Велике у Нього відкуплення ... Пс.129
Найпопулярніше
Церква святого Йосафата. Історія одного храму. (частина 1)
Мабуть кожен цінитель прекрасного, та пошановувач старовини добре знає, що однією із найцікавіших місцин для відвідин на території нашої Батьківщини є місто Львів, населений пункт, який відіграв у міру певних обставин свою вагому роль, як у історії України зокрема, так і усієї Європи загалом.
Серед багатьох пам’яток Львова особливою увагою хотілося б виділити місцеві храми, якими так славиться це прекрасне місто, і більшість із яких розташовані у його історичному центрі. Саме вони на сьогоднішній день і тішать око гостей Львова своїм витонченим виглядом, а душу своїми богослужіннями.
Як нам відомо, усі великі міста розвиваючись та розростаючись починають поглинати менші населені пункти, що лежать поблизу них. Не винятком із цього правила став і Львів, у склад якого з часом ввійшло багато приміських сіл. Згадками про них сьогодні можуть слугувати хіба що історичні назви на карті міста, а також кілька цікавих старих споруд, своєрідних «реліктів», які в основному представлені давніми храмами. Саме про одну із таких святинь хотілося б зараз і поговорити більш детально.
Надзвичайно цікавий храм, який сьогодні відомий як греко-католицька церква святого Йосафата, зручно примістився поміж типової післявоєнної міської забудови, у північній частині міста, на території колишнього села Замарстинів, і був заснований як монаша обитель римо-католицького чернечого ордену капуцинів.
Історія храму пов’язана із подіями далекого XVI ст., на початку якого, у Італії, від потужного католицького монашого ордену францисканців відгалужується нова спільнота прибічників особливо убогого життя, яка через свій особливий стиль чернечої одежі отримує в народі прізвисько «капуцини», яке прижившись, невдовзі стає їхнім офіційним найменуванням. Первинно, як то часто буває, ця гілка послідовників святого Франциска була зустрінена із великою підозрою, проте показавши глибоке християнське життя своїм власним прикладом, отці швидко набувають великої підтримки, та починають відкривати свої монастирі по багатьох містах Європи, у тому числі і Львові, який на той час входив до складу Польщі.
Отже, на початку XVIII ст. капуцини вперше прибувають до Львова, де на Личакові, за фінансової підтримки Єлизавети Сенявської, на місці старих бастіонних укріплень лінії Беренса починають зводити свій монастир. Роботи по зведенню святині тривали з 1708-го по 1730-тий рік, коли і постав їхній «кляштор» (монастир), що складався з барокового костелу Зачаття Пресвятої Богородиці, монастирських келій, та пізніше прибудованого муру. Тут отці капуцини і провадили свої Богослужіння аж до кінця XVIII ст., коли невдовзі після розподілу Речі Посполитої, нова австрійська влада згідно так званої Йосифінської касати, у 1785-му році, у числі багатьох інших святинь закриває і львівський монастир капуцинів, а ченців змушує покинути Львів. Щодо їхнього храму, то імперська влада передає його старшим братам капуцинів – францисканцям (сьогодні ж храм, що знаходиться по вулиці Короленка, 1, використовує у своїх релігійних цілях громада Церкви Адвентистів Сьомого Дня). Виселені капуцини, залишаючи Львів, глибоко у своєму серці ніяк не втрачали надії на швидке повернення назад.
І у кінці ХІХ ст. їхні сподівання були виправдані. Основним ініціатором повернення капуцинів до Львова виступив настоятель костьолу святого Мартина отець Едуард Подольський. Крім нього, прибічниками такої ідеї також стали єпископ-помічник Юзеф Вебер та настоятелька монастиря францисканок Марія Моравська. Запрошення капуцини звичайно прийняли радо, і тепер постало питання вибору місця під спорудження їхнього храму. За первинною ідеєю планувалося передати в користування ченців костел святого Войцеха на Знесінні, проте по якійсь причині цю ідею так і не змогли втілити у життя. Провалився і задум щодо спорудження нового храму по вулиці Зеленій. Тоді за стараннями львівського римо-католицького архієпископа святого Юзефа Більчевського, капуцинам було запропоновано оселитися в одному з великих підльвівських сіл - Замарстинові, де з метою спорудження нового кляштору радою Замарстинівської Гміни їм і було подаровано ділянку землі площею у півтора морги, яка на ділі виявилася далеко не найвищої якості, так як вирізнялася значною заболоченістю. Тим не менш, отці капуцини з великим завзяттям беруться за освоєння нової території. Не останню роль у цьому відіграла значна підтримка місцевих мешканців, адже з більш ніж восьми тисяч тогочасних жителів Замарстинова, більшу половину населення складали поляки. Відчували підтримку капуцини і від душпастирів уже згаданого костьолу святого Мартина, до парафії якого належало це село.
Так у 1904 році гвардіаном Рудольфом Фіцовським було освячено наріжний камінь під зведення келій, а першим дефінтором Брониславом Степеком під храм. Того ж року за проектом архітектора Зигмунта Крикевича, на кошти капуцинської провінції, монахи і зводять першу дерев’яну однонавну каплицю, яку урочисто освячують під титулом свого небесного заступника, дуже шанованого у католицькій церкві святого Франциска Ассизького. Відомо, що після свого зведення дана святиня характеризувалася наявністю трьох вівтарів, а більшість іншого релігійного начиння храму було подароване капуцинам простими жителями Замарстинова. Наступного року також завершили спорудження невеликого шестиосьового глинобитного будиночка, який і почав слугувати цій чернечій спільноті у якості монастирських келій.
І хоча тутешні капуцини своїми статками сильно поступалися іншим католицьким орденам, і часто терпіли від нестачі фінансування (Замарстинів у ті часи вважався одним із найбідніших підльвівських поселень), проте у 1909 році починає підніматися питання розширення монастирського комплексу, та його перебудову у мурованому вигляді. І уже з 1910-го року розпочинається проведення збору коштів на побудову нової святині. Але справою це виявилося зовсім не легкою. Зібраних коштів катастрофічно не вистарчало, плюс далися у знаки і фінансові труднощі самого ордену, і заболоченість місцевості. Одним словом, ситуація яка склалася на той момент була вкрай несприятливою для початку проведення нових будівельних робіт. Тож по причині вище описаних факторів зведення мурованого храму весь час відкладалося. Проте були і певні досягнення, так у 1912 році на основі частини Замарстинова, а також сіл Голоско Великого і Голоско Малого утворюється окрема римо-католицька експозитура. А потім прийшов 1914 рік, а із ним і Перша світова війна, в часи якої про жодні починання звичайно не могло бути і мови. А станом на 1918 рік фінансові труднощі ордена досягнули такого масштабу, що отці капуцини всерйоз задумалися над закриттям своєї галицької місії та переселенням на територію етнічної Польщі. Проте якось із Божою поміччю ситуація для ченців трішки покращилася, і на початку 1920-тих років навіть починає повторно підніматися питання зведення нового мурованого храму. І цього разу всерйоз.
Для розроблення проекту святині було запрошено відомого тогочасного архітектора, без перебільшення істинного генія, Яна Кароля Сас-Зубрицького, людину яка знала свою справу. Випускник Львівської Політехніки Зубрицький був не лише талановитим архітектором, але і великим мистецтвознавцем, завідувачем кафедри архітектури і естетики того ж Політехнічного інституту, автором багаточисленних книг, та зодчим декількох десятків костелів по усій Польщі та Західній Україні, а також творцем ще більше десятка перебудов уже існуючих храмів (чого варті лише такі його визначні роботи, як зведення Михайлівської церкви у рідному містечку митця Товстому, та проект перебудови чортківського костьолу святого Станіслава на Тернопільщині (правда за іншою версією проект перебудови чортківського костелу виконав інший талановитий архітектор Теодор Тальовський), засновником Товариства Нагляду над пам’ятниками мистецтва та культури у Львові, та ще членом багатьох інших різноманітних організацій, один лише перелік яких міг би зайняти чимало часу. Інакше кажучи, Ян Зубрицький був людиною талановитою і особистістю далеко не пересічною, а так як ще й вирізнявся своєю старанністю то і віднісся до поставленого перед ним завдання з великою ретельністю. Присвятивши своєму дітищу багато праці, Зубрицький завершує роботу над проектом костелу у 1921 році. Як прибічник так званого «зигмунтовського архітектурного стилю», в своїй праці він оригінально поєднав бароко, готику, маньйоризм, польський ренесанс часів короля Зигмунта ІІ Августа, та ще масу елементів інших стилів, внаслідок чого розробив унікальний, ні на що не схожий храм. І хоча сьогодні ми знаємо, що з вибором архітектора капуцини не прогадали, та тоді на жаль робота Зубрицького припала до душі не усім братам цього ордену. Причини були різними. Частина отців вважала вище згадані архітектурні стилі застарілими і уже більше не актуальними, тому бажала звести храм у модному тоді стилі функціоналізму. Інша ж частина навпаки, розуміючи величність споруди, вважала зведення такого витонченого храму не припустимим для харизми самого ордену, особлива ставка у якій робилася на простоту та убогість. Проте авторитет Яна Зубрицького теж важив не мало, і розроблений ним проект (хоча за вимогою капуцинів і в дещо зміненому вигляді) все ж таки було офіційно затверджено. Того ж року відбулася і інша важлива подія у житті замарстинівської спільноти, адже саме тоді уже вище згадану експозитуру нарешті підносять до рівня окремої парафії. А далі розпочинається підготовка до нових будівельних робіт, для чого у 1924 році утворюють спеціальний комітет, главою якого стає президент Замарстинівської гміни Мартин Войнарович.
Так, уже наступного 1925-го року, із закладки фундаменту, та освячення наріжного каменя, яке відбулося у дев’ятнадцятий день липня, нарешті розпочинаються довгоочікувані роботи по зведенню мурованого костелу. Тоді ж, Замарстинівська гміна подарувала капуцинам на потреби майбутнього монастиря ще одну ділянку землі, що для монахів звичайно виявилося доволі корисним надбанням. Проте уже невдовзі ченці знову спіткнулися із чи не головною перешкодою у подібних справах, - відсутністю достатньої кількості коштів для спонсорування подальших робіт, після чого над багаторічними стараннями знову нависла небезпека призупинення. З метою не допустити такого небажаного результату, до братів-капуцинів звідусіль починають стікатися пожертви. Крім самих парафіян, вагому фінансову допомогу монахи також отримали від отця Чеслава Шуберта, що на той час провадив реколекції та місії у США, пожертвування з яких щедро відправляв замарстинівським капуцинам, а також від Львівського магістрату, Львівської латинської митрополичої курії, дріжджової фабрики в Лисиничах, та багатьох інших організацій, що не поскупилися на святу справу. Саме дякуючи усім цим благодійникам і вдалося провести наступні будівельні роботи.
І поки стараннями уряду відродженої Польської держави на Галичині повними силами ішов розвиток католицизму латинського спрямування, Всевишній Господь у всій своїй милості не забув і про інших своїх дітей, українців. Так у той же час, відбувається ще одна вагома подія у християнському житті Галичини. У 1913 році великий і вірний Божий помічник, греко-католицький митрополит Андрей Шептицький в Унівській лаврі приймає посланців від католицького згромадження, відомого як редемптористи (а офіційно званого – Згромадження Найсвятішого Ізбавителя, та заснованого у 1732 році в Неаполі Альфонсом Ліґуорі, одним із найвидатніших святих західної християнської Церкви), що прибувають сюди із Бельгії. Служіння редемптористів справило велике враження на митрополита, під час його відвідин українських емігрантів у Канаді. Отож, у нього зародилася ідея заснування Згромадження редемптористів у своїй митрополії. Тепер редемптористи за підтримки митрополита Андрея переходять у східний обряд, та починають займатися плідною місійною працею серед українців. З метою подальшого розвитку цього чернечого згромадження Андрей Шептицький спонсорує зведення їхніх святинь, в числі яких у 1923 році, у селі Голоско Велике, по сусідству із уже добре нам знайомими замарстинівськими капуцинами, зводиться один із монастирів редемптористів, який ті також освячують під титулом свого великого засновника, – святого Альфонса Ліґуорі. І хоча б здавалося що ця подія не має ніякого особливого відношення до уже вище описаної інформації, тим не менше саме редемптористам через багато десятиліть випаде доля зайняти своє ключове місце у подальшій історії існування костелу капуцинів. Але про це тоді звичайно ніхто і не здогадувався, як і про те, що з-за горизонту історії холодні вітри змін уже безжально несуть темні хмари недалеких тепер нацистських та більшовицьких вторгнень. Проте це все було пізніше. І поки редемптористи провадили Христову науку поміж українців, капуцини продовжували роботи над зведенням своєї такої бажаної святині.
У 1927 році, за проектом того ж самого Яна Кароля Сас-Зубрицького з південного боку костелу починають прибудовувати монастирські келії. Проте все ще не задоволені проектом, капуцини попросили внести свої корективи і сюди, що і зробив керівник будівельних робіт Франциск Квецінський (після смерті якого у 1929 році будівельні роботи продовжує уже Станіслав Кондера).
І от 5 листопада 1930-го року нарешті наступає довгоочікувана мить, коли львівським латинським архієпископом Болеславом Твардовським і відбувається освячення новозбудованого храму під тим же титулом костелу святого Франциска Ассизького. Після освячення святині, у головному вівтарі храму було урочисто розміщено ікону цього великого святого. Щодо самого вівтаря, то первинно його проект був також розроблений Яном Зубрицьким, проте так і не втілений у життя, тому замість нього, тут було встановлено одноярусний необароковий вівтар, виготовлений із темного дерева майстром Яном Войтовичем. У костелі було також три дзвони, названі цікавими іменами: Александер, Чеслав і Юзеф, і які були створені львівською фірмою Рудольфа Матейсера, і освячені на Зелені Свята того ж самого 1930-того року.
У 1930-му році відбувається і ще одна цікава подія, так як частина підльвівських сіл у наслідок територіальних змін Львова ввійшла у склад міста. У тому числі був і Замарстинів. Так ченці-капуцини самі для себе не очікувано вдруге стають львів’янами.
Проте із освяченням костелу будівельні роботи не завершується. Так у 1932-1933 рр. на північний-схід від храму, за проектом ще одного дуже відомого тоді архітектора Вавжинця Дайчака, було зведено також і парафіяльний будинок. Тут і збулася давня мрія капуцинів, адже дана споруда була врешті збудована у такому їм бажаному стилі функіоналізму. Цікаво що будівля також вирізнялася не тинькованим виглядом (простіше кажучи не поштукатуреними стінами). У цьому будинку парох капуцинів відкрив бібліотеку, створив позичкову касу та організував аматорський театр. Після цієї добудови форма монастирського комплексу набула вигляду літери П.
Так і постав цей сучасний прекрасний храм, який ми можемо бачити і сьогодні.
З боку капуцинів на Замарстинові також була започаткована хороша традиція 60-кілометрової пішої прощі до села Милятин, де зберігалася відома чудотворна ікона Розіп’ятого Ісуса Христа, і яка відбувалася щорічно на свято Воздвиження Чесного Хреста.
Під опікою капуцинів замарстинівська спільнота розвивалася, і у 1937 році до її парафії було також додано гміну Збоїща, яка раніше належала до малехівської парафії.
Ось так непомітно і прийшов фатально-переломний 1939 рік, а з ним і Друга світова війна. Після приєднання Західноукраїнських земель до Радянського Союзу, розпочалася епоха страшних гонінь на християн, та масових репресій проти мирних жителів. Проте не дивлячись ні на що, капуцини далі провадять свої Богослужіння, більше того, навіть продовжують свої прощі до Милятина, які для них тепер стають небезпечними, адже їх часто зупиняють з метою обшуку.
У 1939 році нова влада конфісковує парафіяльний будинок капуцинів, і перетворює його на притулок для біженців та постраждалих у наслідок військових дій. А з 1940 по 1941 рік, його уже починають використовувати у якості гуртожитка для учнів школи садівників. У часи вторгнення на Західноукраїнські землі німецьких солдатів, з 1941 по 1944 рік при монастирі також починає діяти кухня для убогих. У 1943 році німці конфісковують уже згадані монастирські дзвони.
Після завершення Другої світової війни, і остаточного закріплення більшовиків на Галичині, справи для капуцинів пішли особливо кепсько. А на весні 1946-го року комуністична влада остаточно зачиняє монастир. Так отці капуцини були змушені у друге покинути Львів. Цього разу уже на завжди. Виїжджаючи на Захід, ченці забрали із собою більшу частину храмового майна, і лише один із них, уродженець Замарстинова отець Серафим Кашуба, залишається у СРСР на території якого і стає нелегальним настоятелем багатьох католицьких спільнот, якими ревно опікується аж до своєї смерті у 1976 році. У 2001 році за свої великі заслуги отець Серафим був оголошений Слугою Божим, і зараз триває процес його канонізації.
Що ж до подальшої долі монашої обителі капуцинів, то костел святого Франциска Ассизького був переоблаштований на фільмосховище обласного управління кінофікації (внаслідок чого у майбутньому було втрачено частину фресок у інтер’єрі святині, а головний вхід був перетворений на вікно). Келії монастиря пристосували під житлові споруди, а в парафіяльному будинку відкрили філію Центральної міської бібліотеки імені Лесі Українки.
Подібна доля спіткала і сусідів капуцинів – редемптористів. Усі монастирі цього згромадження було конфісковано, а братію, тієї ж весною 1946 року, зібрано у стінах монастиря святого Альфонса. Восени 1948 року, ченців вигнали і звідси, після чого на довгий час монаша обитель була перетворена на туберкульозну лікарню. Багато ченців були піддані репресіям, в числі яких був і єпископ Миколай Чарнецький, Василій Величковський, Іван Зятик та Зенон Ковалик, котрі в 2001 році, за свої великі заслуги у святій праці та страждання за Христову віру були проголошені блаженними.
Друга світова війна, та епоха більшовицького безбожництва вписала не одну криваву сторінку у книгу історії нашого народу. І хоча комуністична влада і вчинила багато зла, проте у боротьбі із Богом у них не було жодного шансу на перемогу. Так уже у останні роки існування Радянського Союзу, після виходу УГКЦ із підпілля, редемптористи поступово починають повертати свої давні обителі. Тоді ж з метою створення нової парафії, отці постають перед вибором храму для своїх теперішніх потреб. Основними претендентами на цю роль виявилися церква святої Анни (на Голоско), та уже вищеописаний колишній костел отців капуцинів (в основному тому, що обидва храми знаходяться неподалік монастиря святого Альфонса). Спершу вибір отців випав на церкву святої Анни. Тут редемптористи і починають провадити Молебні, проте уже невдовзі рішення було змінене, і церква святої Анни була передана православній громаді київського патріархату, а у власність редемптористів перейшов костел святого Франциска, який на згадку про свою стару капличку, вони і переосвятили під титулом священномученика Йосафата Кунцевича (остаточним фактором вибору цього храму стало те, що в храмі св. Анни на цей час була православна громада, храм же капуцинів не вживався для Літургійного служіння і був більших розмірів хоч потребував ремонту. Щоб уникнути непорозумінь з православною спільнотою, редемптористи обрали цей храм.)
Нова історія відродження храму розпочалася із дуже важливої події у житті Згромадження, адже саме у цій святині відбулася зустріч з архімандритом Згромадження редемптористів отцем Хуаном Мануелем Лассо де ля Вегою (вперше після довгих років переслідувань чину). На цій зустрічі було обрано нового провінційного настоятеля о. Ігора Возьняка, який замінив на цьому служінні вл. Филимона Курчабу (який важких 40 років ніс це служіння). Великим дарунком для редемптористів Львівської Віце-провінції стало отримання статусу Провінції. Ці події сповнили ченців великим натхненням для подальшої душпастирської праці та служіння українському народу.
Подія передачі редемптористам цього костелу по-своєму стала доволі символічною, бо доля храму дуже сильно нагадує історію самого Згромадження Найсвятішого Ізбавителя. Адже як і редемптористи, що засновувалися як згромадження в римо-католицькій Церкві, так і костел капуцинів зводився як Римо-Католицький храм і майже в один і той же час, від рук безбожників, вони зазнали значних спустошень та втрат. І врешті-решт і храм і чин сьогодні вірою і правдою служать Греко-Католицькій Церкві.
У 1990 році, на свято Покрови у старому капуцинському костелі розпочалися відновлювальні роботи. Першу Літургію було відслужено довголітнім сповідником віри отцем Михайлом Винницьким, а разом із ним і отцем Тарасом Дмитришином. Первинно громада вірних була не великою, проте дякуючи плідній праці, редемптористи уже невдовзі зосередили довкола себе багатьох послідовників, що всяко допомагали ченцям у їх благих починанням як щирими молитвами так і фінансовими пожертвами. Роботи по відродженню святині тривали протягом усього кінця ХХ ст., і навіть після 2000-го року.
Якщо розглядати цю святиню з архітектурної точки зору, то збудований із цегли та каменю храм, що орієнований по осі схід-захід (поміж вулиць Замарстинівської та вулиці Авраама Лінкольна) має тринавний план із нехарактерно видовженим святилищем, дещо нижчим за головну наву (перекриту двома квадратними пряслами склепінь) і яка в свою чергу відділена від двох інших, теж нижчих нав, двома рядами колон та філярів. Із північного боку до храму прибудована невелика квадратна каплиця що колись носила титул ще одного величного послідовника Франциска Ассизького, - святого Антонія Падевського (зараз каплиця використовується у якості захристії). Із північно-західного боку храму стоїть невисока восьмигранна вежа, у середині якої знаходяться гвинтові сходи, які ведуть на хори. Не тиньковані зовнішні стіни храму відкривають для огляду червону цеглу, яка дуже гармонійно контрастує із червоною метало-черепицею, якою редемптористи покрили дах святині. І хоча у більшості випадків такі роботи тільки псують історичний лик (вигляд) храмів, редемптористам якимось дивовижним чином, таким новітнім підходом вдається тільки ще більше виділити автентичність своїх храмів. Заслуговує також на увагу і збережена невелика кам’яна фігурка монаха капуцина над входом.
Значні роботи по упорядженню храму отці провели ззовні і всередині святині. Так було встановлено іконостас, та виконано нові розписи (автором який був професор Любомир Медвідь).
Крім того, завдяки старанням редемптористів у храмі з’являються три нові дзвони, що отримують імена: Андрій, Гавриїл та Йосафат.
Після проголошення у 2001 році блаженним єпископа Миколая Чернецького, у 2002 році редемптористи забирають мощі цього свого великого співбрата із Личаківського кладовища (де він тоді був похований) та з усіма почестями переносять їх до свого храму, де зберігаючись до сьогоднішнього дня, вони стають справжнім об’єктом паломництва.
У 2011 році розпочалася перебудова старого парафіяльного будинку. А щодо келій, то вони і досі залишаються простими житловими спорудами.
Цікава подія також сталася у житті спільноти у 2014 році, коли відвідуючи свої давні обителі, із Любліна до Львова завітало 27 отців-капуцинів. Не оминули вони увагою і Замарстинів, де їх радо зустріли редемптористи, спільно з якими було організовано участь у Панахиді за душі померлих львівських капуцинів. А пізніше, у вівтарі, за іконостасом, вперше із 1946 року у храмі святого Йосафата знову була звершена Євхаристія у західному обряді.
Так помаленьку наступив 2015 рік, а разом із ним наближається і 25-та річниця дня відновлення богослужінь у цьому прекрасному храмі. І от, у переддень такого торжества, як ніколи раніше хочеться озирнутися назад, та подивитися на весь цей довгий та тернистий шлях, гідно пройдений вірними Божими слугами. А також перевести погляд у перед, на ту вузьку стежку спасіння, ще одним дороговказом на якій і став цей дбайливо відновлений храм. Святиня, що з ласки нашого небесного Отця, уподібнилася кришталево чистому джерелу Христової віри, з якої тепер кожен спраглий, завжди може почерпнути свою повну чашу безмежної Божої благодаті.
Роман Карвацький
