Служіння Миколая Чарнецького як місіонаря та Апостольського Візитатора серед білорусів

Зрозуміти роль Миколая Чарнецького в конфесійній історії Західної Білорусі можна лише у контексті історичних та соціальних подій того часу.

Після входження Західної Білорусі за умовами Ризького миру в 1921 році до складу Польської держави Католицька Церква опинилася перед кількома проектами відродження унії на цій території.

У складі відродженої після Першої світової війни польської держави опинилася поряд із Західною Білоруссю Галичина, де існувала Греко-Католицька Церква, яка вела свій початок від Берестейського собору 1596 року і зберіглася на території, що відійшла після поділів Речі Посполитої до Австрії. Митрополит Андрей Шептицький, який стояв на чолі її з початку ХХ ст., незважаючи на те, що білоруські землі були у складі іншої держави (Російської імперії), вів цілеспрямовану діяльність з відродження унії на цій території. Уряд Білоруської Народної Республіки висловив інтерес до питання відродження унії й звернувся до Андрея Шептицького. Однак польські державні влади негативно ставилися до поширення греко-католицтва за межами Галичини. Римо-католицькі єпископи міжвоєнної Польщі зайняли подібну позицію.

За таких умов Ватикан був змушений розглядати інші проекти. Один з них – повторення класичного сценарію, коли унія укладалася через угоду з ієрархією Православної Церкви за прикладом Ферраро-Флорентійського та Берестейського соборів. Реалізація цього проекту перебувала у прямій залежності від готовності вищого духовенства Православної Церкви до такого кроку, а також успішності реалізації інших проектів. Протягом розглядуваного періоду вища ієрархія Православної Церкви прагнення до укладення унії з Католицькою Церквою не виявила.

Серед римо-католицького духовенства, яке займалося пастирською діяльністю в Російській імперії, виникла думка про те, що католицтво серед місцевого населення слід поширювати в тому обряді, який практикується на цій території. У 1906 році у Ватикані з такої ідеєю виступив Віленський архієпископ Едвард Ропп. У 1912 році він дійшов думки про біритуалізм – ситуації, коли католицьке духовенство може здійснювати таїнства і проводити богослужіння як у латинському, так і у східному обрядах. Едвард Ропп вважав, що на одній і тій же території не слід встановлювати двох паралельних церковних влад, обмежившись для двох обрядів одним єпископом. Біритуалізм не був допущений Апостольською Столицею, але деякі ідеї Едварда Роппа були реалізовані.

З 1923 року під керівництвом польських римо-католицьких єпископів на території Західної Білорусі починає вестися діяльність, спрямована на відродження унії, без будь-якої домовленості з Православною Церквою. Приходи, які виникали, у костьольних і державних документах міжвоєнної Польщі називали «парафіями Католицької Церкви візантійсько-слов'янського обряду». Відродження унії в Західній Білорусі під керівництвом римо-католицьких єпископів відбувалося на догматичній, канонічній і обрядовій основі, що суттєво відрізнялася від існуючого в Галичині греко-католицтва. Організаційно Католицька Церква візантійсько-слов'янського обряду не залежала від греко-католицької ієрархії. Деякі історики, наприклад, Я.  Мараш, Ф. Жеменюк, С. Абламейко називають спробу відродження унії в Західній Білорусі у формі Католицької Церкви візантійсько-слов'янського обряду «неоунією». Однак ця назва у білоруській історичній науці не є загальноприйнятою, термін «унія» щодо Католицької Церкви візантійсько-слов'янського обряду також продовжують використовувати вітчизняні та зарубіжні історики. Термін «унія» у перекладі означає «союз» (у розглядуваному контексті – союз між двома церквами). Оскільки в аналізований період ніякої угоди між православною і католицькою ієрархією укладено не було, то можна стверджувати про неправомірність його вживання щодо Католицької Церкви візантійсько-слов'янського обряду. Тим не менш, цей термін закріпився в історичній науці. 

Ієрархія Греко-Католицької Церкви Галичини робила спроби поширення унії серед білорусів ще до того, як Західна Білорусь опинилася у складі польської держави. Одним із напрямків цієї діяльності було налагодження і підтримання контакту з білоруською національною інтелігенцією.

У лютому 1908 року Папа надав митрополитові великі повноваження, які так само поширювалися на територію Білорусі: Андрей Шептицький одержав право колишніх київських митрополитів  щодо уніатських єпархій, які колись були у межах Речі Посполитої. Він міг призначати генеральних вікаріїв, єпископів і екзархів. У березні 1909 року Андрей Шептицький написав послання до білорусів, в якому іменував себе адміністратором архієпархій Полоцької і Смоленської та єпархій Вітебської, Мстиславської, Мінської, Туровської, Пінської та Брестської, Володимирської, Оршанської. У цьому посланні він закликав дотримуватися унії «до смерті, а у випадку необхідності і життя віддати за Віру...».

Нові кроки були зроблені з початком Першої світової війни. Андрей Шептицький не без підстав вважав, що після її закінчення умови будуть іншими і висвятив у 1914 році Йосифа Боцяна в сан єпископа. У підготовленій на пергаменті хіротонізаційній грамоті митрополит дав йому повноваження над усіма уніатськими єпархіями, які існували в попередніх століттях: Полоцькою, Смоленською, Володимиро-Волинською, Холмською, Туровською, Пінською, Берестейською та Луцькою.

Німецькі та австрійські військові влади прихильно ставилися до діяльності уніатського духовенства, що давало підстави Андрею Шептицькому, незважаючи на кризовий стан його митрополії, спричинений війною, делегувати на білоруські землі греко-католицьких священиків. У травні 1920 року Андрей Шептицький одержав листа від уповноваженого представника уряду БНР Леона Дубейковського з проханням про допомогу у відродженні унії, яку Дубейковський вважав національним білоруським віросповіданням. Польська держава рішуче чинила опір ідеї поширення греко-католицтва за межами Галичини.

Однак у таких умовах Рим не міг відмовитися від поширення східного католицтва на цій території. Це розуміли як уряд, так і польські римо-католицькі єпископи. Щоб остаточно домогтися усунення Андрея Шептицького від місіонерської роботи на території за межами Львівської митрополії, взамін була запропонована неоунія. Створення парафій візантійсько-слов'янського обряду було відповіддю на греко-католицьку місіонерську діяльність. Після цього, якщо населення якого-небудь села Західної Білорусі, наприклад, Делятичі Новогрудського воєводства, подавало прохання про перехід у Греко-Католицьку Церкву і зверталося до митрополита Андрея Шептицького, то переходило в юрисдикцію римо-католицьких єпископів, які здебільшого присилали священиків візантійсько-слов'янського обряду, які не перебували в контакті з греко-католицькою ієрархією Галичини.

Коли постало питання про призначення апостольського візитатора парафій Католицької Церкви візантійсько-слов'янського обряду і Папа призначив на цю посаду в 1930 році литовця Франциска Бучіса, то греко-католицькі єпископи Галичини висловили протест проти цього призначення і відмовилися брати участь у чині хіротонії Франциска Бучіса в єпископський сан. Андрей Шептицький домагався призначення на цю посаду Миколая Чарнецького, монаха Згромадження редемптористів української національності. У 1931 році йому вдалося домогтися цього. Призначення Миколая Чарнецького відкривало перспективу ширшої участі українських греко-католиків у місіонерській роботі у візантійсько-слов'янському обряді.

Миколай Чарнецький підтримував тісний контакт з греко-католицьким духовенством, а з часом став довіреною особою Андрея Шептицького. Незважаючи на те, що повноваження єпископа Миколая Чарнецького були значно обмежені, а тон уніатського життя в Західній Білорусі, як і раніше, задавали римо-католицькі єпископи, це призначення сприяло тому, що ставлення греко-католицького духовенства до неоунійного обряду стало більш позитивним. Незабаром після цього призначення 13 квітня 1931 року Андрей Шептицький офіційно висловив ставлення до Католицької Церкви візантійсько-слов'янського обряду у пасторському листі, адресованому греко-католицькому духовенству Галицької провінції. Митрополит закликав ставитися до Католицької Церкви візантійсько-слов'янського обряду з розумінням, не «вбачаючи будь-яких політичних цілей, а тільки лише благо Католицької Церкви», а також привітав призначення Миколая Чарнецького єпископом візантійсько-слов'янського обряду¹.

Призначення Миколая Чарнецького відбулося без узгодження з польським урядом. Усі ці обставини зумовили вкрай підозріле ставлення до нього з боку польської влади. У східні воєводства була направлена інструкція МВС, що пропонувала стежити за діями Миколая Чарнецького і, не привертаючи широкої уваги, паралізувати його діяльність.

Слід зазначити, що Микола Чарнецький був знайомий із ситуацією на білоруських землях не з чуток. 23–24 квітня 1930 року у Пінську відбулася конференція, дата якої є історичною і переломною в історії унії. На цій конференції був і о. Миколай Чарнецький². В чотирьох наступних конференціях у Пінську він теж брав участь, але вже як єпископ. Лише останню, сьому за порядком, конференцію у Пінську вл. Миколай пропустив, бо в тому часі був в Англії.

Знаменну статтю про роль і прагнення єпископа Миколая Чарнецького помістив білоруський католицько-національний тижневик «Християнська думка» (10 лютого 1931 року, № 3), у вступі якого зазначено: «Єпископ Чарнецький свої єпископські обов'язки над білоруськими та українськими уніатами виконуватиме як апостольський візитатор. Однак, необхідно сподіватися, що це буде тимчасово, і незабаром єпископ Чарнецький на наших землях організує постійну дієцезію на етнографічно-національних принципах». Це свідчення білоруської газети цілком відповідає новим директивам у пропаганді унії. Широкі маси православного населення, які до цього ставилися до унійної акції навіть вороже, тепер, завдяки застосуванню вищенаведеної національної концепції, самі кинулися в обійми унії. «Передчасно буде складати будь-які гороскопи на майбутнє, однак необхідно зауважити, що унійна акція в цій формі може лише спричинити небажані для держави національні ускладнення. До збільшення цих ускладнень можуть також призвести і методи, за допомогою яких  залучають православних у лоно нового обряду. Щоб ближче ознайомитися з цими методами, обов'язково треба ознайомитися з основними директивами Ватикану в питанні навернення православних, а також із постановами Велеградських конгресів і першої пінської конференції»³.

Ось як оцінив М. Чарнецького журнал російських східних католиків «Кітеж»: «Далекий від політичних розбіжностей, о. Чарнецький просякнутий наднаціональним духом Вселенської Церкви і прискіпливим виконанням приписів св. престолу про збереження греко-слов'янського обряду»⁴. 

Після свого призначення Миколай Чарнецький намагався брати активну участь у житті унійної Церкви в Західній Білорусі. У 1934 році, за повідомленням журналу «Да злучэння», «...урочисте богослужіння в Соборі Пресвятої Богородиці урочисто відправив Миколай Чарнецький… був посвячений на читця А. Шарейко і призначений у Віленську єпархію»⁵.

З 15 по 19 червня 1934 року єпископ Чарнецький відвідав костел оо. єзуїтів у Альбертині Слонимського повіту⁶. 

Про діяльність Миколая Чарнецького в 1935 році  повідомляє журнал «Oriens»: «Капуцини східного обряду отримали у своє розпорядження колишній свій монастир у Любешові (на Поліссі) у зруйнованому вигляді. Він згорів ще 1917 року, а був заснований в 1756 році. Вони його відбудували і при ньому спорудили невелику уніатську церкву, яка була освячена 7 вересня 1935 р . На освячення, на чолі з уніатським єпископом М. Чарнецьким та латинським Немирою, відправилися учасники уніатського з'їзду в Пінську. Поїзд зазнав аварії і мандрівники прибули із запізненням. На ранок падав дощ, і на освячення церкви прийшло «ледве кілька осіб», але «унія взагалі відчуває різні неприємності, недоліки і біди, які ходять за нею, як тінь за людиною». Приведені були, однак, діти гімназії, яку відкрили капуцини, та уніатського притулку (людей 25). Католицький єпископ і клир з цікавістю спостерігали за складним обрядом освячення храму за  православним чином. У престол були поміщені частини мощей св. Франциска Ассизького, Кирила та інших. Під час Літургії, після Євангелія, проповідував М. Чарнецький «по-російськи», вставляючи час від часу польські вислови. Перед Причастям говорив латинський єпископ Немира про єдине стадо і про єдиного пастиря: «Немає жодних перешкод до цієї єдності, бо кожен на своїй мові і у своєму обряді може молитися  – у Бога немає відмінностей». «З Любішова, – зауважує кореспондент,  – пішла радісна звістка: «Там відбулося церковне єднання різних обрядів»⁸.

8 вересня 1936 року в римо-католицькому костелі Білостока уніатський єпископ Чарнецький відправив богослужіння.

Миколай Чарнецький брав участь у житті Католицької Церкви візантійсько-слов'янського обряду не лише у Польщі. Про це писав Николаєв: «6 грудня 1936 року відбулася хіротонізація російського католика східного обряду Олександра Євреїнова в титулярні єпископа Півонії. Хіротонізацію здійснював єпископ Чарнецький, мельхітський митрополит з Бейрута Максим та італо-албанський єпископ з Лунгрена в Коллабріі Мелле, у церкві св. Антонія, у російській колегії в Римі. Вручав жезл М. Чарнецький, говорив по-російськи»⁹.

16 жовтня 1937 року в Альбертині була відкрита церква східного обряду. На відкритті М. Чарнецький виступив з вітальним словом¹⁰.

Незважаючи на те, що всередині ієрархії Греко-Католицької Церкви Галичини не було єдиної позиції щодо неоунії, вона мала на Католицьку Церкву візантійсько-слов'янського обряду в Західній Білорусі суттєвий вплив. Призначення Миколая Чарнецького було високо оцінено його сучасниками. Наведені вище факти свідчать, що, незважаючи на активну протидію польської влади, Миколай Чарнецький брав активну участь у житті Католицької Церкви візантійсько-слов'янського обряду в Західній Білорусі. Отже, і його діяльність значною мірою вплинула на  порівняно скромні результати діяльності неоунії.

Аляксандр СВИРИД