Неділя 5-та Великого посту

---

Мp. 10, 32 – 45.
Чи можете пити чашу, яку я п’ю…?

Роздуми над Євангелієм п’ятої неділі посту про Христову чашу пригадують інші слова Ісуса – „Хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого” (Мр. 8, 34) та про весільну гостину (Мр. 14, 16-24). Гостина у народів близького сходу мала особливе значення. Споживати з кимось спільно вечерю, означало виявляти надзвичайну повагу до господаря, ділити разом з ним його життя, його долю. Церква, подаючи нам до роздумів науку Христа про спільну чашу, намагається допомогти нам зібрати перші плоди Великого посту, нашої духовної боротьби, очищення душі, нашого уподібнення до Ісуса Христа, тобто готовності разом з ним страждати і воскреснути.

Під час Великого посту можна почути від людей висловлювання про те, що з приходом Великого посту у них стало більше неспокою, почастішали непорозуміння в сім’ї, які штовхають їх до нових гріхів, до образи Бога. „Як мені бути далі? Що робити?” – запитують вони. Але тут немає нічого дивного. Адже духовна боротьба, це одна з основних рис Великого посту.

Відповідь на це питання дають нам слова Христа з сьогоднішнього Євангелія про готовність його учнів споживати з ним спільну чашу. А чаша, доля Ісуса, це передусім чаша терпінь, упокорень, випробувань, після яких приходить радість воскресіння. Для спасіння людей з неволі гріха Спаситель обрав не просту і легку дорогу, а важку, хресну дорогу страждань, щоб таким чином показати нам повноту любові Бога до нас: „Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним” (Ів. 3, 16).

З великої любові до людей Божий Син прийшов на землю і став людиною, терпів як людина різні невигоди, щоб цим прикладом показати нам, що Він є завжди з нами у різних обставинах нашого життя і ніколи не залишає нас самих у біді. То не Бог забуває про людей, то скоріше людина забуває про Бога, котрий готовий разом з нами терпіти і радіти. „Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але - послужити й дати життя своє на викуп за багатьох” (Мт. 20, 28). „Ось я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28, 20). Тому ми, як учні Христа, повинні бути подібні до Нього у всьому, готові разом з ним терпіти, вмирати, щоб воскреснути разом з Ним.

По-друге – Великий піст, це приготування до найбільшої події в церковному році - Пасхи Христової. Це час посиленої праці, духовної боротьби за освячення нашої безсмертної душі. А де більша цінність, там завжди виникає більша і гостріша боротьба. Тому злі сили стараються різними способами шкодити нам у вигляді конфліктів, спокус, щоб позбавити нас Божої ласки освячення, зближення до Бога через молитву, покуту і піст. Одного разу Христос сказав такі слова до своїх слухачів: „ Не мир прийшов я принести на землю, а меч” (Мт. 10, 34). Ісус прийшов на землю не потішати, розвеселяти нас тілесно, а очистити наші душі з гріхів і відновити нам дорогу до неба. Тому Бог допускає терпіння у житті, зокрема у пості, щоб ними випробувати нашу любов до Нього, нашу готовність увійти без перешкод до Царства небесного. Бо правдива любов готова терпіти для ближнього, жертвувати себе задля спільного добра. А якщо хтось боїться терпінь, в терпіннях нарікає, то це означає, що його любов до Бога ще недосконала і потребує багато праці, що особа ще не готова стати учасником Божої радості, Царства небесного. А нашу готовність до неба можемо розпізнати готовністю приймати і сповняти Божу волю. Божа воля – найкраща дорога для християнина до неба.

Один батько, який у молодості овдовів, сам виховував своїх двох синів. Сини з невдячністю відносилися до батька і не слухали його. Якось, коли вони зробили поганий вчинок, батько посварив їх і сказав: „Якщо ви ще раз повторите, то кожен з вас дістане по десять ременів”. Але ця погроза виявилася даремною. Буквально наступного дня вони зробили те саме. Тоді батько покликав їх до кімнати, взяв ремінь, вибив їх, але і це виявилося даремним. Іншим разом батько зняв із себе сорочку і наказав кожному з них бити його по десять разів. Вони противилися, не хотіли, але батько настоював на тому, щоб сини виконали його наказ. Проминуло декілька років після цього випадку і обидва сини прийшли до свого батька зі сльозами на очах і промовили: „Тату, тим вчинком ми багато навчилися, ти дозволив нам пізнати Бога і Його любов до людини”.

Якщо ми зазнаємо терпінь несправедливо, не з власної вини, то це є покута, яку Бог нам визначає за наші гріхи. Ми повинні покірно приймати і жертвувати Богові ту покуту, яку приносить нам життя з Божої волі, як Божий спосіб нашого освячення і спасіння, як дорогу, якою Бог хоче провадити нас до вічного життя, дорогу певну і надійну, а не ту, яку ми постановили самі собі з власної волі.

Жертвуючи Богові наші терпіння, ми жертвуємо Йому самих себе, нашу правдиву любов. Така жертва є наймиліша Богу і приносить найбільше добра нашій душі. Те, що ми жертвуємо Богові згідно його волі, Він набагато швидше приймає і щедро винагороджує, ніж будь-які жертви з власної волі. Терпіннями, які зазнаємо несправедливо, Христос пригадує нам, що то не ми самі себе освячуємо і спасаємо, то Бог нас освячує і спасає по своїй волі.

Люди шукають щастя у світі, але не знаходять його, бо правдиве щастя лише з Христом у Небі, де радість вічна, безконечна, до якої прагне кожна християнська душа, до якої запрошує нас Ісус Христос! Запитуючи апостолів, „Чи можете пити чашу, яку я п’ю” Ісус запитує сьогодні і нас, чи готові ми жити в згоді з Його волею, терпіти і радіти разом з Ним, виявляти Йому в такий спосіб нашу жертовну і покірну любов, щоб пізніше наша душа насолоджувалася і раділа Його любов’ю цілу вічність. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист