Єпископ Миколай Чарнецький в обрядових дискусіях Греко-Католицької Церкви першої половини ХХ століття: спроба історичного аналізу

Історичний період Першої світової війни (1914–1918) прийнято вважати «цивілізаційним зламом». Не випадково, що хронологічною межею між модерном і постмодерном є саме цей відтинок з його кардинальними цивілізаційними змінами. На зміну абсолютним монархіям, імперіям  «на масовому рівні» утверджувалися республіки, на політичних картах з’являлися нові національні держави, в яких дедалі частіше запроваджувалися демократичні режими, з’являлися національні парламенти, різноманітні свободи, права. На «цивілізаційному рівні» такі новації в умовах ХІХ століття не простежувалися. 

Для жрецького прошарку (Церкви) це був період «подвійних викликів». Адже історично на різних континентах Церква (до епохальних змін Першої світової війни) була дуже тісно пов’язана з монархією (варто згадати відомий постулат «Вся влада – від Бога»). Церква (Православна, Римо-Католицька і Греко-Католицька) до зазначеного «цивілізаційного зламу» була своєрідним суспільним монополістом, відігравала домінуючу роль у суспільно-політичному, громадсько-культурному житті народів. Духовенство упродовж ХІХ ст. було ініціатором творення низки просвітницьких установ, громадських організацій, часто йшло «в авангарді» політичного руху бездержавних народів. На зламі ХХ ст. ситуація почала видозмінюватися до  «деклерикалізації», проводирем національних рухів стали світські політичні діячі, партії. Програми окремих з них часом не гребували й антиклерикальними секуляризаційними гаслами.   

Церква опинилася в нових суспільно-політичних реаліях, постали нові цивілізаційні виклики, відповіді на які слід було давати неминуче. За означених обставин цими викликами стали не лише соціалістичні, «техноцентричні», а й націоналістичні ідеї, які нерідко вважали модерністськими, «бунтарськими», такими, що посягають на усталений тисячоліттями суспільний порядок, соціальну ієрархію, у якій жрецтво (Церква) завжди відігравало провідну роль, було на домінуючих позиціях. Адже історично (і державно-політично, і суспільно) цивілізація була побудована «по вертикалі», і до Великої французької революції (та й століттям пізніше), що уже доведено науковцями, питання національної прикметності не відігравало надважливого значення. На домінуючих позиціях були означення конфесійної і соціальної приналежності. 

Спроба українського народу здобути незалежність і побудувати демократичну державу впродовж 1917–1920 років завершилася невдачею. Після падіння ЗУНР українсько-польське протиборство у Галичині внаслідок невирішеності українського питання і шовіністичної політики польських урядів набуло особливої гостроти. До того ж, на схід від польського кордону постав Радянський Союз – держава з партійно-тоталітарним ладом, яка не визнавала примату релігійних цінностей у суспільстві.

Сукупність вищенаведених чинників, безумовно, відобразилася на діяльності вищого духовенства  ГКЦ, що мало помітний вплив на суспільно-політичне і культурно-просвітницьке життя Західної України кінця ХІХ–першої половини ХХ ст. Великі зміни у соціальній структурі галицько-українського руху змінили статус духовенства, яке на перших порах було майже винятково провідником національного відродження, а на зламі століть поступилося цією роллю світській інтелігенції, яка нерідко обстоювала антиклерикальні настрої. Завдяки старанням галицького митрополита А. Шептицького  Церква замість старої ролі національного провідника почала виступати в новій іпостасі – як духовний і моральний авторитет українського суспільства¹.

За означених цивілізаційних і суспільно-політичних реалій в Греко-Католицькій Церкві поступово почали викристалізовуватися дві позиції. Більшість духовенства поділяла думку митрополита А. Шептицького – максимально «адаптуватися» до нових цивілізаційних суспільно-політичних реалій, органічно влитися в контекст нової доби, підтримувати світські національно-патріотичні інституції. Станиславівський єпископ Г. Хомишин репрезентував більш консервативне ультрамонтанське крило, яке з огляду на помітні секуляризаційні тенденції в суспільному середовищі, зростання у світських організаціях антицерковних настроїв прагнув мінімізувати співпрацю з ними. У цих умовах єпископ в австрійський період виступив з ідеєю створення клерикального культурно-просвітницького товариства, намагався запровадити целібат для духовенства Станиславівської єпархії. Показовою в цьому плані була співпраця Г. Хомишина зі створеною 1911 року Християнсько-суспільною партією, яка ставила за мету збільшити  роль Греко-Католицької Церкви в умовах знецінення християнських норм та ідеалів. 

Важливе значення для формування окцидентальних релігійних переконань станиславівського владики (виступав за зближення Греко-Католицької Церкви з Римо-Католицькою) мало його навчання у Відні протягом 1893–1899 років на богословських студіях «Августінеум», де ієрарх ближче ознайомився зі специфікою роботи римо-католицьких священиків, вивчив ціннісну орієнтацію Західної Церкви. Внаслідок поширення москвофільських впливів у Галичині (з їхньою проросійською, а отже, антикатолицькою орієнтацією) окцидентальні релігійні погляди владики політизувалися².

Спроба запровадження Г. Хомишиним 1916 року григоріанського календаря замість юліанського мала суспільно-політичний підтекст. Єпископ намагався з релігійного боку наблизити галицьких українців до західноєвропейських культурних цінностей і водночас віддалити від російських впливів. Незважаючи на часткову підтримку австрійської влади і польської адміністрації, проект Г. Хомишина не був сприйнятий галицько-українським суспільством. У період загострення українсько-польського протистояння на початку ХХ ст. прозахідні релігійні погляди владики створили Г. Хомишину репутацію пропольського діяча.

Наприкінці Першої світової війни, в умовах розпаду Австро-Угорської імперії і створення в Центрально-Східній Європі нових національних держав, у Галичині значно загострилася етнополітична ситуація. Греко-Католицька Церква підтримала проголошення Західно-Української Народної Республіки, державотворчі процеси, засудила антиукраїнську спрямованість політики уряду відновленої польської держави. Водночас польські урядові кола прагнули використати окцидентальну релігійну орієнтацію Г. Хомишина, його опозиційне становище в українському суспільстві Галичини. Вони намагалися протиставити станиславівського владику митрополитові Андрею Шептицькому, який мав великий авторитет серед галицьких українців, отже, ослабити роль ГКЦ у національно-визвольному русі.

Збройне протистояння у Східній Галичині, яке набуло виразного релігійного забарвлення, зважаючи на приналежність ворогуючих сторін до різних церковних обрядів, зумовило значне занепокоєння Римської курії. Під час понтифікату Бенедикта ХV (кардинала Джакомо делла К’єза) упродовж 1914–1922 років характерною була активізація східного напрямку діяльності Римської курії, про яку свідчили заходи тієї хронологічної пори – заснування Конгрегації Східних Церков, Папського східного інституту тощо. У нових зовнішньополітичних умовах наявність Апостольської Столиці в центрально-східній частині Європи виражала необхідність запевнити для Католицької Церкви нові та зміцнити вже здобуті позиції. Звісно ж, що східний напрямок зовнішньополітичної діяльності Римського Престолу зазнав суттєвих змін, зумовлених розпадом двох імперій – Російської  та Австрійської. Головною метою східного напрямку діяльності Апостольської Столиці в роки понтифікату Папи Бенедикта ХV було привернення православного населення колишньої Російської імперії (передусім Волині) до єдності з Римським Престолом. У Римі покладали надію на місійну діяльність на просторах колишньої імперії Романових польського римо-католицького та українського греко-католицького духовенства. З огляду на це збройний конфлікт у Східній Галичині між українцями і поляками був небажаним для Апольського Престолу. 

Утім, на думку львівської дослідниці Ліліани Гентош, станом на 1917 рік Римська Столиця не мала ще якогось конкретного плану дій, але існували уже дві концепції щодо довготермінової місійної діяльності на території українських і білоруських земель Російської імперії. Перша концепція – могильовського єпископа Едварда фон Роппа. Вона знайшла підтримку передусім серед польського єпископату й отримала назву біритуалістичної. Суть її в тому, що територія Волині, Холмщини, Підляшшя (колишніх земель Російської імперії) повинна була стати полем для активної діяльності місіонерів двох обрядів – латинського і грецького, але усі місіонери мусили б підкорятися латинській церковній ієрархії. Згодом ця концепція зазнала модифікації, усунувши з поля діяльності місіонерів, які були греко-католиками. 

Другу концепцію сповідував митрополит А. Шептицький, який, беручи за основу Берестейську унію, вважав, що навернення вірян колишньої Російської імперії до єдності з Римським престолом можливе тільки за умови збереження східного, грецького обряду³. Така вихідна умова, на думку митрополита, дала б змогу  привернути до Католицької Церкви кращих представників Російської Православної Церкви і широкі маси російського, українського, білоруського населення. Упродовж 1920–1921 років і українська, і польська сторони намагалися переконати Ватикан у винятковій слушності власної концепції, бо пріоритет місійної діяльності в Росії обіцяв підтримку Апостольського Престолу і в питаннях політичного характеру. 

Зрештою Апостольська Столиця так і не прийняла чіткого рішення щодо концептуальних засад місійної діяльності на території колишньої Російської імперії. Невизначеність позиції Апостольського Престолу щодо поширення католицтва була пов’язана із складністю політичної ситуації в  Росії і в Україні. Вибір на користь греко-католицької концепції означав би відкриту підтримку Греко-Католицької Церкви і її ролі в національному русі українців. Це означало і підтримку державницьких прагнень українців, що спричинило б затятий опір польського католицького кліру та різке загострення відносин з польською державою.

Тим часом від імені Папи Бенедикта ХV апостольський візитатор звернувся у грудні 1918 року до греко-католицьких і римо-католицьких ієрархів Східної Галичини з офіційним листом, в якому закликав їх припинити кровопролиття. Однак лист не привів до практичних наслідків. Церковні органи у Ватикані впродовж 1919 року отримували численні  повідомлення про ситуацію на Східній Галичині, про злочини та зловживання проти цивільного населення. Інформації подібного змісту надходили як з українського, так і з польського боків. Вивчаючи  офіційні та неофіційні документи, листи, повідомлення, в Римській курії дійшли висновку, що злочинів і зловживань проти українців вчинено значно більше, ніж проти поляків. Апостольський Престол визнав польську військову адміністрацію відповідальною за численні зловживання проти українців, за масові арешти серед українського населення, зокрема і серед греко-католицьких священиків. Так митрополит А. Шептицький був цілком ізольований у своїй резиденції, під постійним наглядом перебував і перемиський єпископ Йосафат Коциловський. Сотні греко-католицьких священиків зазнавали переслідувань, лише у львівських в’язницях їх було 612. У 1919 році зі Станиславівського воєводства було вивезено 24 священики, вбито таких священиків: Подляшецького, Нижанківського, Заторського⁴.

Апостольський нунцій у Варшаві від імені Римського Престолу неодноразово звертався до лідера польської держави Ю. Пілсудського щодо злочинів польської адміністрації, передусім проти греко-католицьких священиків. 

Геополітичні зміни в регіоні, зокрема, рішення Ради країн Антанти про передачу території Східної Галичини Польщі ( 1923), виникнення Радянського Союзу (1922), не могли не вплинути  і на конфесійну ситуацію. На Волині, що також стала частиною Другої Речі Посполитої, за участю польських властей активно тривав процес окатоличення православного українського населення, привернення волинських українців до Римо-Католицької Церкви, змінюючи їхній обряд (тобто втілення плану могильовського єпископа фон Роппа). Нерідко були  насильницькі експропріації православних храмів римо-католиками (так звана ревіндикація церков), що зумовило  протест як митрополита А. Шептицького, так і значної частини греко-католиків-орієнталістів (прихильників збереження східного обряду в католицизмі). 

Зазначимо, що рішення єпископа Г. Хомишина запровадити целібат для духовенства Станиславівської єпархії в 1920 році  мало не лише суто релігійно-церковний зміст (максимально зосередити священнослужителів на душпастирстві), а й суспільно-політичне підґрунтя. Запроваджуючи целібат (атрибут західної, Римо-католицької Церкви), єпископ намагався з релігійного боку віддалити галицьких українців від комуністичних атеїстичних впливів, що продукувалися Радянським Союзом, якимось чином європеїзувати галицьке суспільство. Проте зусилля владики не знайшли підтримки серед більшості духовенства та української громадськості Галичини. Прийняття целібату в період особливого загострення українсько-польського протистояння, на думку галицьких українців, могло ще більше ускладнити етнополітичну ситуацію в краї. Безкомпромісну позицію Г.Хомишина в питанні целібату можна було пояснити підтримкою Апостольського престолу в особі папського делегата Яна Дженоккі.

З ініціативи станиславівського владики в 1923 році було cтворено товариство Безженних священиків ім. св. священномученика Йосафата. Перед новою установою стояло завдання поширювати католицькі ідеї серед українського населення, утримувати будинки сиріт, притулки для престарілих та немічних. У 1925 році обрядова дискусія досягла апогею, оскільки рішення запровадити целібат прийняв єпископ перемишльський Йосафат Коциловський.

Українське населення Галичини, значна частина духовенства критично сприйняли позицію владик, які підтримали целібат. Виразником антицелібатного курсу серед священиків стало товариство Святого апостола Павла, що 1922 року надіслало до Рима скаргу на єпископа Г. Хомишина, підписану 957 особами. Протягом 1926–1927 років  представники найбільш впливової у Галичині партії – Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) – готували матеріали з метою компрометації Г. Хомишина та Й. Коциловського. Націонал-демократи виступили з осудом їхньої пасивної позиції у підписанні конкордату 1925 року, піддали критиці латинізаційні нововведення. Зібрані матеріали ундівці мали намір направити у міжнародні інстанції, надіслати до Ватикану. 

Архівні документи підтверджують, що Апостольський Престол, польська адміністрація в Галичині підтримали ініціативу Г. Хомишина запровадити целібат. Унаслідок обрядової дискусії в середовищі УГКЦ виділилося дві релігійні течії. Орієнтальна, до якої належала більшість духовенства на чолі з митрополитом А. Шептицьким, виступала за збереження традицій Східної Церкви. Окцидентальна течія, ідеологом якої був Г. Хомишин, перебувала на платформі зближення Греко-Католицької Церкви з Римо-Католицькою. Перемиський владика Й. Коциловський тяжів саме до окциденталістів⁵. 

Такий затяжний цивілізаційний зріз ми розглядаємо з метою глибшого усвідомлення місця в обрядових дискусіях Миколая Чарнецького, що волею обставин мав стосунок як до «станиславівського табору» (вислів відомого галицького журналіста Осипа Назарука), так і до «львівського» в особі митрополита Андрея Шептицького. 

Адже доля Миколая Чарнецького тісно пов’язана зі Станиславівщиною (Івано-Франківщиною). Він народився 1884 року  в селі Семаківці нині Коломийського району Івано-Франківської області. Початкову освіту Миколай здобув у м. Тлумачі, а згодом завдяки сприянню священика Каратницького вступив до гімназії у Станиславові. Після закінчення цього навчального закладу М. Чарнецький виявив бажання вступити до духовної семінарії. Оскільки в Станиславові на той час (1904) духовного навчального закладу ще не було (духовна семінарія була створена лише 1907 року), новообраний станиславівський владика Г. Хомишин вирішив направити М. Чарнецького до Риму на філософсько-богословські студії⁶. Саме єпископ Григорій Хомишин у 1909 році рукоположив двадцятип’ятилітнього М. Чарнецького на священика. 

Розставлені нами акценти не є випадковими, бо свідчать про тісну співпрацю між двома відомими ієрархами. Очевидно, що єпископ Г. Хомишин відіграв помітну роль у становленні М. Чарнецького як священнослужителя. (До слова, між двома ієрархами була велика різниця у віці – 17 років). Певна річ, що реноме католика-окциденталіста Г. Хомишин здобув дещо пізніше, у 1920-х роках, але, як показуватиме майбутнє, «людиною Г. Хомишина» Миколай Чарнецький так і не став. Безсумнівно, що М. Чарнецький виразно тяжів до орієнтальної течії в греко-католицизмі, про що йтиметься нижче. Бажання самозреченого служіння Господові й спонукало отця Чарнецького вступити до монастиря Редемптористів. У 1920 році М. Чарнецький склав свої перші монаші обіти. 

Вже apriori праця редемпористів (католицького Згромадження східного обряду) на Волині видавалася архіскладною. Греко-католики перебували наче між «двома вогнями». З одного боку – римо-католицький клір, що, як свідчать архівні матеріали, у своїй місіонерській діяльності тісно контактував із польськими властями. Офіційна Варшава усвідомлювала, що у своїй шовіністичній політиці на українських землях дуже дієвим може бути опертя на своєрідний «адмінресурс» Римо-Католицької Церкви. З іншого, чинник Православної Церкви на Волині, яка за майже 130 років російського підпорядкування міцно утвердилася в регіоні й ідентифікувалася з російською національною ідеєю. Поляк (римо-католик) редемпториста (греко-католика) зазвичай уявляв як українського націоналіста в релігійному вимірі (не варто забувати про складні контроверсійні українсько-польські  відносини  як у Галичині, так і на Волині міжвоєнної доби). Водночас у сприйнятті православного українця засокальського кордону уніат – це «польський поплічник», що має намір посягнути на чистоту «православної віри». Звісно, що така опінія формувалася переважно проросійсько налаштованими священнослужителями (батюшками).

Отже, Церква у цій боротьбі (з огляду на високий рівень релігійності людей того часу) не могла «абстрагуватися» від тенденцій історичної епохи. Заручниками тієї складної  етнополітичної і етноконфесійної ситуації виявилися редемптористи, перед якими стояло воістину подвижницьке двоєдине завдання: з одного боку, прилучати до апостольської католицької Церкви православних українців (нести високу справу унії), а з іншого (що також надзвичайно важливо) – утверджувати національну ідею. І якщо в Галичині ці завдання виконувати з огляду на  зрозумілі причини було простіше, то на Волині ця справа ставала справді подвигом, високим служінням. 

У другій половині 1920-х років у редемптористів, зокрема М. Чарнецького, з’являється нове поле для місійної праці – Волинь, де необхідно було об'єднувати Церкву. Колись на Волині, як уже зазначалося вище, успішно розвивалася Католицька Церква східного обряду, тут проживали мільйони українських греко-католиків. Однак  після трьох поділів Польщі (1772, 1792, 1795 років) ця територія відійшла Росії,  отже, відбувалося насильне насаджування російського православ’я спочатку імператрицею Катериною II, а згодом імператором Олександром II. Розпочавши свою місійну справу, редемтористи, як уже зазначалося, потрапили між двох сил: Російської Православної Церкви і польської Римо-Католицької. Отці розгорнули чималу апостольську працю, душею якої був отець Миколай Чарнецький⁷.

Прагнучи працювати задля єдності християн і навернення духовно опущених людей, 1926 року  редемптористи Львівської віце-провінції відкривають у місті Костополі (на Волині) свій місійний осередок. Туди було направлено і ревного місіонера о. М. Чарнецького. Невдовзі він здобув велику пошану серед місцевих людей, навіть серед православного духовенства. Своєю ерудованістю та простотою, духом східних отців вабив до себе людей, а через себе – до Христа та Вселенської Церкви. Відкривши монастир і церкву в Костополі (а з вересня 1927 року в Ковелі), о. Миколай докладає всіх зусиль, щоб дотримуватися чистоти східного обряду в Літургії. Апостольська праця, душею якої був о. Миколай, приносить плоди (загалом у 1927 році до з’єднання зголосилося 5 тис. осіб).

Ця праця  відбувалася у дуже непростих і етнополітичних, і етноконфесійних умовах. Зважаючи на те, що території Галичини і Волині перебували у складі Другої Речі Посполитої, чинник Римо-Католицької Церкви був чи не визначальним, а польські урядові структури намагалися використати етнополітичну ситуацію на свій лад задля полонізації українського населення. Поляки, за вдалим визначенням отця Романа Бахталовського, «дивилися на східну церкву як на православну, а греко-католиків уважали етапом до «чистого католицизму». 

Канонічна церковна влада на Волині належала католицькому єпископові з Луцька – Генриху Адольфу Шельонжеку, який у способі навернення православного українського населення був біритуалістом, але не скривав, що уся місія навернення мусить проходити під патронатом римо-католицьких ієрархів. Греко-католицького єпископа-ординарія на Волині у тих умовах не було. Тож редемптористи мусили підпорядковуватися саме латинському єпископові. Місіонери на Волині в уяві Г. Шельонжека мусили мати своєрідну західну виправку, тож вибір редемптористського згромадження, яке очолював (був віце-протоігуменом у Галичині Русинської віце-провінції) бельгієць о. Йосиф Схрейверс узагалі не дивував. Польські вищі ієрархи мали надію, що бельгійський очільник ордену не перейматиметься національними питаннями в регіоні, отже, делікатне етнополітичне питання вдасться обійти. Тож греко-католицькі отці не будуть робити «української політики» і не поширюватимуть український націоналізм!⁸ За інформацією о. Степана Бахталовського, що є автором книги про М. Чарнецького, Г. Шельонжек прагнув, аби на Волинь було направлено греко-католицьких священиків саме зі Станиславівської єпархії⁹. Звісно ж. це мотивувалося чинником єпископа Г. Хомишина, який, як уже зазначалося, на середину 1920-х років здобув міцне реноме ієрарха-окциденталіста пропольської орієнтації. 

Кандидатура о. М. Чарнецького з огляду на  ці  причини  була  не випадковою. Однак тісні контакти М. Чарнецького з єпископом Г. Хомишиним (направлення його Г. Хомишиним на навчання до Риму, висвячення на священика, служіння о. Миколая в Станиславівській духовній семінарії, хіротонія на єпископа. яку також учинив Г. Хомишин у 1931 році), як показало майбутнє, аж ніяк не свідчило про окцидентальний напрям діяльності М. Чарнецького. Він залишився вірним чистоті свого обряду і займав виразну (як це можна було вимагати зокрема від монаха-редемпториста) націоцентричну позицію. 

Зазначимо, що визначальним етапом у громадській діяльності окциденталістів стала друга половина 1920-х років, коли їхні погляди почали наповнюватися не лише релігійним змістом, а й набувати суспільно-політичного та культурно-просвітницького підґрунтя. 

Певний вплив радянофільських ідей на українські світські культурно-просвітницькі установи, неприйняття провідною галицькоукраїнською партією (Українським національно-демократичним об’єднанням (УНДО) окцидентальних релігійних та ультрамонтанських переконань спонукали Г. Хомишина до створення альтернативного клерикального культурно-просвітницького товариства під назвою «Скала» та окремої Української католицької народної партії, програма якої визначалася автономією Галичини у складі Польщі.

Митрополит А. Шептицький не підтримав ідеї створення клерикальної партії, більшість греко-католицького духовенства і надалі брала активну участь у діяльності світських культурно-просвітницьких організацій. Станиславівський єпископ, як уже зазначалося, спричинився до виділення у середовищі Греко-Католицької Церкви окремої окцидентальної ідеологічної течії.

На наш огляд, автономістські погляди станиславівського єпископа були спричинені  історичною традицією лояльного ставлення Церкви до влади. «Австролоялізм» Г. Хомишина трансформувався у «польськолоялізм». Тому вибір владики не слід трактувати як зрадницький, винятково пристосовницький. Крім того, як законослухняний громадянин, він не мав наміру порушувати умов конкордату 1925 року. Митрополит А. Шептицький був виразником «прогресивнішої», адаптованішої до епохи позиції – активніше співпрацював зі світськими громадськими установами, партіями, незважаючи на їхню нерідко секуляризаційну модерну (для тієї доби) ідеологію, максимально йшов на зближення з ними¹⁰.

Втім єпископ Г. Шельонжек у місії редемптористів на Волині дещо прогадався. Отець Й. Схрайверс, як показало майбутнє, не втручався до національних питань, сконцентрувавшись на релігійно-церковних, а редемптористам-українцям (особливо о. М. Чарнецькому) у роз’яснювально-методичній роботі повністю довіряв. 

Спочатку місцем осідку отців-редемтористів був Костопіль, що на сучасній Рівненщині, а з 1927 року – Ковель. На перших порах у Костополі замешкало три отці – Григорій Шишкевич, Ришард Костенобль (бельгієць) і Миколай Чарнецький. Отець Миколай не лише самовіддано виконував душпастирські функції, а й займався активною громадською працею. Він давав пожертву православним «на вбогих вашої парафії», допомагав переселенцям із Галичини адаптуватися до нових умов проживання на Волині¹¹.

Але найголовніше те, що о. Миколай намагався зарадити полонізації волинських українців. Римо-католицький єпископ луцький Генрих Шельонжек видав наказ про те, щоб редемптористи всі метрики церковних функцій (хрещення, похорони, вінчання) віддавали до запису латинської парохії, на території якої вони відбулися. Однак редемптористи, усвідомлюючи, що західний обряд гарантував хрещеній дитині у ньому виховання на польський лад, відмовлялися. Отець Ришард Костенобель, який дізнався про відповідні ініціативи польського єпископа, зазначив, що «виступає проти того, що хто-небудь кидав оскарження на чесність і святість нашої апостольської праці»¹². Отець Роман Бахталовський у своїй книзі пригадує випадок з православним отцем Кондратом Лавренчуком, що вирішив перейти на католицизм східного обряду і наразився на протидію єпископа Г. Шельонжека. Він відмовився прийняти священика, мотивуючи це тим, що той. мовляв, «український націоналіст»¹³. Чимало православних українців переходили на католицизм, зважаючи на  високий особистий приклад о. М. Чарнецького, його громадянську позицію.

У квітні 1930 року з ініціативи римо-католицького єпископа Зигмонта Лозінського на Волині відбулася конференція з питань унійної праці, де було виголошено сім рефератів. Врешті зійшлися на тому, що для успішної реалізації унійної ідеї варто вживати східно-словянський обряд¹⁴. Однак, з огляду на відсутність греко-католицьких священиків, було прийнято рішення збільшити кількість польських священиків східного обряду – «польських біритуалістів». З одного боку, єпископ Г. Шельонжек не давав права на юридичне перебування редепмтористів на Волині, намагався всіляко гальмувати душпастирську і громадську роботу греко-католицьких священиків на Волині. Однак, з іншого, польська духовна влада не могла повністю зігнорувати вимоги Апостольської Столиці щодо унійної праці. Польский клір прагнув балансувати між двоми діями – «справу унії продовжувати і забезпечувати «польську рацію стану»» (допомагати польській владі під час полонізації українського населення). Зважаючи на ці  обставини,  і було ініційовано утворення «польських візантійців» (отців Лещинського, Симона, Дяковського та ін.). Отець Р. Бахталовський згадує, що нерідко доводилося висвячувати одружених латиників-поляків, що виглядало зі зрозумілих причин «карикатурою»!¹⁵. Траплялися кричущі випадки порушення не лише канонічних засад, а й моральних. Наприклад, у селі Жабче Луцького повіту  польський священик-біритуаліст о. Лещинський, який отримав парафію від єпископа Г. Шельонжека, за потурання польських урядових кіл та поліції пагнув силоміць захопили церкву у православних. Складну ситуацію вдалося врегулювати лише після приходу греко-католицьких священиків-редемптористів, яким православне українське населення довіряло значно більше, ніж польському кліру. Про схожі випадки констатує і о.  Стефан Бахталовський у своїй книзі «Николай Чарнецький ЧНІ. Єпископ-ісповідник». Зокрема, у волинському селі Дубечно віряни вимагали справжнього греко-католицького священика, українця, а не поляка-біритуаліста; а в селі  Красно трапився ще більш кричущий випадок – на допомогу російському батюшці у протистоянні з українцями, які вирішили перейти на католицизм східного обяду, прийшла польська поліція¹⁶. Інцидент можна пояснити лише так: задля призупинення поширення української національної ідеї, яку несли редемптористи, польський клір за підтримки урядових структур ішов навіть на ситуативне зближення з Російською православною церквою. 

Нормалізації ситуації могла посприяти поява окремої Греко-католицької єпархії. У цьому випадку отці унезалежнювалися б організаційно від латинського єпископа і могли б відносно самостійно приймати рішення і здійснювати душпастирську та громадську роботу. Однак у Конкордаті між Римом та польським урядом від 1925 року містився дуже несприятливий для греко-католицької сторони пункт: «Коли б виникла потреба створення нового єпископства, це буде здійснено при спільній згоді Апостольської Столиці й польського уряду». Українські греко-католики неодноразово намагалися створення такого єпископства, але всі пропозиції Риму ініціювати створення нового єпископства на землях за Сокалем розбивалися об непоступливу позицію польських урядових структур¹⁷.

Однак Апостольський Престіл прагнув розв’язати проблему в інший спосіб, котрий міг би за певних умов задовольнити обидві сторони. Зокрема, на початку 1931 року М. Чарнецького було номіновано єпископом у Лебедосі (нині – територія Туреччини), а також призначено апостольським візитатором (посланцем) східного обряду в межах Польщі (за винятком Галицької провінції). Однак польська влада (як світська, так і духовна) прохолодно зустріла це призначення. Нового владику не прийняв на аудієнції міністр освіти і віросповідання Другої Речі Посполитої (як це зазвичай відбувалося). «Знаю такого священика, але не знаю такого єпископа» – так в короткій дефініційній формі можна охарактеризувати позицію польського міністра¹⁸. Критичні слова на адресу владики пролунали і з уст посла до польського парламенту Станіслава Мацкевича. Часто польська влада цензурувала українські часописи, які вміщували інформацію про новопосталого українського єпископа.

Натомість владику М. Чарнецького підтримав митрополит А. Шептицький. У квітні 1931 року він видав пастирський лист, в якому дуже схвально сприйняв звістку про призначення М. Чарнецького єпископом. Митрополит Андрей назвав М. Чарнецького «обрядовцем найліпшого зразка». Крім того, митрополит визнав, що М. Чарнецький «умів у всіх обрядах пристосуватися до потреб народу, для якого мав працювати»¹⁹. У пастирському листі митрополит Андрей із приємністю зайважив, що в Римі визнали за доцільне зберігати східний обряд поза кордонами Галичини. Це, на думку митрополита, і є заслугою якраз редемптористів, яким вдавалося у важких етноконфесійних обставинах зберігати ідентичність східної культури. 

Водночас митрополит Андрей розкритикував окциденталів, зауваживши, що «західники» є колодою в унійній праці й помічниками закоренілого польського шовінізму. «Неправильно протиставляти віру обрядові, – пише А. Шептицький, – обряд є визнанням віри, й очевидно,без віри немає вартости, але й віра без визнання обряду – без того наважливішого діла віри, яким є торжественне її визнання – мертва, без значення»²⁰. Митрополит підсумовує в листі, що належить свій обряд не  лише  цінувати й любити, але й плекати.

Свої міркування щодо обряду висловив і єпископ Григорій Хомишин у пастирському листі «Про візантійство», що вийшов друком у Станиславові  1931 року. У цьому пастирському листі, а також у кількох попередніх («О Післанництві українського народа в Католицькій церкві», «О Подвигах за добрі і святі справи» владика сформулював свою концепцію. 

Зауважуючи особливу роль Греко-Католицької Церкви, владика пояснював, що після розколу Католицької Церкви 1054 року її східна (візантійська) „гілка” стала повністю залежною від світської влади, утворився цезаропапізм. Українці прийняли віру саме з Візантії, тому були “відчужені від правдивої Католицької Церкви”. Коли припинила своє існування Візантійська держава, її “релігійний дух” не загинув, а, поширившись до Росії, спричинив духовний розклад цілого регіону. Не користуючись авторитетом, запевняв станиславівський єпископ, російська церква втратила вплив на вірних, стала залежною від царату. Цей орієнтальний (східний) “візантизм”, на думку Г. Хомишина, приніс багато лиха українцям у релігійному і політичному житті, оскільки “вони обертаються як сателіти в округ темного молоха російского”²¹. За його словами, між українцями і росіянами є  відмінність у мові, культурі, психіці: українці тяжіють більше до Заходу, ніж до Сходу. “Візантійство”, східні церковні традиції є помостом до русифікації українського народу²². Східний обряд, твердить Г. Хомишин, був російським. Цим зумовлена  потреба переорієнтації Греко-Католицької Церкви на Захід, наближення її канонів до Римо-Католицької Церкви. 

Поява послань обох галицьких владик ще більше увиразнила обрядову дискусію в Галичині. Поступово у Греко-Католицькій Церкві викристалізувалося дві течії – орієнтальна й окцидентальна, які поступово набували не лише релігійно-церковного,  але й, зважаючи на  непросту етнополітичну ситуацію в Галичині, суспільно-політичного змісту. 

Владика М. Чарнецький, як зазначав о. Роман Бахталовський, намагався не ангажувати себе в обрядовій полеміці, «дотримуватися послуху». Водночас керівництво Згромадження в особі Й. Схрайверса радило «виконувати літургійні приписи в кожній дієцезії і не втручатися в обрядову полеміку». 

Водночас Р. Бахталовський не приховує свого проорієнталістського напряму. Він з повагою ставиться до єпископа Г. Хомишина, цінує громадську ініціатиність і душпастирську ревність владики, називає його «великим Владикою». Не приховує, що для єпископа Г. Хомишина захист інтересів українського католицизму став «метою життя», а василіяни були союзниками Г. Хомишина. Однак, як зазначає о. Р. Бахталовський, «у тому стремлінні владика заходив іноді задалеко і занижував усю візантійську культуру й вартість обрядових традицій взагалі, всупереч з прийнятими в Церкві поняттями». Владика, за словами о. Романа, вніс зміни у Літургію, що «перевищували його компетенцію»²³. Р. Бахталовський переконаний, що М. Чарнецький не підтримував прозахідних релігійних переконань єпископа Г. Хомишина, адже був вихований у любові до свого обряду²⁴. 

Ставши єпископом на Волині, М. Чарнецький з великою пошаною прийняв візантійський обряд і зберігав усі його приписи, що демонструє і практичне життя владики. Владика їздив по парафіях Волині, Підляшшя та Холмщини, Полісся, Західної Білорусії, відвідував монастирі. Всюди мав підтримку, зустрічав схвальні відгуки.

Водночас траплялися й чималі труднощі, особливо пов’язані з будівництвом нових греко-католицьких храмів на території Волині. З Варшави надійшла таємна інструкція, яка забороняла давати дозвіл на спорудження греко-католицького храмів. Тож на початку 1930-х років  громади вірян змушені були будували храми у вигляді простих хат-каплиць. Однак нерідко польська поліція та урядовці опломбовували такі будинки. Подібні випадки були, зокрема, на Сарнинщині (с. Тутовичі), колонії Гнійне тощо²⁵.

Звісно, щоб  зрозуміти історичну людину з її ідеологією, поглядами, життєвою установкою, потрібно  проаналізувати історичну добу з її особливостями, тяжіннями, характером, в умовах якої і розгорталася діяльність тої чи іншої особи. 

Життя і діяльність Миколая Чарнецького припали на період вагомих цивілізаційних змін, коли Церква поступово втрачала завойовані століттями позиції впливу на суспільно-політичне життя; час непростої етнополітичної ситуації, загострення українсько-польських  відносин  тощо.  З огляду на зазначені чинники  релігійно-церковна і громадська діяльність редемптористів, зокрема Миколая Чарнецького, набувала особливого значення. Перед редемптористами стояло потрійне завдання: по-перше, поширювати Слово Господнє в умовах важких післявоєнних років, певної секуляризації волинсько-українського суспільства; по-друге, виконувати настанови Римської курії щодо навернення (точніше новонавернення) українського православного населення в клоно католицизму; і по-третє, утверджувати національну ідею  у складних умовах полонізації. Той факт, що Миколай Чарнецький опинився серед духовних осіб, яким було доручено утверджувати ці завдання, свідчить  про відповідні риси цього священнослужителя. Покликаючись на фактичний історичний матеріал, можемо  констатувати, що Миколаю Чарнецькому вдалося виконати цю високу триєдину місію достойно. Владика зберігся у пам’яті не лише як ревний священнослужитель, відданий своєму обрядові, а й як виразний патріот України.

Олег ЄГРЕШІЙ