Неділя 8-ма по Зісланні Святого Духа

---

Мт. 14, 14-22
Поблагословив і розламав хліби і дав учням, а учні - людям

Учителі Святого Письма пояснюють, що чудесне розмноження Ісусом п’яти хлібів та двох риб для п’яти тисяч народу мало подвійну мету: по-перше, Ісус хотів показати апостолам та усім людям свою Божественну силу, яку Він, як Всемогутній Бог, має і може творити різні чуда в природі, адже Він її Творець, та свою доброту до людей. По-друге, приготувати та представити прообраз майбутньої безцінної духовної поживи, що дарує нам життя вічне, невичерпного джерела Божих ласк, а це Пресвята Євхаристія. У ній здійснилися слова Христа: „Хто їсть моє тіло і п’є мою кров, має життя вічне” (Ів. 6, 54). Євхаристія стала центром, серцем кожної Святої Літургії.

Свята Літургія, чи як ми кажемо Служба Божа, у перекладі з грецької мови означає – спільна молитва, чи молитва спільноти, групи людей, зібраних довкола особи Ісуса Христа, присутнього у словах Євангелії і особливо у Тайні Євхаристії. У кожній Службі Божій Христос збирає нас разом у храмі, щоб ми спільною молитвою подякували Богу за отримані ласки і спільно просили про нові дари. Літургія, а зокрема Євхаристія, тісно єднає нас у любові з Богом і між собою. Тому вірні приходять до храму на Службу Божу не лише для виконання християнського обов’язку чи з особистих потреб, а найперше спільно засвідчити свою віру і любов до Бога і між собою.

У боротьбі за демократію і незалежність України нам дуже потрібна духовна сила, і нам бракує цієї сили змінити життя на краще, бо бракує єдності, бракує взаємної, щирої любові, щоб думати у житті не тільки про особисте добро, а передусім про спільне добро. Цю силу може дати нам тільки Бог і його любов, якщо будемо про неї спільно молитися, просити Бога і часто причащатися.

У наших храмах люди часто співають: „В єдності сила народу, Боже нам єдність подай”. Як дуже хочеться, щоб ці слова не залишалися побожними словами і побажанням, а знайшли реальне здійснення у нашому житті.

Говорячи про Службу Божу, як спільну молитву, маємо пам’ятати, що під час Служби Божої не може бути ніяких приватних молитов, бо це суперечить суті Святої Літургії, як молитві християнської спільноти, це неповага до інших, брак правдивої любові ближніх і Бога, певне скрите самолюбство. Іноді у розмовах практикуючих християн можна почути, як дехто хвалиться, що файно помолився в церкві, бо був на Службі Божій, а ще встиг відмовити вервицю і дев’ятницю. Але є великий сумнів, що такі молитви подобалися Богу і принесуть користь душі такої особи.

Важливим елементом чуда п’яти хлібів є те, що Ісус не створив чудесно велику кількість хліба, щоб нагодувати п’ять тисяч народу, але чудесне розмноження хліба ставалося тоді, коли апостоли ламали хліб і роздавали людям, так що всім вистачило хліба, всі наситилися, та ще й зібрали дванадцять повних кошів залишків. Ця деталь чуда має важливе символічне значення для нас. Коли ми ділимося любов’ю, неначе духовною поживою з іншими, зокрема через спільну молитву у храмі, любов ніколи не зменшується в нас, а навпаки вона примножується, зростає.

На березі моря стояла одинока хатина, а в ній проживала бідна вдова. Навколо цієї хатини на велику відстань тягнулись скелі та провалля. Море в цьому місці було дуже небезпечне для мореплавців. Не один раз ця жінка бачила, як недалеко від берега рибацькі човни боролись із хвилями і чула крики людей, що гинули. Однієї ночі, коли свистів сильний вітер, ця жінка не могла заснути. Вона роздумувала: „А що зараз робиться на морі, скільки людей гине у цю страшну ніч біля берега, де стоїть моя хатина!” Раптом якась добра думка осінила її. Оскільки її дім стояв на березі високо і вікно виходило на море, вона подумала, чи не поставити їй лампу на вікно і так попередити рибаків про близькість небезпечного берега. Так вона і вчинила. З цього часу під час кожної бурі її лампа ясно світила у вікні, і не один рибак врятувався завдяки її світлу, підносячи подяку Господу за добре серце цієї жінки.

Роздумуючи про Службу Божу, як спільну молитву, хочу звернутися до одного з повчань Івана Золотоустого на цю тему.

„Я хочу сказати дещо вашій любові для викорінення важкої хвороби в церкві. Яка ж це хвороба? Така невимовна безліч народу зібралася зараз і так уважно слухає розмову, а в найстрашнішу пору я часто шукаю його і не бачу, і сильно зітхаю, що, коли розмовляє служитель, тоді буває велике старання, напружена ревність тих, хто збуджує один одного і залишається до кінця, але коли належить явитися Христові в святих таїнствах, то церква буває порожня і безлюдна. Чи може це удостоїтися прощення? Через таке недбальство ви позбуваєтеся і всіх похвал, заслужених ревністю до слухання повчань. Але яке буває в багатьох холодне виправдання? Молитися, кажуть, я можу і вдома, а слухати бесіду і повчання вдома неможливо. Обманюєш сама себе ти, людино; звичайно, молитися можна і вдома, але молитися так, як у церкві, де так багато отців, де однодушно посилається пісня до Бога, неможливо. Не стільки будеш ти почутий, молячись Владиці у себе, скільки молячись зі своїми братами. Бо тут є дещо більше, як-от: однодушність, злагода, союз любові і молитви священиків. Для того і стоять священики, щоби молитви народу, будучи слабшими, поєднувалися з їхніми молитвами сильнішими і разом з ними підіймалися на небо. З другого боку, яка може бути користь від бесіди, коли з нею не поєднується молитва? Спочатку молитва, а потім бесіда; так і Апостоли говорять: „самі ж ми будемо пильно перебувати у молитві і служінні слова” (Ді. б, 4). Так і Павло чинить, на початку послань здійснюючи молитву, щоби світло молитви передувало навчанню, як світло світильника. Якщо ти привчиш себе молитися ретельно, то не матимеш потреби в повчанні співслужителів, тому оскільки Бог без усякого посередника буде осявати розум твій. Якщо ж молитва одного має таку силу, то набагато більшу - молитва з народом; бо в останньої більше сили і набагато більше сміливості, ніж у молитви, здійснюваної вдома і наодинці. Звідки це видно? Послухай, що говорить сам Павло: „Він визволив нас від такої смерти, і визволяє далі. Маємо надію, що Він ще визволить нас, якщо й ви допоможете вашою молитвою за нас; щоб за той дар, який нам дається заради великого числа осіб, також багато хто склав подяку за нас” (2 Кор. 1, 10, 11). Так і Петро уникнув в’язниці, бо „Церква молилася горливо Богові за нього” (Ді. 12, 5). Якщо ж Петрові допомогла молитва церкви і вивела з в’язниці цей стовп, то як ти, скажи мені, нехтуєш її силою і яке можеш мати виправдання? Послухай і самого Бога, Котрий говорить, що Він умилостивлюється багатьма, котрі благають Його з добродумністю. Так, виправдовуючись перед Йоною, стосовно гарбузової рослини, Він говорить: „Тобі жаль тикви, дарма що ти не поравсь коло неї й не зростив її... А Мені б то не жаль було Ніневії, великого міста, в якому живе більше ста двадцяти тисяч душ” (Йон. 4, 10-11). Не даремно Він посилається на велику кількість жителів, але щоби ти знав, що однодушна молитва має велику силу” („Не слід уникати церковної молитви”, св. Йоан Золотоустий).

Як бачимо, спільна молитва завжди має більшу силу, ніж молитва особиста. Коли ми на Літургії справді спільно молимося в одному дусі, єдиним серцем і єдиними устами, думаємо не тільки про особисті потреби, а також про добро тих людей, котрі є біля мене, тоді Божа любов зростає в нас, тісніше єднає нас і духовно зміцнює. А коли ми об’єднані духом любові, тоді ми сильні, нам легко долати труднощі, перемагати ворогів, які стараються різними способами руйнувати нашу гідність, наш добробут і щастя.

о. Михайло Чижович, редемпторист