Йосиф Схрейверс. БРАТ ІСИДОР—АНТІН ТОКАРЧУК

В червні 1927 p. помер в нашому монастирі в Збоїсках покірливий чернець. Це перша українська квітка, що її Господь зірвав з духовного городу Редемптористів Східнього Обряду в Україні.

Брат Ісидор, в світі Антін Токарчук, народився в Глубічку Великому, коло Тернополя. Його батьки були вбогі, але дуже релігійні. В часі св. Місії, яку давали наші отці в Глубічку, в його серці зродилось прагнення за чернечим життям, але батько рішуче спротивився цій постанові. Спротив батька тривав довго. Кілька місяців опісля батько вмирає й Антін може вільно іти за голосом покликання.

Йому було ледве 16 років. Хлопець був високого росту та сильної будови. Відзначався здоровим розсудком та доброю й нехитрою вдачею. В цій слухняній душі доконав Господь дуже швидко свого діла. Два перші роки чернечого життя працював брат Сидір в кравецтві. Своє завдання виконував із такою сумлінністю, що його співбрати, хоч працювали увесь час враз із ним, не підмітили у ньому нічого наганного. Ніколи не прогайнував ані хвилини часу, ніколи не почув від нього ніхто гіркуватого слова супротив настирливих прохачів, не побачив жадного ледарства супроти закону мовчання.

Що ще більше охоплює нас подивом, то те, що по смерті цього брата жоден із його зверхників не міг пригадати, чи померлий хоч у непомітній точці будь коли порушив чернечу карність. Ця об'ява сильно значуща, коли узяти під увагу незлічені дрібні примхи, що з одного боку вимагають неустанної бачности й шляхетности ченців, з другого боку пильності учителя новиків і наставника, що піклуються юними ченцями у всіх подробицях їх життя.

У брата Ісидора ця карність ніяк не була схожа на автоматну ходу коліщати годинника. Вона було вповні свідома. Помітив він, що дехто із співбратів провинився в дечому, то зразу брат Ісидор по-братерськи впоминав його з усією простотою й не лицемірно та водночас без людського осуду. Його мрією було дорівняти святому Ґерардові Маєлля, зберігаючи сумлінно чернечі Устави. У малий записник він переписав собі заклики на честь св. Ґерарда і часто їх проказував, щоб пройнятися любов'ю до чернечих Уставів і духом свого покликання.

Брат Ісидор цінив і любив своє покликання. Він написав молитву на честь Св. Альфонса, де ми бачимо, як цей юний чернець схопив духа свого Згромадження: "Святий Альфонсе, мій могутній заступнику, Ти з'єднав мені благодать стати твоїм сином. Я цілий віддаюся Тобі. Від усього серця відновляю всі обітниці з дня моїх обітів. Одначе прохаю тебе, мій Отче, дай мені твого духа. Дай мені любити Ісуса Христа й наслідувати Його за твоїм прикладом убогости, покори й витривалості в стражданнях! Дай мені твою любов до Непорочної Діви Марії, дозволь її силою навертати до Господа найбільш опущені душі! Св. Альфонсе, випроси мені благодать наслідувати твій приклад, стати твоїм гідним сином і pfkbibnbcm тобі вірним аж до смерті. Амінь".

Цієї ласки вірності аж до смерті він діждався. Було це у літку 1925 року. Раптом, хоч ніяк не вказувало на грудну недугу, брат Ісидор закашляв кров'ю. Це повторилося більше днів під ряд і довело його до могили. Тимчасом приписали йому обов'язковий спочинок, лежати в ліжку, слухати лікаря, підкоритись правилам хворого. По кількох тижнях він міг уже піднятись із ліжка і проходжуватись по саду.

У нас вступила надія, хоч коротко термінова, могти зберегти його при житті. Та незабаром повторились вибухи крови й уже сам хворий був переконаний про безнадійність свого стану. Від тієї хвилини його єдиним зайняттям стала підготовка до праведної смерті. Він був вдячний Богові за те, що мав прегарну нагоду готуватись до щасливої вічності. "Що за велика ласка - сказав брат Ісидор перед своєю смертю - довго хворувати. Інакше я міг би був втратити ревність або може й моє покликання". Він так зручно вмів скористуватися своїм часом, щоб зростати в любові до Ісуса Христа й Богоматері Марії! Цю любов виявляв перш за все невпинною молитвою й вірною терпеливістю. Ввесь час своєї недуги міг брат Ісидор майже завжди виходити до саду хіба за вийнятком останніх хвилин. Поволі із трудом просувався він стежкою, із вервицею в руках, або з духовною книжкою ставав в затінку та ввічливо поздоровляв прохожих. . .

Він боявся бути тягарем для чернечої громади. Але, як тільки настоятель звертав йому увагу на те, що терпеливість в хворобі приносить більш слави Богові й услуг для громади ніж сама навіть праця, брат Ісидор заспокоювався й не говорив більше про свої турботи...

В час найбільшого наснаження сухот відвідала його рідна мати. Мати закликала його повернутись додому. Увечорі постукав брат Ісидор до настоятеля. На його лиці помічувалася журба. "Боюсь, щоб настоятелі не пішли за бажанням моєї матері". Коли ж йому відповіли, що монастир став зараз його родиною і що ніколи не згодимось на його від'їзд, зразу дитяча радість осяяла його лице, радість могти жити і вмерти поміж своїми співбратами. Інший доказ його простоти й повного самовідречення - це те, що брат Ісидор ніколи не говорив про себе, ані про свою недугу, навіть перед настоятелем, доки виразно не питали його про це. Годі теж було довідатися, чи смакували йому харчі, якими старались підкріпити його. Якось сказав він до кухаря: "Прошу давати мені те, що й другим; усе для мене добре".

Брат Ісидор ніколи теж не показував, чи мила йому, чи осоружна візита лікаря. Не випитував його про стан свого здоров'я. Ніколи не почув ніхто з його уст зауважень про користь чи недоцільність лікарств. Ця байдужність була в нього зовсім природна. Він не мусів силуватись на те самовідречення. Стан його здоров'я був справді жалюгідний. Невпинно стояв він перед певністю смерті. Вже від двох літ на початку кожного нового тижня числився він з можливістю, що не доживе до його кінця. Страждав від осамітнення, до якого в певній мірі примушує кожна заразлива недуга. Страждав від приступів кашлю, які нападали від часу до часу серед ночі та в день. Все тіло його страждало від утоми та зростаючого вичерпання. "Ти сам, мій Боже, - писав Брат Ісидор у своєму записнику,- лиш Ти один знаєш про біль, що пронизує мої груди, рамена та ноги".

Любов до Бога, що веліла йому зовсім не турбуватися своєю долею, сповняла його ревністю для душ і турботою про розвиток Згромадження. Брат Ісидор звірився іншому хворому братові, що він пожертвував своє життя Богові за подужання хворого тоді настоятеля. Він жертвував теж своє життя за місійну працю українських місіонерів. Перш за все цікавився брат Токарчук працею наших отців на Волині серед нез'єдинених. "О Ісусе Христе, писав він у своїм записнику, дай нам єдність, дай, щоб вже швидко заіснувала одна тільки Отара й один Пастир. Дай силу та здоров'я нашим місіонерам, що трудяться над наверненням роз'єдинених братів. Отак, спомагай їх, Христове Серце, поможи їм навернути православних!" "Пречиста й предобра Мати, Маріє, пощади оці душі. Вони ж Твої діти, що Москвою викинені з Твоєї Церкви, правдивої Церкви Ісуса Христа. Спаси їх від вічної смерті, прохаю Тебе ради любові душ, якою був пройнятий Господь, прибитий до Хреста: "Я спрагнений". "І я, Господи, бажаю оставитись з Тобою прибитий до хреста та невпинно кликати: "Господи Ісусе Христе, дай мені ці душі: Пригорни їх до Себе, щоб полум'яно полюбили вони Тебе". "Дай Господи силу та святість Твоїм священикам. Дай нам святих зверхників, що довели б нас до досконалості. Маріє, улюблена Дочко Небесного Вітця, споглянь на священиків та дай їм серце, готове прийняти любов Ісуса Христа!"

Смерть молодого ченця була спокійна й свята. При смерті тулив він до серця ікону Матері Божої Неустанної Помочі. Він показував її усім відвідувачам, любляче усміхався, підносив руку вгору неначе кажучи "Скоро побачу її в небі". Розпрощався з земським життям 21 червня 1927 року. Нехай буде слава Бо¬гові, що доручив нашому Згромадженню оцю перлину, дозволив їй сяяти на наших очах і зростати в чеснотах, давши нам зразок досконалого ченця. Ніхто не був здивований, коли отці й брати із Збоїск одноголосно висловлювалися про брата Токарчука в день похорону: "Це був святий Брат!" Кожний бажав здобути собі будь-який предмет, що належав до померлого та зберегти його немов мощі.

ТОЧАРЧУК АНТОН (ІСИДОР), народився 10 червня 1907 року в селі Глубічок Великий, (тепер Борщівський р-н, Тернопільська обл.). На початку 1923 р., в його селі редемптористи проводили місії, і саме в часі тих місій Антон відчув покликання стати редемптористом. Того ж року, 27 серпня від розпочав новіціят у Збоїсках, а через рік 3 жовтня склав перші чернечі обіти на три роки. Після обітів його залишили в тому ж монастирі у Збоїсках, де він був кравцем. Літом 1925 р., бр. Ісидор захворів на сухоти (туберкульоз), ця хвороба прикула його до ліжка та привела до скорої кончини. В часі хвороби брат покірно переносив усі невигоди та нестерпний біль. Перед смертю його відвідала мати і намовляла повернутися додому, але Ісидор рішуче відмовився. Одного разу один із співбратів спитав його, чи просить у Бога ласки видужання, на що він відповів: Одного тільки прохаю: Хай діється завжди тільки Божа воля! Не прагну ані більше, ані менше страждати, не прошу життя, ані смерті, молюся тільки, щоб Ісус Христос і Пречиста Діва Марія подали мені силу і ласку сповнити Божу волю аж до кінця. Мабуть перед смертю він склав вічні обіти. Помер брат Ісидор 21 червня 1927 року на 20-му році життя, 3-му році перших обітів.