Слово

• Проповіді
• Твори редемптористів
• Статті
• Реколекції
• Місії

Божий поклик і відповіді – у Святому Письмі

  Першим таким прикладом є покликання Авраама. Це покликання завдяки декільком чинникам є  універсальним. Пов’язане це з тим, що вже на сторінках Старого Завіту, а потім і в Новому Завіті воно трактується, як певний взірець.  Якщо це так, то ця модель покликання і відповіді мабуть в усі часи буде для нас вимовною. Хотів би, щоб ми зосередилися на єврейському тексті не тільки тому, щоб тут залунала свята єврейська мова, але передусім тому, що жоден переклад не передає добре того, про що йдеться в єврейському тексті. Читаємо в ньому так: Бог промовив до Аврама... Звернімо увагу, що тут немає жодного попереднього приготування. Навіть не знаємо до кінця, ким є Аврам. Цей фрагмент Книги Буття показує нам, що покликання ніколи не можна передбачити. Не можемо бути в ньому впевнені. Воно з’являється в ситуаціях, яких не можна запланувати. На це мають бути приготовлені і самі покликані особи, і ті, хто є свідками цих покликань. Саме ці останні (маю на увазі душпастирів  покликань) мають обов’язок  допомагати в становленні та розвитку покликання цих людей. Єврейське слово перекладають українською „сказав, промовив”, але  ця мова Бога не має інформаційного характеру. Папа Римський Бенедикт ХVI дуже часто повторює, що мова Бога має характер перформативний, тобто виконавчий, здійснює те, до чого закликає. З одного боку Бог закликає, а з іншого боку дає людині здатність відповісти на його покликання. Цю здатність відповісти на Божий заклик в християнської термінології ми звикли називати словом благодать. Якщо Бог кличе, то дає силу. Якщо Бог кличе, то дає міць для того, щоб відповісти на цей заклик. Тому не бракує таких перекладів на різні сучасні мови, які звучать так: звелів Бог... або наказав Бог... або навіть Бог видав наказ... Тому таке явище, як покликання не є чимось, про що можна дискутувати, сперечатися, дебатувати, не є об’єктом соціологічних пошуків, або чимось про що може вирішувати більшість. Феномен покликання є чимось, що відбувається між Богом і покликаною людиною. І тому брак відповіді на покликання означає зраду того, що Бог вимагає від людини. Брак відповіді на покликання не є чимось нейтральним, чимось, що немає значення – воно означає „Ні!” сказане Богу. Отже, „Сказав Бог Авраамові...”, „Звелів...”, „Наказав...”, „Скомандував...”. Ці слова звучать єврейською дуже коротко. Це є форма наказу. Дуже важко точно перекласти ці слова українською. Якщо спробувати перекласти українською дослівно, вийшло б: „Йди! Йди!” Натомість смисл є такий: Йди ти! Йди ти! Йди власне ти! Або Вийди ти! Вийди власне ти! Це підкреслення ти! є дуже міцним. Таким чином звертається особлива увага, міцно підкреслюється таємниця покликання, його особистий, індивідуальний характер. До кожного покликаного треба мати особливий підхід. Треба уважно придивлятися кожній людині, яка прямує за Богом, яка розпізнає голос покликання. Треба трактувати її як унікальну особистість. Ми, священики, сестри, це дуже добре знаємо. Проблема полягає в тому, що надмірно полягаючи на  статистиці, можемо забути про цей глибоко особистий, глибоко індивідуальний вимір покликання. До кожного треба мати індивідуальний підхід. Ми все це добре знаємо. Тільки треба пам’ятати, що найбільш очевидні істини мають одну особливість – їх треба найчастіше собі пригадувати. Трапляється також, що буває дуже важко прийняти ці істини. Вийди ти! Власне ти! Ніхто інший! Не хтось поруч, але власне ти! Вийди з цієї землі! – можна перекласти: Вийди з твоєї країни! Це є найбільш широке коло – земля. Це коло, котре означає географію, топографію, історію, традицію – тобто коло в дуже широкому значенні.  Далі „з твоєї землі, з землі твоєї, з місця твого народження...” Місце народження є останнім зв’язком – місто. Це вужче коло – місто. Найширше коло – земля, вужче коло – місто. З дому твого батька – це родинний зв’язок. Це є найвужче коло. І власне цих трьох кіл бракує в перекладах на українську мову, але присутні вони, і то дуже виразно в тексті єврейському. Тому ще раз: Вийди ти! Власне ти! З землі твоєї, з місця твого народження, з дому твого батька. Покликання, яке розуміємо таким чином заключається, щоб зірвати з минулим. Передбачає, що треба залишити минуле, але не будь-яке минуле, але дуже близьке, дороге, таке минуле, яке визначало певну дорогу нашого життя. Залишити минуле, яке не має у собі нічого гідного осуду – вітчизна, місто, родина – все це становить певну вартість. Бог вимагає від Аврама, щоб залишив те, що було добрим. Не тому, що це стратило своє вартість, але тому, що існують речі, які мають ще більшу вартість. Тією більшою вартістю; вартістю гідною більшої любові і більшої посвяти, про що можемо переконатися, адже дуже добре знаємо історію Авраама, є сам Бог. Залишаємо те, що добре, щоб ще більше наблизитися до Бога. З цього виникають декілька дуже важливих висновків. Також сучасні люди – дівчата і хлопці, запрошені до того, щоб залишити кола, різноманітні кола, також ці фундаментальні кола свого існування.

Трапляється, що залишити треба також і вітчизну і дім свого батька, тобто свою родину. Це не легко. Не є простою річчю. Не можна легковажити цих цінностей. Не можемо применшувати значення вітчизни, значення міста, значення знайомих, кола приятелів. Не можемо легковажити і применшувати значення родини як такої. В Біблії цей мотив, заради якого людина полишає ці кола свого колишнього існування, є інший: Залиш своє минуле, добре минуле з усіма його позитивними моментами, які воно з собою несе. Вируш до країни, яку Я тобі покажу.  Покликанні залишають майбутнє не тому, що це минуле є поганим, а тому, що майбутнє є чимось новим. Це майбутнє, яке реалізує, творить Бог, заповівши його ще раніше. Це сам Бог показує покликаному кшталт цього майбутнього. Він цей кшталт, це майбутнє не тільки відчуває, але в ньому впевнений. Ця обітниця походить від Бога. Тому якщо б ми хотіли перекласти цей перший вірш на сучасну мову, на мову сучасних людей, які товаришують покликаним і які намагаються розвивати їх покликання, то можна було б сказати так: Мусимо мати свідомість того, що сьогоднішні люди дійсно мають багато всього того, що мають залишити. Багато залишають за собою. Мусимо бути цього свідомі.  Є ще одна важлива справа.  В моїм переконанні кінцівка цього речення: ...до землі, яку я тобі покажу, повинна бути реалізована саме тими, хто формують покликання.  Нашим завданням являється так показати реалізацію покликання, щоб дійсно в ньому можна було побачити Божий кшталт. На мою думку – зараз маю на увазі ситуацію духовної семінарії – мусимо запитати себе: що є метою духовної семінарії? Дуже часто маємо таку уяву, що метою духовної семінарії є виховання доброго клерика.  Натомість правдивою метою духовної семінарії являється виховання доброго священика. З власного життєвого досвіду можу сказати, що навіть дуже добрий клерик не завжди буде добрим священиком. Я був рукоположений майже тридцять три роки тому. Багато з тих, кого наші настоятелі вважали за взірець священика – залишили священство. Не хочу цього оцінювати, але також не можу це замовчувати. Я переконаний, що головним завданням тих, які товаришують покликанню, має бути указування прекрасних, чудових, гарних горизонтів священицького і монашого життя. У випадку священства ця мета являється нам ще більш виразно. Монашим життям керують трохи інші правила. Треба невпинно питати себе: чи бачення священства, візерунок священства, образ священства, які передаємо клерикам, є настільки захоплюючими, що це насправді є та земля, яку показує нам Господь Бог? І йдеться не тільки про наше бачення. Не йдеться тільки про те, чого вчимо клериків. Йдеться про те, якими священиками є ми самі, і яких священиків вони зустрічають у своєму житті. Який взірець священика мають перед собою? Прошу вибачити мені мою щирість. Можу помилятися, але маю право сказати про те, що спостерігаю навколо. Якщо починаємо відчувати ознаки кризи священицьких покликань – то перед усім це пов’язано з кризою, яку переживають самі священики. Немаловажне значення має те, що в останніх роках залишили священицьку сутану колишні ректори, префекти, викладачі семінарій, професори, які викладають на богословських факультетах. Можна про це не говорити, можна це легковажити, але це не означає, що все це залишається без наслідків. Для багатьох молодих людей, які вже навчаються в семінаріях, так і для тих, які ще тільки починають розпізнавати голос Божого покликання, це фундаментальна перешкода, щоб побачити богопосвячене життя так, як хотів би бачити його сам Бог. Так, як Він сам до цього життя чинить здатним.  Дуже часто дивимося на священство, через призму його реалізації. А в зв’язку з тим, що воно нерідко буває реалізоване невластиво, дуже важливою річчю є те, кому доручено виховання клериків духовних семінарій. Немаловажне значення має те, яка є реакція на процес ерозії священицької тотожності, яка є реакція на процес її ржавіння – особливо в межах духовної семінарії. Деякі гучні випадки полишення священства, які відбулися в останньому часі, створюють таку ситуацію, що слабкість показується як чеснота, а гріх показується як свобода. Натомість можна мати таке враження, що чернечі, дієцезіальні, церковні  настоятелі, до останньої хвилини якимось чином сприяють цієї ерозії священицького покликання, до кінця не усвідомлюючи того, які катастрофічні наслідки спричинює це в серцях молодих людей. Але не тільки. Повстають питання, на які не маємо відповіді, на які не хочемо відповідати, ігноруємо ці питання. І тоді дійсність покликання і саме покликання представляється нам якоюсь примхою. Зрада священства, залишення його, показується як відважний чин, про який гучно розголошується в засобах масової інформації, тоді як відповідальні за покликання, за його розвиток, взагалі не висловлюються з цього приводу. Оберігають радше тих, які відійшли, а не тих, які залишилися, або тих, які ще мають сумніви щодо тієї землі, яку обіцяє Господь Бог.  Спеціально дуже гостро ставлю це питання, тому що – прошу повірити мені – маючи справу і з клериками, і з світськими особами, які вчаться на богословських факультетах добре знаю, що це насправді стає дуже поважною проблемою. Ці гучні справи полишення священства і в орденах, і серед дієцезіальних священиків залишають такий наслідок, що земля, котру я тобі покажу... стає неясною, туманною, незрозумілою. І тому молода людина остаточно має сумніви, чому властиве має залишити те, що добре, адже не є переконаною, що пропоноване їй є ліпшим.   Це все, що стосується Авраама. Відомо, що це тільки початок того, що можна сказати про нього.

  Другий приклад також взятий зі Старого Завіту, тобто історія Мойсея.  Хотів би звернути увагу на покликання Мойсея, про яке розповідає 3. розділ Книги Вихід.  Мойсей же пас вівці в Їтра, тестя свого, священика мідіянського. Раз погнав він був вівці поза пустиню і прийшов до Божої гори, до Хориву. І з’явився йому ангел Господній у вогняному полумені посеред куща. Глянув він, аж ось вогнем палає кущ, а не згоряє.  Покликання знову є чимось, чого Мойсей не сподівається. Можна сказати, що він вже владнав своє життя. Має вже не тільки вівці, але також і тестя, завдяки тому, що має дружину, має також і дітей. Можна сказати, що з християнської перспективи це пізнє покликання. Мусимо знати, що зараз щораз частіше люди відкривають своє покликання трохи пізніше, ніж було колись. Таке явище можемо помітити дивлячись на духовні семінарії. Трапляються такі духовні семінарії, де постійно росте кількість тих, хто поступають до них, маючи вже різний життєвий досвід, а навіть роки праці. Треба бути відкритим це і не вважати за щось абсурдне. Дивлячись на приклад Мойсея бачимо, що Бог віддавна поступав подібним чином.

  Тоді Мойсей сказав сам до себе: Підійду лишень ближче та подивлюсь на це велике диво, чому то не згоряє кущ? У початків покликання Мойсея знаходиться певна цікавість. Мойсей хоче побачити, чому кущ не згоряє. Сьогодні також багато людей прагне придивитися цьому надзвичайному явищу, яким є священицьке покликання. Бо маємо – звертаюся до Черниць і Священиків – мати свідомість того, що богопосвячене життя інтригує, і в сьогоднішнім світі є чимось винятковим. Завжди таким було, але в нашу епоху особливим чином. Ми повинні мати свідомість того, що посеред тисяч різноманітних пропозицій наша пропозиція є однією з багатьох, яка слушно викликає цікавість.  Дуже часто я організовую паломництва по Святій Землі. В таких паломництвах найбільшу євангелізаційну роль відіграють черниці. Діється так тому, що, коли є група, яка їде у світ, який відрізняється від нашого і де часто треба представлятися, світські особи одягнені по-світськи, священики зазвичай також одягнені по-світськи, натомість черниці одягнені так, як треба. І з цього приводу вони звертають на себе увагу і будять велику цікавість. Викликають питання у інших людей, але не тільки в них. Також інші паломники, котрі ходять до церкви, часом перший раз мають таку можливість близько придивитися богопосвяченій особі. Бачать, що таким чином вона дає відчутне та переконливе свідоцтво власної тотожності.  Я мав тільки одну таку ситуацію зі священиком, хоча організував кілька десятків подібних паломництв. Були ми на паломництві священиків, які вчилися в Римі. Один зі священиків постановив, що весь час буде ходити в сутані. Таким чином ми заїхали до Єгипту, на гору Синай, до Святої Землі. Відома річ, для інших священиків це виглядало дуже екзотично. У людей, яких ми зустрічали, це викликало здивування, цікавість, інтерес. Виникали питання про цей стиль життя: чому так є? І – прошу мені повірити –  де б ми не були, до нього завжди відносились з глибокою пошаною. Всюди його обслуговували в першу чергу. Я впевнений, що одним з наших завдань є сприяння пробудженню цієї цікавості. Власне це може означати функцію палаючого куща, який горить, та не згорає. Дуже часто є так, що ми хочемо призвичаїтися, привчитися, пристосуватися до оточуючого нас світу. Дуже часто ми хочемо виглядати, як інші. Власне про це йдеться Богові, коли докоряє ізраїльтянам, що хочуть бути, як інші народи. А ми хочемо бути, як інші люди. Але істота покликання полягає саме в тому, щоб відрізнятися. Різнитися не в поганому значенні цього слова, але щоб провокувати цікавість. Ця цікавість може стати причиною клопотів, може викликати психічний дискомфорт. Ця цікавість може викликати якійсь жарт, якісь насмішки. Але ніколи не знаємо, що діється в серцях тих, хто так реагують. Однак, якщо люди реагують і підходять – як Мойсей – щоб ближче придивитися цій незвичайній події, ми стаємо цими палаючими кущами. І тому наше життя – чи хочемо того чи ні – має характер взірцевий, показовий, зразковий. Воно завжди приносить якийсь ефект, викликає якийсь наслідок. І ще одну річ хотів би сказати: не абияку роль виконують в цьому випадкові черниці. Не тому, що кажуть щось. Не тому, що мають особливі знання, а тому що вони просто є, що залишаються вірними тому, ким є.  Наведу один приклад, який це підкреслить. Йшли ми колись в Єрусалимі до Стіни Плачу. Існують в тому місці контрольні пункти, де шукають потенціальних терористів. Таким потенціальним терористом є кожен, хто має на собі хрестик. Треба його сховати. Інакше не можна підійти до Стіни Плачу, тому люди його ховають. Одна така черниця підходить до контрольного пункту і до неї звертається єврейка, що сидить на перепустці:  „сестро, ви мусите зняти хрестик”. Черниця каже, що не зніме його. Тоді жінка говорить, що в такому випадку вона не ввійде далі. Сестра каже: тоді я почекаю. Я залишив її в стороні. Черниця чекала. Ясна річ, що це не нормально, коли сестра не може увійти. Коли вже усі ввійшли, жінка-контролер підходить до черниці другий раз і питає: „А чому ти не хочеш сховати цей хрестик?” „Бо я не тому вступала до Ордену, щоб його ховати.” „Тоді проходь.”

Ось воно: „Не тому вступала до Ордену, щоб хрестик ховати.” Здається, що на різних етапах цей хрест ховаємо, бо ніби комусь не відповідає, хтось має алергію на хрест. Треба сказати, що алергія є хворобою, яку треба лікувати, а хрест нехай залишиться.  Сам факт, що людина є цим палаючим кущем, являється для багатьох достатньо виразним свідоцтвом. І не йдеться тут, хто виграє цю конфронтацію. Йдеться про те, що умовою розвитку покликання, вірності власному покликанню є вірність собі і своїй тотожності. Це коштує, але такою є ціна хреста.  Залишмо фрагмент з 3 розділу Книги Вихід, тому що всі ми добре цей фрагмент знаємо – це розмова Мойсея з Богом. В одному з моментів цього фрагменту Мойсей чує, що має повернутися до Нилу і вивести ізраїльтян з Єгипту. Звернімо увагу на те, що біблійна концепція покликання дуже виразно пов’язана з суспільною перспективою. Кожне покликання з'єднує нас з Богом – це відповідь на Божу любов – але кожне покликання має також горизонтальний вимір. Означає це якесь завдання по відношенню до наших братів та сестер. Мойсей отримав покликання не для себе самого, але з огляду на те, щоб вивести ізраїльтян з-над Нилу до нової землі, яку Господь їм вкаже. Цей суспільний вимір не можна відділити від релігійного виміру. В багатьох фрагментах Святого Письма це підкреслюється різними способами. Любов до Бога і любов до ближнього невід’ємні одне від одного.  Тоді Мойсей питає Бога: „Добре. Піду там, над Нил, скажу їм виходьте! А вони мене запитають, ким є Той, що тебе посилає? Ким Ти є?  Зрозуміло, що треба мати якийсь доказ. Тим доказом для покликаної людини є сам Бог. Служимо не з огляду на самих себе, не з огляду на наше добре самопочуття, ані щоб нас хвалили наші настоятелі, не заради нагороди чи титулів, хоча ж і вони можуть до нас прийти. Служимо тому, що Бог хоче і так, як Він хоче. Мойсей питає конкретно: Як прийду ж оце до синів Ізраїля і скажу до них: Бог батьків ваших прислав мене до вас, а вони запитають мене: Як йому на ім’я? – то що мені їм відповісти? Яке Його ім’я? – питаємо завжди, коли хочемо познайомитися з кимсь ближче. Прагнемо дізнатися ім’я, щоб нав’язати контакт; щоб почати розмову. Отож, щоб відповісти на голос покликання, треба пізнавати Боже ім’я, треба пізнавати Господа Бога.  І в цьому велику роль відіграє те, що називаємо богослов’ям.  Чим є богослов’я? Св. Тома Аквінський відповів: „богослов’я є вірою, яка шукає зрозуміння”. В основах богослов’я є близькість з Богом, довіра до Бога, яка намагається знайти якесь раціональне вияснення цьому. Не можливо розвивати покликання, без турботи про те, щоб покликанні ліпше і глибше пізнавали Господа Бога. Мені здається, що дуже хибною практикою в духовних семінаріях, на богословських факультетах є підміна богослов’я соціологією, психологією, психоаналізом, різноманітними світськими предметами. Ця практика доходить до такого ступеня, що як я чув, приходить священик до єпископа і хоче з ним попрощатися. Насправді ці кілька років були непогані, але він вже „вигорів”. Священик „вигорів”. А коли єпископ йому відповідає: що це за жаргон? – падає відповідь: Це ж ви мене самі навчили в семінарії! Добре розпізнання в Господі є обов’язковою умовою, щоб до Бога тим більше намагатися зблизитися. Не може бути такого, що образ Бога, який має в собі особа, яку Господь кличе, по двадцяти, тридцяти, або п’яти роках є такий самий, як тоді, коли він вирішив відповісти на голос Бога. Щось схоже діється на жаль в нашому католицизмі. Буває так, що образ Бога, який маємо приступаючи до Першого Причастя, залишається в нас аж до часу одруження, або навіть ще довше. З покликаним діється подібним чином.  Ким є Той? Яке Його ім’я? Це означає – семінарія, монастир, чернечий дім – мусять бути середовищем пізнавання Бога. Це має бути середовище, в якому є віра, і то така віра, яка шукає зрозуміння. Шукає щораз глибшого зрозуміння. І в цьому маємо допомагати. Цього не можна занедбувати. Не може бути так, що єдиною згадкою з семінарії є матчі, різні конкурси, так би мовити „зелена травичка”. Часто саме це виносить людина з семінарії, натомість на питання про своїх викладачів, про своїх вчителів, про поглиблення віри неодноразово розводить руками.  Бог не залишив питання Мойсея без відповіді: Я є. Іменем Бога є Його присутність. Іменем Бога є те, що Він завжди присутній з людиною. Святійший Отець Бенедикт ХVI часто повторює: Хто вірить в Бога, ніколи не є сам. Коли б людина мала щоденну живу свідомість того, що віруючи в Бога і йдучи дорогою свого покликання, вона ніколи не є самотньою – напевно священицьких криз було б набагато менше.  Дуже важливою річчю є те, щоб форматори, тобто ті, що формують сумління інших мали свідомість того, що іменем Бога є „Я є”. Найбільш відповідним місцем для покликаного завжди залишається каплиця.  На цьому місці я хотів би трохи збалансувати те, що сказав хвилину тому. Я сказав, що на мою думку треба велику увагу приділяти богословській та інтелектуальній формації. Вона дуже важлива. Але не всі священики, не всі ченці, не всі сестри-монахині підуть слідами Томи Аквінського, св. Терези з Авілі або св. Йоана від Хреста і будуть писати містичні трактати. Потрібно також таких, як Мала Терезка, як св. Йоан Віаней. Місцем для всіх, а особливо для цієї групи, є власне каплиця. Тому, якщо хочемо товаришувати тим, які вступають до семінарії, відповідаючи на голос покликання, то мусимо добре придивитися, чи кандидат має відповідний хист до богословських наук, як проявляє себе в духовному розвитку, чи властивим місцем для нього є навчальна кімната, де клерик пізнає Бога, чи відповідним місцем для нього є каплиця. Бо якщо ані одне, ані друге – то може існують якісь інші причини, через які він почувається в семінарії просто зручно. В такому випадку це означає, що в часі перебування в семінарії більш користаються з цього не ті особи, які хочуть розвиватися духовно і інтелектуально та хочуть поглиблювати свою близькість з Ісусом, але ті, які можуть перебувати в семінарії навіть коштом тих найліпших.  Коли Бог каже: Моє ім’я „Я є”, то дуже часто я порівнюю цей образ до образу матері, яка сидить біля ліжка своєї дитини. Дитина хворіє і має велику температуру. Мати зробила все, що від неї залежить і зараз може тільки потішати: Я тут! Я є! А тому нічого тобі не загрожує. Я з тобою. Таким є Бог. Якщо людина, яка розвиває своє покликання відчуває цю близькість Бога, то напевно обмине різноманітні повороти долі і відважиться навіть на дуже важку місію, завдання і виклик, на зразок Мойсея, який повертався до Нилу, де йому загрожувала смертельна небезпека. Для нас було б великим занедбанням, коли б ми – товаришуючи покликаним – не вміли б їм цілий час усвідомлювати і нагадувати про цю постійну Божу присутність, або ще гірше, коли б ми їм в цьому перешкоджали. Розвиток покликання це, перед усім, товаришування покликаному в щораз-то глибшій вірності Господу Богу і в щораз-то глибшому переконанні, що віруючий в Бога, ніколи не є сам.

  На завершення ще один приклад, приклад Йони. Приклад, який можемо окреслити виразом лукавого послуху. В цьому випадку такий лукавий послух мабуть є ближчий реаліям  чернечого життя, ніж семінарійній ситуації.  Слово Господнє надійшло до Йони: „Встань, іди!” Це не означає, що Бог має обмежений словниковий запас. Це тому, що лаконічні слова більш виразно роз’ясняють ситуацію. Здається мені, що ті, котрі товаришують, або мають товаришувати покликаним, повинні вже на початку пропонувати їм чіткі розв’язання, показувати ясну дорогу життя. Повинні заохочувати підопічних до відваги, вказувати їм нові горизонти. Не може бути так, що після розмови під час прийняття до семінарії, кандидат має більше сумнівів, ніж тоді, коли йшов на цю розмову. Почали допитуватися у нього про різноманітні речі, показувати інший світ, аж, в кінці кінців, кандидат почав сумніватися, чи насправді це його дорога.  Наведу приклад. Знаю хлопця майже з дитинства, котрий вже від дитинства був переконаний, що хоче стати священиком. З огляду на це вибирав відповідну гімназію. З огляду на це вибирав відповідний ліцей. Всі його друзі і подруги знали, що він піде у семінарію. Він сам казав про це, без пихи, але з абсолютною певністю. Родина також. Ну і пішов в семінарію. Але вертається після короткого часу. Питаю його: „Що сталося? Ціле життя ти молився. Ціле життя ти прагнув, хотів стати...” Так..., але як до цього часу я не мав сумнівів – так зараз пробуджено їх у мене до такого ступеня, якого раніше в мене не було. Піду в цю семінарію, але на початку мушу розібратися з цим.       Коли б я міг на самому початку подискутувати з Йоною, керуючись всіма тими категоріями, на підставі яких приймаються кандидати в семінарію – то мабуть багатьох книг біблійних ми би не мали. І про багатьох біблійних героїв ми б нічого не знали.  Передусім всі ті, котрі відповідають за розвиток покликання, за прийняття покликання, самі мусять мати ентузіазм віри. І мусять мати ентузіазм священства або чернечого життя. Щоб особа, яка туди приходить, бачила, що ця людина впевнена у своєму покликані.  В сучасному світі є тенденція до того, щоб все робити релятивним. Все являється предметом дискусій, аналізів, соціології, рівнянь. Релігійність, богослов’я, моральність, етика не підлягають голосуванню. Не підлягають статистиці. В протилежному випадку – вони втратили б своє значення, перестали б бути нам потрібні, утратили б свій сенс. Покликана людина також мусить зіткнутися з людьми певними свого покликання. Які зустріли Бога і стають Його голосом. А тому: Встань, іди! Які не представляють псевдо-аргументи, або звертають увагу на щось, що цій людині до цього часу взагалі не приходило в голову. Може колись йому прийде? Але коли стане більш міцним, коли буде сильніший, коли буде знати, чого хоче, перше мусить побачити тих, які самі досвідчили цього покликання, його блиску, його краси, його дива. Які скажуть йому: Так, це твоя дорога! Іди! Не бійся! Не тривожся! Ступай!, адже Йона був пророком ще раніше. Але можна бути пророком за робочим столом, на одному місці. Бог каже: Встань та іди! Вказує йому щось нове. Іди в Ніневію, до великого міста, і проповідуй проти нього, бо злоба їхня піднялася проти мене.  І що робить Йона? Повинен був встати, тому він встав і пішов. Але Бог хотів, щоб він пішов з Галілеї до Ніневії на схід, а він пішов з Галілеї над Червоне море, тобто на захід. В цьому місці єврейська традиція може нам щось вияснити. Це вияснення більш-менш звучить таким чином: коли Йона почув голос покликання, розказав про це всім мешканцям свого села, попрощався з ними, вони побажали йому щасливої дороги: Іди, виконай своє покликання!, він вийшов за браму, яка була звернена на схід, а коли переконався, що села вже не видно, звернув і пішов в іншому напрямку. Але Господь і так його віднайшов. Господь Бог все одно не залишив його самого. Він хотів втекти від Господа, але Бог не відмовився від нього.  Це також є важливим моментом для нашої моделі покликання. Трапляється, що покликанні мають різноманітні труднощі. На мою думку, хочемо покликаних людей привчити до дороги невинності. Аби Господь насправді дозволив, щоб всі покликання були покликаннями Малої Терезки і св. Станіслава Косткі – якщо їх історична біографія була дійсно правдивою. Але в Церкві для покликаних також існує дорога навернення. І це трудна дорога.  Дуже легко товаришувати комусь на дорозі невинності. Значно трудніше на дорозі навернення.  Трапляється і так, що ці молоді люди бувають, як Йона. Хочуть, щоб все виглядало добре, але буває, що одночасно крутять по-своєму. Важливою річчю є те, щоб ми не зашкодили Господу Богу віднайти їх, бо Він і так їх шукає і знайде. Мав йти на схід, до Месопотамії, але пішов до Яффи, на захід. Але виявилося, що Господь Бог є і в тому місці, і що в кінці кінців переконав його, щоб прийняв цю місію.  Навіть пізніше він бунтувався. І Книга Йони закінчується питанням. Йона до останнього залишився пророком, який не до кінця виконав свою місію, однак читаємо про нього. Тому, що Бог потребує одночасно і тих, котрі йому під кожним кутом вірні і виконують Його волю, але також і тих, що йдуть слідами Йони, змушуючи нас ставити дуже складні питання.

Думаю, що цих трьох прикладів вистачить.  Ясна річ, можна було б перенестися на ґрунт Нового Завіту, який показав би нам дійсність покликання з іншої сторони, під багатьма аспектами ще більш складною. Це ситуація покликання Петра, Якова, Йоана, а навіть і Юди. Це ситуація покликання Павла Апостола. І багатьох, багатьох інших. Але це вже зовсім інша справа.

quovadis.net.ua