Іван Нагірний. Піонер нових ідей.

В початках монашого життя зовнішня праця монахів обнімала в собі всякого роду галузи. Монаша лавра, була наче мала держава, вповні вистачальна для себе. Управляла ріллю, вела промисел, удержувала школи, а навіть вишколювала монахів-вояків, що в українських монастирях оружно могли ставити опір ворожим наїздам.

Прийшли нові часи. Життя покотилося новими шляхами – виринули нові життєві конечності, нові питання. Праця загальна, універсальна вже не могла дати відповіди на всі ті питання й заповнити всі прогалини суспільних потреб, що зарисувалися під ударами нових ідей, нових змагань. Суспільна праця розчленовувалася – а за тим і праця релігійних станиць мусіла розчленовуватися, коли ті хотіли задержати розвій життя в світлі правди св. Євангелія.

Й оце просуваються перед нами фалянги все нових монаших чинів – а кожен з них, побіч спільної всім ціли, освятити власних членів, несе прапор нових гасел і кличів, що їх взяв собі здійснити. Від братів Мостових, що за ціль мали будувати по ріках здовж шляхів мости, від лицарських орденів, що вістрям мечів свідчили любов до Бога і ближніх, від св. Бернарда, що віддався услузі подорожніх в альпейських просмиках і приюти построїв для опіки бідних заблуженців, та жертв сніговіїв, аж до тих Сестер милосердя, що забуті світом, посвячують свої дні услузі нещасних по шпиталях, бачимо, як дух Ісуса Христа попихав людей на різні ділянки праці, щоб усіх позискати Христові. Прийшли часи, коли безбожництво наставило хижі шпони на душі невинної шкільної молоді – й оце повстають чин чи товариство. Що більше, бачимо, як старі монаші чини обмежують засяг свойого діяння і вишколюються, спеціялізуються, в одному напрямі.

Чи ж простолюддя мало б бути і тут призабуте, чи не вибере собі його якийсь чин, як велику ідею життя, зійти під його низьку стріху, обняти як брата і плакати враз з ним у його злиднях, і радуватися з ним у днях його великих – показати йому Того Ісуса з Назарету, Бога, що стався людиною і як убогий жив з убогими і кормився твердим сільським хлібом кропленим власним потом, заробленим власними руками?! Чи велика ідея любови меншого брата залишиться серед людей тільки в умах і писаннях «любителів» простолюддя? Ах, ні! Вона надто життєва, надто пекуча, вона, що так скажу, надто Христова, щоб не найшла благородного серця і сильної душі перетворити її в ряди благовісників любови Господа Ісуса.

Оце в XVIII ст. в Італії, шляхтич, доктор прав, славний на всю державу адвокат, Альфонс Ліґорій, кинув світ, став священиком і ведений св. Духом оснував Дружину Пресв. Відкупителя, (чин оо. Редемптористів) а ввесь апостольський розгін, що він їй надав, звернув у ті забуті, приземні хижі, до сердець ще не спачених, простих, а погорджених тому, що б’ються під сірими свитами, а все ж вміють любити все, що красне, високе… А щоб у прийдешніх віках не схитнулася вона зо свойого терням битого шляху, щоб та Дружина остала на все власністю тих найменших, св. Альфонс обітом зобов’язує всіх синів своїх віддатися праці для найменших братів своїх і тільки для них. Перші його товариші, заохочені успіхами, хочуть поширити обсяг праці монашої Дружини, але св. Альфонс, вірний раз повзятому ідеалові, певний, що така воля Божа, стоїть непорушно на сторожі місіонарів простолюддя. Його покидають усі товариші, з нього зачали сміятися – на це він відповідає геройським обітом витривати, хоча б й самому, в наміреному ділі до кінця – і, хоч полишається якийсь час сам, витривав. Вскорі ціле неапольське королівство залишалося станицями нової Дружини апостолів простолюддя.

Чи ж велика ідея св. Альфонса, демократа, ґенія XVIII ст., перелита в кадри євангельських борців, мала б зашитися в одній закутині землі? Чи ж не перейде вона сніжноверхих Альп на широкі лани словянських народів, де стільки понижених, забутих душ? Так, вона прийде сюди – і вона вже перейшла і розвинула побідні ряди й на наших землях. «Бачу – сказав раз у пророчому натхненні св. Альфонс – бачу, як мала наша й убога Дружина розвинеться і цвистиме ген там, по той бій Альп в північних землях!»

Оце короткий перегляд, як діло св. Альфонса започаткувалося в нас.

В пошукуванні кращої долі окидали наші українські селяни свої убогі села, виїзджаючи за море, до Америки й Канади. Так, багато їх – розбрилося по всіх провінціях широкої Канади. Та самітні вони були, реліґійно опущені – то ж накинулися на них прерізні сектярі і то частенько свої таки збаламучені роздимці, щоб пожирувати над тими овечками без пастирів.

Преосвященний Аделярд Лянжвен, архиєпископ Св. Боніфас, вертаючи з Риму 1898 р., відвідує бельгійських ОО. Редемптористів у Брюсселі та благає прислати місіонарів для опущених католиків з Европи, що поселюються в його дієцезії. ОО. Настоятелі призначують на ту місію молодого Отця, флямандця, Ахіля Деляре.

Повен духа жертви, пройнятий любов’ю до опущених, бідних душ - дорога спадщина по св. Оснувателі – спішить юний апостол у непевну заморську країну, до незнаних, та дорогих у Христі, опущенців. Приїхав, побачив – простий нарід, опущений, чужий мовою і звичаями. Хто він, якої народности – сам у тому несвідомий. З боязню й недовір’ям відноситься до всіх чужинців. З трудом довідується молодий місіонар, що це якесь словянське плем’я з «Ґаліції».

Не опадають юні крила молодого вірла – він готов море перелетіти, щоб найти ключ до тих замкнених та не зопсутих сердець. І справді в невдовзі о. Деляре вертає до Европи, дістається до Галичини, до Мостиськ, і тут серед своїх співбратів-монахів польської провінції вчиться словацької мови – бо думав, що ті опущені Словяни, то Словаки. По кількох місяцях науки довідується від польських співбратів, що коли має працювати для канадійських поселенців з Галичини, то це напевно не для Словаків, бо тих в Галичині нема, а тільки Поляків. Преп. О. Деляре покидає словацьку граматику, а всіми силами береться до польської мови. Маючи нагоду чути живу польську мову, жити серед співбратів Поляків, о. Деляре скоро присвоював духа польської мови і серцем радів, що прояснилися горизонти його місіонарської праці. В часі Йорданських Свят, український парох в Мостиськах, запросив на Водохрищі ОО. Редемптористів, Поляків. Вони, щоб зробити приємність співбратові-гостеві, попросили о. Деляре піти разом на врочисте свячення води католиків східного обряду. Не сподівався о. Ахіль Деляре, що це те саме словянське племя, що чекало на його працю в Канаді. Він, веселий вдачею, приглядався пильно новим обрядам. Вони такі дивні йому видалися, що він, як оповідав потім, аж засміявся при посвяченні води.

Минув рік. О. Деляре говорив плавно по польському; вертав радісний усміхнений, як усе… Молодий апостол мріяв про це, як то він перебігає розлогі канадійській прерії, сіє зерно, те золоте зерно євангельського слова, а руки стискають твердий місіонарський хрест на грудях…, а товпи хилять свої голови…. Гнуться опалені карки, складаються мозолисті долоні – а над ними вітає Він, Христос… - «Всіх здобути для Христа!»

Яке ж розчарування налягло душу юного апостола, коли він, повен любови і ревности, звернувся до того народу зо словом потіхи – а той нарід з недовір’ям, з неохотою відвернувся від нього. – «Прийшов нас спольщити… - Тут показалися наслідки співжиття двох братніх народів…

Зрозумів вкінці справу о. Деляре: він стояв перед новим, іншим народом, перед новою мовою… Сильна воля молодого редемпториста не подалася: «Треба – так буду вчитися нової мови» - й о. Деляре засів до третої з черги мови. Він пішов у простолюддя, говорив, випитував, слухав і врешті опанував ту трудну «руську» мову. Він зачав проповідати.

Та тут виринула перед ним ще більша трудність: той нарід мав свій рідний обряд, різний від латинського, і той свій обряд так любив, так цінив – ним молився до Бога, а до чужого відносився з неохотою, страхом… бо промовляв тут інстинкт самозбереження… Новий наслідок співжиття братніх народів з рідними обрядами…

Лишився один вихід: відправляти богослужіння для того народу в його обряді. О. Деляре шле прохання до Риму, щоб міг відправляти в східному обряді.

Відповідь прийшла відмовна: латинському священикові не можна відправляти східних богослужень. Чи ж це мало б розбити всі його пляни? Перед його очима стали сотні опущених, незрячих чужинців – а протестанські пастори… а царські аґенти… перед його душею засірів новий, холодний жертівний камінь – обряд, змінити обряд. Як це? Покинути щось найдорожче, найінтимніше, з чим він зжився від перших проблесків свідомости, з чим спліталися його найкращі, найніжніші спомини: перше св. причастя, ціле релігійне виховання, богословські студії свячення, перша Служба Божа… Те все забути й обняти той новий, чужий обряд, що колись йому видався такий далекий, такий дивний, що аж усмішку викликав на його уста… Душі, душі!

О. Деляре рішучим кроком приступив до жертви: він вибирається в далеку подорож, до Риму, прохати позволення перейти на східний обряд – досі майже нечуване діло. Рим завагався – це ж було щось таке нове, таке невидане. Але енергійний місіонар не уступав. Він знав і вмів другим представити положення тих опущених душ. І він одержав позволення – але тільки на три роки, на спробу… Ось так мусів о. Деляре промощувати новий шлях новим ідеям.

О. Деляре вертав повен найкращих надій. Корабель прошивав металевими грудьми запінені хвилі, пролітав над глибинами океану – а той сердився, пінився, жбурляв бурунами, крушив підбігунові, каменеломи і слав свою грізну, воєнну фльоту: ледянні криги… Корабель серед спазматичного рику сирен потопав – а з ним, здавалося потопали і всі мрії, і всі пляни молодого редемпториста. Здавалося, Бог вдоволився готовістю, охотою свого слуги.

На дошці змагався зі сірими хвилями океану місіонар, допливав до скалистого острівця. Ще хвилина, ще хвилина – і моряки закинули за шпиль скали линву. Звинний О. Деляре вже пнеться вгору, вже радіє, - ще кілька хвилин… В ту ж мить рветься шнур і о. Деляре стрімголов летить в пащу темного океану. Кілька моряків пірнуло за ним і з великим трудом вони всі викарабкалися на скалистий острівець.

Тепер прийшлося отцеві Деляре вчитися старословянської мови й українського обряду – й оце ми бачимо, як той незломної волі місіонар похилився на четвертою вже з ряду словянською граматикою, як та людина жертви намагається присвоїти собі форми і духа нового обряду, відкладаючи на бік свій прегарний обряд.

1906 р., по дев’яти роках старань і боротьби о. Ахіль Деляре приніс першу безкровну Жертву в українському обряді. Під потужним розмахом великої душі подалися останні барикади – на їх звалищах понісся благовонний дим Жертви Любови.

Нарід пізнав своє, відчув велике серце і горнувся до свойого пастиря. – А той, пробігав просторі округи Йорктону, Айтуне, Канари, Брендону… На його поклик йшли нові затяжці Христа, йшли нові сівачі, що у світлі жертовних вогнів проходили тернисті шляхи, скроплюючи їх потом, а навіть мученицчою кровю…

І зростала монаша Дружина, свіжа, на новому полі й ані море, ні снігова буревії не спинили її – вона розвинулася і в старому краю того дивного словянського племени, що не знало, як себе назвати, та любило те що йому найцінніше свою Церкву, свій обряд.

***

Від того часу минуло двадцять літ. В великому галицькому монастирі українських Редемптористів вітають старенького сивоволосого патріярха, о. Ахіля Деляре, що з-за моря приплив оглянути своє діло як то буйно воно розвинулося серед українського простолюддя, які то лани засіяло, які жнива зібрало – народ пізнав своє, відчув удари серця великого демократа XVIII ст., оцінив жертву великого його сина.

З такою синівською любов’ю глядять на старенького О. Ахіля Деляре молоді його сини що вийшли з-поміж того люду, що то йому він віддав у жертві своє життя, і батьківщину і рідний обряд… і читають на його спрацьованому обличчі, як у великій книзі любови. Воно таке шляхотне і своїм видивом і своїм змістом: любов і жертва, любов і жертва.

А о. Ахіль Деляре оповідає радо про свої труди, тернистий шлях, що ним прийшов, а молоді повисли на устах батька й уха п’ють його мову, а серце палає…

«Я не знаю, я не знаю чому я так полюбив той український нарід...» - прошептали уста О. Ахіля Деляре – а з його очей поплили теплі сльози…

Ах, зберіть, зберіть оті перли. – Придивляйтеся їх блискучим, кристальним й відчитаєте в них відповідь на слова-питання О. Ахіля Деляре: - «Я полюбив тебе, бідний народе, бо полюбив Я того, що був так, як і ти, вбогий, забутий, що то його, як і Тебе відреклися й засудили бичувати креваво й у глум увінчали й на горі смерти розпяли і Його одіжжю поділилися… Я полюбив тебе, український народе, бо я вірю, що двигнешся і воскреснеш, як повстав, як воскрес твій Господь і Спаситель… Я полюбив тебе, бо твоє життя таке подібне до життя мойого Господа – я полюбив тебе, бо полюбив мойого Господа Ісуса…».

Оце, що може любов Христова, хоча б і в серці людини чужинця, а чого ж вона не докаже в серці братів?!