приходили також православні³¹. 

Під кінець вересня 1932 року владика поїхав провадити візитації на Холмщину. Цього разу свого владику вітали вірні с. Грабівець. Вже на залізно-дорожній станції на візитатора чекала четвірка коней, яку прислав місцевий «дідич», аби привезти єпископа в село. Люди зустріли його з хлібом-сіллю. У церкві було багато вірних, велика частина з них приступила до Святих Тайн. Також у цьому селі він відвідав жінку, яка ще пам’ятала «давню унію». А ввечері мав зустріч із молоддю, дітьми та хористами, які з великою радістю приймали свого єпископа, співали йому українські пісні та декламували вірші³². Схожі візитації відбувалися у різних унійних парафіях. Зокрема, 1935 року владика здійснив візитації в селах Гумнища, Жабче, Дубечно, Кодень. Тут він ознайомлювався із здобутками і труднощами унійної акції³³.

Семінарія в Дубно, заснована луцьким ординарієм Адольфом Шельонжеком, занепала вже через рік. Бо не було ні відповідного викладацького складу, ні покликань до священичого служіння у візантійсько-слов’янському обряді. Владика Миколай отримав від Папи Пія ХІ дозвіл відновити діяльність семінарії та віддати її під опіку єзуїтам східного обряду. Першого року зголосилося до вступу 80 кандидатів, однак зараховано було лише 18. Єпископ також приїжджав з Ковеля викладати предмети, пов’язані зі східною духовністю, та провадити практичні заняття з літургіки³⁴. Владика Миколай Чарнецький був частим гостем семінарії. Тут він очолював богослужіння, а також щороку уділяв нижчі свячення та висвячував нових священиків, які мали б працювати на унійній ниві на північно-східних теренах Польщі³⁵. 

Владика Миколай опікувався розвитком священиків. У вересні 1933 року він зібрав п’ятнадцять священиків візантійсько-слов’янського обряду на триденні реколекції до Ковельської обителі, які провадив разом із о. Романом Бахталовським. Він звертав особливу увагу на практичні заняття та на збереження східного обряду й ідентичності³⁶. Чарнецький давав реколекції в унійних парафіях. Зокрема, такі передвеликодні науки відбулися 1934 року в селах Краска та Дубечно³⁷. Наступного року проповідував у м. Володимирі³⁸, а в 1936 р. владика навчав також в парафії Гнійне³⁹.

Особливими моментами у служінні Чарнецького були рідкісні випадки посвячення нових церков та каплиць. Цей обряд був найзвичайно радісним, оскільки в міжвоєнній Польщі було дуже важко збудувати греко-католицьку церкву, адже державна адміністрація не схвалювала і всіляко противилася цьому. 3 вересня 1933 р. владика Миколай посвятив церкву в с. Великі Кусківці Кременецького повіту. Дорогою єпископа вітали не лише греко-католики, але й православні. У своїй проповіді він звертав увагу на значенні Церкви, а також на важливості церковної єдності. Того ж дня до Чарнецького прийшли представники кількох православних громад із навколишніх сіл і просили прийняти їх до Католицької Церкви. Владика казав їм набратися терпеливості і чекати, коли зможе дати їм священиків⁴⁰. Через неофіційну заборону на будівництво уніатських храмів недобудованими залишалися багато церков. Бачачи таке, владика написав листа до Рима і передав його через нунціатуру у Варшаві. Ці документи викликали хвилю емоцій в апостольській столиці, проте вдалося домогтися відкриття лише однієї каплиці. Решта так і не були добудовані⁴¹.

Єпископ Чарнецький мав добрі стосунки з єзуїтами східного обряду, які також працювали над з’єдиненням Церкви на північно-східних землях Другої Речі Посполитої. Він був бажаним гостем у їхньому монастирі східного обряду в Альбертині (в Білорусі). Саме він запропонував їм керівництво Папською семінарією в Дубно, а також активно співпрацював з ними в питаннях навчання та виховання унійних священиків. Владика також неодноразово уділяв Тайну священства їхнім монахам⁴².

Владика Миколай завжди намагався відстояти права греко-католиків перед тими привілеями, які мала Римо-Католицька Церква. Так він писав до кардинала Е. Тіссерана, префекта Конгрегації Східних Церков, листа, в якому зазначав про те, що латинські єпископи мають кращу можливість працювати задля поширення унії, але вони намагаються показати вищість латинського обряду та приймають вірних до цього обряду без дозволу на це Апостольського Престолу. Вважав такі дії неприпустимими, оскільки вони негативно впливали на ставлення православних мирян до Католицької Церкви, а також на відновлення унії⁴³.

Апостольський візитатор був учасником єпископських конференцій. Однією з таких стала конференція єпископів зі східних терен Польщі 1937 року, яка стосувалася унійної акції на цих територіях. Після завершення нарад напрацьовані матеріали єпископи передали Папі⁴⁴. Єпископ Чарнецький також був учасником унійної конференції у Варшаві 1938 року. Тут він виголосив доповідь про стан праці на північно-східних теренах Речі Посполитої. У його промові знаходимо незадоволення стараннями латинського духовенства задля церковної єдності. Казав, що в такому вигляді, як була започаткована нео-унія 1924 року, вона не дала відповідних результатів. Радше навпаки, після чотирнадцяти років існування візантійсько-слов’янський обряд почав втрачати вірних. За останні шість років не було жодного прогресу. Не з’явилися нові єпархії, які б забезпечили розвиток нео-унійної церкви. Наводив приклади Флорентійської унії, яка дала поштовх до укладення Берестейської унії, що стала успішною завдяки збереженню ієрархії та єпархіальних структур. Також владика зазначав про утиски православних, про «ревіндикацію душ та храмів» як негативний чинник у поширенні унійних ідей серед православного населення східних воєводств Другої Речі Посполитої⁴⁵.

Влітку 1939 року брав участь в унійному конгресі у Вільно. Протягом кількох днів мав можливість спілкуватися із подвижниками унійної праці, такими як о. Ян Урбан (єзуїт східного обряду). Владика очолював богослужіння в східному обряді та брав участь в урочистій процесії вулицями міста, яка проходила біля найважливіших храмів – свідків єдності Церков⁴⁶.

На початку серпня 1939 року владика Миколай був у Львові, де уділив свячення сімом випускникам студентату. Згодом поїхав у справах до Варшави, а потім знову повернувся до Львова, де його й застав початок Другої світової війни. Більше владика вже не мав змоги повернутися на Волинь, більше ніколи не судилося йому побачити свій престольний храм у Ковелі. Протягом наступних десятиліть справа всього його життя (церковної єдності на Волині, Холмщині, Підляшші, Поліссі) була знищена більшовицьким режимом.

Ольга Лупій