Кримінальна справа Блаженного Миколая Чарнецького

У цій статті головну увагу буде звернено не так на детальний аналіз самої кримінальної справи блаженного Миколая Чарнецького, як на її предтечу (агентурну справу), на висвітлення методологічних підходів до вивчення цього дуже специфічного джерела, на основні положення звинувачень під час слідства і закритого судового процесу, а також на завершення справи єпископа-ісповідника. 

Кримінальну справу греко-католицьких ієрархів із теренів Львівської архиєпархії (митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Миколая Чарнецького і Никити Будки, а також Апостольського візитатора для українців-католиків у Німеччині о. Петра Вергуна) вже досліджували українські історики Олекса Мишанич¹, Наталія Сердюк², Василь Білас³, загальний огляд кримінальних справ проти греко-католицького духовенства на Львівщині зробила Л. Бабенко⁴, а також досить докладно описав «із середини» митрополит Йосиф Сліпий у своїх «Споминах», надиктованих ним у Римі після звільнення з таборів і опублікованих лише у 2014 році⁵. 

Кримінальна справа № 68069-ФП «По звинуваченню Сліпого Йосифа Івановича, Чарнецького Миколи Олексійовича та інших за арт. 54–1 «а» і 54–11 Карного кодексу УРСР» складається із семи томів загальним обсягом 1963 аркушів⁶. Вона була відкрита 11 квітня 1945 року і завершена 10 травня 1946 року. Єпископа Миколая Чарнецького стосуються четвертий і п’ятий томи справи. Вона є продовженням агентурної справи «Ходячие», що сьогодні фактично залишається закритою для широкого кола дослідників, проте вже є опрацьованою В. Біласом і навіть частково розсекреченою і опублікованою в збірниках документів радянських органів державної безпеки⁷.

Агентурну оперативну справу під кодовою назвою «Ходячие» львівське НКВС завело в останній день грудня 1939 року. До перших восьми «об'єктів», котрі проходили по цій справі за своє вороже ставленням до «возз’єднання» західноукраїнських земель з УРСР, потрапили ієрархи УГКЦ і вище духовенство з м. Львова⁸. Уже через рік збору агентурної інформації (станом на 18 грудня 1940 року) список головних фігурантів справи «Ходячі» був суттєво доповнений. У ньому під номером шість з’явився єп. Миколай Чарнецький, а також були долучені брат митрополита Андрея (ігумен студитів Климентій Шептицький), канонік Гавриїл Костельник і ректор богословської академії Йосиф Сліпий⁹. Дослідник В. Білас  налічив у справі 50 осіб, з яких чимало священиків. У лютому 1945 року її було відновлено на 15 осіб з метою завершення. План завершення затверджував особисто народний комісар державної безпеки СРСР В. Меркулов.

  В ході цієї справи перед працівниками органів держбезпеки було поставлено два головні завдання: 

а) арешт єпископату;

б) проведення підготовчої роботи з «возз’єднання» із РПЦ.

До цієї справи було задіяно до 30 агентів та інформаторів, що становило понад 50% агентури по лінії УГКЦ, з них «Жук», «Художник», «Літератор», «Вишня». Арештовано дев’ять осіб¹⁰.

Специфіка джерельної бази, зокрема використання матеріалів кримінальної справи, зумовлює необхідність окреслення основних методологічних підходів до їх вивчення й аналізу.

Методика опрацювання архівних документів радянських органів держбезпеки в Україні перебуває на початковому рівні з огляду на порівняно недавнє і лише часткове розсекречення та удоступнення цього типу джерел для дослідників. Значно кращою є ситуація у державах Центрально-Східної Європи, де від часу падіння берлінського муру переосмислюється власна історія і злочини тоталітарних режимів, особливо комуністичних урядів і органів держбезпеки, проти свого народу. Для цього були створені відповідні науково-дослідницькі державні інституції в Німеччині (1991, Bundesbeauftragte für die Unterlagen des Staatssicherheitsdienstes der ehemaligen DDR – Федеральний уповноважений з питань документації служби державної безпеки колишньої НДР), Литві (1998, Tarptautinės komisijos nacių ir sovietinio okupacinių režimų nusikaltimams Lietuvoje įvertinti – Міжнародна комісія щодо злочинів нацистського і радянського окупаційних режимів у Литві), Словаччині (2002, Ústav pamäti národa – Інститут національної пам’яті). У сусідній з Україною Польщі 1998 року створений  Інститут національної пам’яті – Комісія із засудження злочинів проти польського народу (ІПН, польською IPN, Instytut Pamięci Narodowej – Komisja Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu) отримав з різних державних архівів, зокрема органів безпеки колишньої Польської Народної Республіки, засекречені документи періоду 1944–1990 років. За останні роки працівники ІПН наполегливо і послідовно  досліджують проблематику, пов’язану з діяльністю державно-карального апарату в повоєнній Польщі з наступною публікацією періодичних видань, збірників документів, аналітичних статей і монографій. Перші два збірники статей¹¹ під егідою ІПН написані стосовно методологічних аспектів використання матеріалів репресивного апарату у 2006–2007 роках. Про специфіку цих матеріалів  Ігор Галаґіда, котрий в серії ІПН «Монографії» опублікував розлогу біографію каноніка Перемишльської єпархії о. Василя Гриника з обширним 320-сторінковим додатком архівних документів з часів його ув’язнення і слідства у 1954–1956 роках¹², зауважує: «Слід пам’ятати, що представлені факти не завжди відображають справжній стан речей, а іноді можуть бути проекцією очікувань і уявлень слідчого», який цікавився дуже обмеженим і специфічним колом питань стосовно діяльності та контактів заарештованого¹³. 

Досить детальну характеристику практики проведення слідства в радянських органах МДБ щодо шпигунів, диверсантів та учасників антирадянського підпілля подав 17 липня 1947 року у таємному листі Й. Сталіну міністр МДБ В. Абакумов¹⁴. Польський дослідник Р. Смєтанка-Крушельницький на прикладі актів військових судів проти осіб, засуджених за участь в антикомуністичній діяльності (збройному підпіллі), спробував виокремити методологічні засади опрацювання істориком протоколів допитів як джерела¹⁵. Він вважає, що головними правилами дослідника повинні бути прочитання й аналіз всіх матеріалів кримінальної справи (акту звинувачення, протоколів допиту, вироку тощо), а також необхідність верифікації правдивості інформації з протоколів допитів з іншими джерелами, якщо такі можна віднайти¹⁶. Р. Смєтанка-Крушельницький звернув увагу на проблеми, пов’язані з дослідженням цього типу джерел. Найважливіша з них стосується ступеня автентичності й вірогідності документації (разом з «оригінальними документами» як речовими доказами), що входить до судових актів публічно-розголошених показових судових процесів, які цілеспрямовано здійснювалися для широкого використання комуністичною пропагандою. У нашому випадку це стосується судової справи українських греко-католицьких ієрархів з Львівської архиєпархії на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим, слідство і суд над якими із самого початку відбувалися у м. Києві. 

1 березня 1946 р. у львівській обласній газеті «Вільна Україна» було опубліковане повідомлення прокуратури УРСР про закінчення слідства і передачу їхньої справи на розгляд військового трибуналу. В тексті подавали набір звинувачень-ідеологем, типових для відображення у радянській пропаганді «ворогів народу»¹⁷. Оскільки повідомлення з’явилося за сім днів до проведення так званого «Львівського собору», то, крім інформативного характеру, воно, очевидно, мало на меті дискредитацію в суспільній думці не лише церковного проводу УГКЦ, але й усіх, хто себе надалі асоціюватиме з «унією». А в протоколі за результатими тижневого закритого військового трибуналу над греко-католицькими ієрархами (29 травня–3 червня 1946 року) вже було вжито інше стандартне радянське формулювання – «справа над групою українсько-німецьких націоналістів»¹⁸. Цілком зрозуміло, що ступінь автентичності й вірогідності свідчень, показів свідків і документації цього процесу дуже сумнівний.

Що ж стосується опрацювання протоколів допитів як джерела, то  Р. Смєтанка-Крушельницький пропонує керуватися такими методологічними засадами: 

1. Автором протоколу не можна вважати лише арештанта, підпис якого стояв на кожному аркушеві та наприкінці, адже формулювання і записи провадив слідчий (або стенографіст), який готував матеріали для судового процесу¹⁹. У СРСР, згідно з правилами ведення слідства, особливі вимоги ставили до процедури оформлення слідчим процесуальних документів, зокрема акцентувалось на небажаності одночасного вислуховування та запису, оскільки «графічне оформлення думок не тільки потребує переключання уваги (це не автоматична діяльність), але й перериває психологічний контакт»²⁰. Крім того, в нашому випадку також слід взяти до уваги, що у протоколи допитів греко-католицьких ієрархів і священнослужителів слідчі записували свідчення російською мовою, якої галичани майже не знали і не завжди розуміли. Обвинувачений обов’язково мав підписати кожний аркуш протоколу, а наприкінці розписатися, що він все зрозумів і повністю згоден з усім написаним.

2. Більшість арештованих під час слідства намагалися подавати якомога менше компрометуючої інформації про інших, не називати повних імен і реального місцеперебування осіб на волі, якими цікавилися слідчі, а якщо і говорили, щоб пом’якшити свою провину, то радше про тих, хто вже був заарештований і засуджений²¹.

3. Загальна втома, застосування психологічного тиску, фізичних і психічних тортур впливали на зменшення опору арештанта у визнанні бажаних для слідчого фактів чи свідчень²². Це чітко видно з таємного листа В. Абакумова, адже до тих, хто вперто не хотів говорити і заперечував свою провину, застосовували «строгі заходи режиму утримання під вартою» (скорочений час на сон, харчування і побутові умови; одиночна камера чи 20 днів карцеру), а також «заходи фізичного впливу»²³. Значна кількість допитів греко-католицьких ієрархів та священиків відбувалася вночі. Про це писав і митрополит Йосиф: «Голодування, безсоння і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підпису всілякі ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому побідне»²⁴.

4. Суттєвим чинником вірогідності свідчень з протоколів допитів як першоджерела є використання і цитування під час слідства автентичних документів чи інформацій, про які говорили арештовані²⁵.

5. Агентурні інформації впливали на процес формулювання слідчим протоколу допиту²⁶. І справді, як докази слідчі використовували «а) свідчення інших заарештованих і свідків; б) матеріали, вилучені в заарештованого під час обшуку (листування, записи, книги, фотографії, тощо); в) висновки експертів; г) дані, отримані від агентури, зовнішнього спостереження, оперативної техніки та іншим шляхом»²⁷.

6. Наявні у протоколах допитів різні фактологічні та граматичні помилки (наприклад, у написанні прізвищ), росіянізми, типово радянські ідеологеми можна пояснити, з одного боку, низьким рівнем обізнаності слідчого зі специфікою ситуації, як також і низьким рівнем освіти, а з іншого – цілеспрямованим спотворенням інформації  арештантами²⁸;

7. У протоколах допитів міститься набагато більше інформації, ніж у акті звинувачення чи вироці, адже акти звинувачень чи вироки є формалізованими документами²⁹;

8. Обізнаність дослідника з мовою комуністичної пропаганди (стилем, формулюванням тощо) дає змогу простежити  відмінності між звичайним актом звинувачення і тим, який готували для потреби політичного процесу. Розпізнання і виокремлення фрагментів протоколів допиту, які не збігаються з реальністю, дають можливість відрізнити справжню і «створену реальність»³⁰.

Отже, дослідник повинен взяти до уваги всі зазначені чинники й особливості матеріалів кримінальних справ, розглядаючи його як першоджерело.

Повертаючись до кримінальної справи ієрархів,  слід зазначити, що перше звинувачення у постанові на арешт єпископа Миколая Чарнецького сформулював ще 26 березня 1945 року капітан держбезпеки 4-го відділу 2 управління НКДБ УРСР Констянтин Бріккер на підставі свідчень Володимира Целевича (арештований у 1940 році) і архиєп. Луцького Адольфа Петра Шельонжека (арештований у січні 1945 року). Проте арешт єпископа Чарнецького, як й інших ієрархів, які проживали у  Львові та Станиславові, відбувся одночасно вночі з 11 на 12 квітня 1945 року. Обшук під час арешту кир Миколая тривав 3,20 год (з 21.00 до 0.20 год) при трьох свідках із співбратів-редемттористів: о. Йосиф Де Вохт, о. Євген Пелех і о. Павло Маїк. 

У кримінальній справі задокументовано 60 допитів єп. Миколая Чарнецького, з них 21 допит – дводобовий, і один тривав три доби (3–5 липня 1945 року). Перший допит відбувся 21 квітня 1945 року, останній – 25–26 квітня 1946 року. У період з 18 по 25 жовтня було найінтенсивніше слідство, коли владиці влаштували підряд чотири дводобові (переважно нічні) допити. 17 квітня 1946 року було проведено його «очну ставку» із митр. Йосифом Сліпим. Цей допит із перервами фактично тривав до пізньої ночі 19 квітня. Про це залишив спогад і митрополит Йосиф: «У часі допитів водили мене на очні ставки з єпископом Чарнецьким, який впрост заявив, що він в совісті чується зобов’язаний, щоби виявити про екзархів, свячення і про адміністраторів та ще якісь справи. Він все виговорював, і тому його трактували досить легко»³¹. З огляду на це, митрополит висловлював певний жаль за чесність під час слідства єп. Чарнецького і визнавав, що той є «свята людина, але не до життя і не до проводу, зокрема в таких умовах»³². Проте коли згодом обидва ієрархи-в’язні неодноразово були разом і на етапах, і в таборах, то кир Йосиф не тримав зла і визнавав за єп. Миколаєм його душпастирську ревність, адже навіть у нелюдських умовах ГУЛАГу він «сповідав багато і, як хтось сказав там, зробив з ляґра монастир»³³.

Водночас саме завдяки спогадам митрополита Йосифа Сліпого певною мірою вирізняється постать єпископа Миколая під час слідства і суду. Річ у тім, що всі допити єп. Чарнецького вів начальник відділення слідчої частини НКДБ в Києві, ст. лейтенант (невдовзі – капітан) Олександр Защітін. Він інколи заходив у камеру під час допитів митрополита Йосифа Сліпого, який залишив про нього дуже промовистий спогад: «слідчий-звір, начальник тюрми в Києві в 1961 році, що тероризував мене по-звірськи і навіть хотів бити, але інші слідчі відтягнули його, кажучи: “Нельзя”. Той начальник проводив слідство з єпископом Чарнецьким, який зі страху порозповідав все про екзархів, про архієрейські свячення і що я іменував адміністраторів»³⁴. 

Під час допитів єп. Миколая слідчого капітана Защітіна цікавив класичний набір питань для виявлення доказової бази «контрреволюційної діяльності» греко-католицьких ієрархів і духовенства, серед яких:

1) шляхи підтримання зв’язку із Ватиканом. Владика чесно відповідав, що «у 1931–1938 рр. щороку особисто їздив до Ватикану із звітом про свою діяльність, а також діяльність греко-католицьких парохій». Звіти він здавав у Східну Конгрегацію Комісію «Про Руссія» голові комісії єпископу д’Ербеньї, а згодом – кардиналу Е. Тіссерану. Проте у 1938–1941 роках зв’язок був неможливий. Єпископ Миколай згадує про свій звіт з липня 1941 р. про свою діяльність під час радянської влади і надав цей звіт Митрополиту Андрею. Очевидно, що слідству було відомо, що звіт потрапив до Ватикану, бо єп. Чернецький висловлював припущення, що його можливо передали через нунція в Берліні;

2) антирадянська діяльність. У другому протоколі допиту (26–27 квітня 1945 року) записано, що «я припинив діяльність апостольського візитатора на Волині через те, що боявся репресій Радянською владою, бо знав, що політика, яку проводила греко-католицька Церква, є ворожою стосовно Радянської влади». 

У першому ж допиті (21 квітня 1945 року) на запитання слідчого про його (Чарнецького) антирадянську діяльність, владика відповів: «Моя антирадянська діяльність полягає в тому, що я, будучи єпископом греко-католицької Церкви був повністю згідний і підтримував ворожу діяльність нашої церкви по відношенню до радянської влади. Крім того, сам особисто і не одноразово виступав проти комунізму та його матеріалістичного світогляду»; 

3) шпигунська діяльність. Як «шпигун Ватикану», за логікою слідчого, єп. Чарнецький, «прикриваючись місіонерською діяльністю», повинен був збирати інформацію про Радянський Союз і передавати її до Ватикану. Вступ Чарнецького в 1919 році до монастиря редемптористів та його діяльність у монастирі, а особливо на Волині, розглядали  як шпигунську діяльність. Звинувачений визнав, що кожного року їхав до Риму і здавав звіт про  свою діяльність. Однак це не була інформація про Радянський Союз; 

4) діяльність під час німецької окупації. Владика розповів про свою участь у зібраннях Архиєпархіяльного Собору у Львові; про організацію ним за дорученням митр. Андрея соборів екзархів; про свої виклади у відновленій Львівській духовній семінарії та про лист до генерал-комісаріату м. Рівно, щоб його зареєстрували як екзарха для Волині, однак відповідь була негативна;

5) зв’язки і допомога ОУН та УПА. Владика визнавав, що підтримував ідею самостійної України, але особисто «будь-яких зв’язків із ОУН та УПА не мав»;

6) інформація про інших вже арештованих чи підозрюваних осіб. Передусім слідчого цікавила інформація про греко-католицьких єпископів, зокрема про вже померлого на той час митрополита  Андрея Шептицького (помер 1 листопада 1944 року); також про більш відомих священиків та ченців; із редемптористів цікавими для слідчого виявились отці Йосиф Де Вохт, Василь Величковський, Богдан Репетило, Володимир Стернюк і Павло Дмуховський.

Все розслідування тривало понад рік. Як зазначали, останній допит єп. Чарнецького відбувся 25–26 квітня 1946 року. Після цього протягом 5 днів (6–10 травня) він повинен був ознайомитись із матеріалами всієї справи, яка на той час вже складалась із семи томів та дев’яти папок речових доказів. 10 травня 1946 р. начальник 5-го відділу слідчої частини МДБ УРСР капітан Майоров склав довгий список (98 найменувань) «речових доказів», які були вилучені під час  обшуків й арештів. І всі ці докази додав до слідчої справи, відкритої на митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Чарнецького, Н. Будки та отця П. Вергуна³⁵. 

Поки підсудні ознайомлювались із матеріалами справи, начальник слідчої частини МДБ УРСР, полковник Павловський готував «висновок звинувачення». І вже 11 травня 1946 року його затвердив міністр держбезпеки УРСР генерал-лейтенант С. Савченко. У цьому звинуваченні на 19 аркушах полковник Павловський на підставі матеріалів справи демонстрував загальну вину підсудних, а тоді на чотирьох аркушах висунув звинувачення кожному зокрема. 

Владику Миколая Чарнецького звинувачували в тому, що він: 

1) будучи єпископом греко-католицької уніатської церкви та агентом Ватикану, активно здійснював антирадянську політику Ватикану, збирав і передавав Папі Римському інформацію політичного характеру про Радянський Союз та вів активну підривну роботу проти Радянського Союзу; 

2) разом із іншими єпископами керував діяльністю уніатського духовенства на користь окупантів та надавав всебічну допомогу німецько-фашистським загарбникам у боротьбі проти Радянського Союзу; 

3) маючи зв’язки з організаціями українсько-німецьких-націоналістів, сприяв бандформуванням ОУН-УПА у проведені диверсійно-терористичної діяльності³⁶. 

Всі ці злочини підпадали під ст. 54-а і 54-ІІ КК УРСР.

Після всіх звинувачень полковник Павловський зазначив: «Керуючись ст. 200 УПК УРСР, кримінальну справу № 68069-ФП «По звинуваченню Сліпого Йосифа Івановича, Чарнецького Миколи Олексійовича та інших за арт. 54–1 «а» і 54–11 Карного кодексу УРСР» направити воєнному прокурору військ МВД українського округу, щоб звинувачені Сліпий, Чарнецький, Будка і Вергун стали перед судом Воєнного Трибуналу»³⁷. 13 травня на першому аркуші цього висновку воєнний прокурор військ МВД підполковник Стрюк написав: «Підтверджую. Справу направити на розгляд Воєнного Трибуналу військ МБД українського округу».

29 травня о 13:00 год у Києві розпочалось закрите судове засідання Військового Трибуналу, яке із перервами тривало до 00:30 год 4 травня 1946 року. Протокол засідання доволі великий, цілих 33 аркуші³⁸.

На першому засіданні єп. Миколай визнав себе винним і сказав, що даватиме суду свідчення. На тому ж засіданні, згідно із протоколом, М. Чарнецький зізнався в тому, що:

1) був агентом Ватикану;

2) брав активну участь у формуванні УГА;

3) до 1919 року  регулярно передавав до Ватикану інформацію;

4) під час Першої світової війни проводив агітаційну роботу та поширював антирадянську літературу «Мета» і «Нова Зоря»;

5) щороку (до 1941 року) їздив до Риму і давав звіт про стан католицької Церкви;

6) після 1939 року часто був на таємних зібраннях у митр. Андрея, і був ним назначений на екзарха Греко-Католицької Церкви на Волинь, Полісся і Холмщину;

7) їздив у різні країни Європи і закликав вести боротьбу проти Радянського Союзу;

8) в 1939 році через Дубровського передав усну інформацію до Риму про переслідування Церкви;

9) ще до червня 1941 року знав про німецький напад на Радянський Союз;

10) прихід німців сприйняв із радістю в очікуванні на самостійну Україну; в час окупації були організовані конференції для збору допомоги німецькій армії;

11) брав участь у формуванні дивізії «СС Галичина» і закликав молодь вступати туди;

12) у 1943 році підписав послання митрополита Андрея Шептицького, в якому був заклик припинити боротьбу проти німців, а, навпаки, разом із ними воювати з Червоною армією;

13) крім проведення візитацій, виголошував антирадянські проповіді та вимагав від духовенства націоналістичного виховання молоді; особистих контактів із проводом ОУН не мав, але був учасником антирадянських націоналістичних організацій;

14) організував семінарію в Дубно³⁹.

Далі суддів цікавило свідчення єп. Чарнецького про інших підсудних та антирадянську діяльність Греко-Католицької Церкви. Після того, як кожен із підсудних дав свідчення, на судовий процес запросили свідків, яких у цій справі було 20, але свої свідчення на закритому судовому процесі давали лише два – Роберт Рупп і Микола Паше-Озерський. 

Про єп. Чарнецького свідок Рупп сказав: «Чарнецький був духовним вождем на Волині. Із його появленням появились на Волині оуновці. Чарнецький погубив багато народу: дітей вішали, жінкам відрублювали голови». На що владика відповів: «Свідок Рупп говорить неправду». Наступний свідок багато свідчив про діяльність Греко-Католицької Церкви у час німецької окупації. Про єп. Миколая згадав лише раз, а саме: «Через два дні після приходу німецьких окупантів в Преображенській церкві було відправлено богослужіння в честь приходу німецьких військ та було виголошено «многая літа» фюреру і німецькому війську. Служили богослужіння також і в інших церквах Сліпий, Будка і Чарнецький»⁴⁰.

Під кінець дня (о 23:50 год 3 червня 1946 року) головуючий суддя Військового Трибуналу, підполковник юстиції Індищенко зачитав вирок, згідно з яким всіх чотирьох підсудних визнано винними. Владику Миколая Чарнецького було засуджено до 5 років позбавлення волі та на 3 роки заслання. 

У тій же кримінальній справі у сьомому томі містяться ще документи, які безпосередньо стосуються єп. Чарнецького⁴¹. Після судового засідання у червні 1946 р. Військовий Трибунал вислав документ до начальника управління міністерства юстиції у Львові про необхідність конфіскації майна засудженого, який проживав у Львові на вул. Городоцька, 30, кв. 4. На той час монастир, де був арештований вл. Чарнецький, вже був ліквідований і націоналізований, тому у Львові не виявили жодного майна засудженого для конфіскації⁴². 

11 квітня 1950 року закінчувався термін ув’язнення вл. Чарнецького, який мав ще опісля відбути 3 роки заслання. Однак ще 5 січня 1950 року рідний брат владики (Василь Чарнецький) звернувся із проханням, щоб дозволити М. Чарнецькому, як вже старшому і хворому чоловікові, після 11 квітня 1950 року поселитися у рідному селі під опікою родини. 11 січня того ж року було проведено медичне обстеження єпископа-в’язня, щоб визначити стан його здоров’я. Висновок лікарів був такий: артеріо-кардіосклероз; стан здоров’я не дозволяє на заслання. Тому 26 січня заступник начальника управління ДУБРАВЛАГа, капітан Борисов вислав запит до Москви: «Просимо вашого наказу куди слід направити Чарнецького Миколая Олексійовича після відбуття терміну покарання». Разом із запитом було вислано копії двох попередніх рішень щодо особи владики-в’язня: рішення комісії СЕВПЕЧЛАГа в м. Печора, КоміАРСР, від 10 травня 1950 року «утримувати в особливому лагері», а також рішення центральної комісії МВД, МДБ і прокурора СССР «утримувати М. Чарнецького в особливому лагері, як особливо небезпечного державного злочинця»⁴³. Оперуповноважена 2-го відділу 2 головного управління МДБ СРСР Майор Мансурова особливій нараді МДБ СРСР запропонувала: «Враховуючи, що Чарнецький М. О., в Україні проводив антирадянську політику Ватикану, то його повернення в Україну, по логіці оперативного міркування є недоцільним, тому: Чарнецького Миколая Олексійовича із лагера звільнити і направити і дім інвалідів в нережимній місцевості під наглядом органів МВД»⁴⁴. 7 червня було ухвалено таке рішення: «Чарнецького М. О. після відбуття терміну покарання звільнити із лагеря та заслання і направити в дім інвалідів під нагляд органів МВД»⁴⁵. На той час вл. Миколай перебував у лагері на поселенні Явас (Мордовська АРСР). 

Коротку, але важливу інформацію про подальшу долю вл. Чарнецького відомо із кримінальної справи №148465 «По звинуваченню Величковського Василя Володимировича за ст. 54–1 «а» і 54–11 Карного кодексу УРСР»⁴⁶. Йдеться про вимогу слідчого відділу КДБ при міністерстві Української РСР у Києві перевірити і видати довідку із оперативно-довідкової картотеки про Чарнецького М. А. Із тої довідки стає відомо, що:

1) 8 вересня 1951 р. М. Чарнецький був вдруге засуджений спеціальним лагерним судом при ДУБРАВЛАГ МВД поселення Явас (Мордовська АРСР) за ст. 58-10 до 10 років позбавлення волі; 

2) 19 липня 1956 р. був звільнений згідно з наказом від 24 березня 1956 року на підставі рішення комісії ПВ СРСР про те, щоб зменшити термін покарання до вже відбутого на 17 липня 1956 року та звільнити⁴⁷. 

Отже, єпископ Миколай Чарнецький повернувся до Львова, де зміг за неповні останні три роки свого життя ревіталізувати релігійне життя греко-католиків, відновити єпископське служіння і рукоположити на священиків достойних кандидатів, справжніх подвижників Катакомбної Церкви, зокрема, редемптористів о. Михайла Винницького (8 листопада 1956 року), о. Євстахія Смаля (21 липня 1957 року) та майбутнього підпільного єпископа Павла Василика (18 листопада 1956 року). Стосовно вивчення матеріалів його кримінальної справи, то їх необхідно досліджувати обачно, порівнюючи і верифікуючи з іншими джерелами, а також беручи до уваги вже відомі методологічні підходи-фільтри до цього досить упередженого і заполітизованого типу джерел, спрямованого на викриття й звинувачення ідеологічного й класового ворога.

Примітки: