Неділя 20-та по Зісланні Святого Духа

---

Лк. 7, 11-16
Тоді Ісус сказав: „Юначе, кажу тобі, встань!”

Коли помирають наші рідні, смерть назавжди розриває будь-який видимий зв’язок з ними. Ми вже не зможемо отримати від них якоїсь допомоги, доброго слова поради, підтримки чи розради. Смерть рідних стає часто відчутною втратою для членів родини, болем душі. У цій непростій ситуації на поміч нам приходить віра. Віра, яку приніс нам Ісус Христос, дає нам розраду. Вона найперше запевнює нас, що існує інше вічне життя для людини завдяки безсмертній душі. Віра допомагає нам підтримувати з померлими родичами невидимий зв’язок завдяки молитві. Християнська молитва має одну важливу рису, що для неї немає меж чи кордонів, вона може єднати людей різних континентів, на будь-якій відстані.

Наша молитва за душі померлих в дусі віри допомагає рідним отримати повне очищення з гріхів і бути близько Бога. А душі померлих родичів, відчуваючи нашу молитовну допомогу, допомагають нам своєю молитвою жити в ласці Божій, легше долати труднощі в житті. Завдяки молитві, ми можемо спілкуватися з ними, бо вони бачать і чують наші потреби, а ми своєю молитвою до Бога можемо випросити для них повноту щастя в небі. Молитва за померлих дає подвійну користь: рідним дає спасіння, а нам приносить поміч і розраду душі, допомагає нам впевнено іти Божою дорогою до Царства Небесного.

Силу цієї молитви ми бачимо у сьогоднішньому Євангелії, яке розповідає про воскресіння Ісусом юнака з Наїн. Зустрівши похоронний похід біля брам міста, Спаситель промовив до нього слово – „Юначе, кажу тобі, встань”, і той почув голос свого Творця і ожив, повернувся до життя, встав, прийнявши нове життя і почав говорити. Людська природа, яку створив Божий Син, підкорилася голосу свого Творця. Тоді учитель взяв юнака за руку і повернув його матері, а разом з ним надію і їй і цілому місту.

Божим знаком, котрий може пробути в нас духа надії і молитви за наших померлих, є ікони Богородиці чи святих.

Один чоловік, що пережив страхіття Першої світової війни, розповідає. Коли він був на фронті, то його тривожило одне питання, на яке він не міг дати відповіді: „Чому добрий і милостивий Господь Бог допускає ці всі страхіття? Чому допускає смерті сотень тисяч невинних людей?” Але саме війна навчила його правдивої віри. Так, він вірив у Бога, але Бога нереального, надуманого. Тут, на війні, людина відчуває себе зовсім слабкою і беззахисною. Декілька разів кулі пролітали зовсім поруч біля нього, зачіпаючи вухо, щоку, потрапляючи у руку. Він навіть іноді під час бою думав, що вже мертвий, але кожен раз після усього цього страхіття радів, що залишився живим. Це такі відчуття, ніби пережити смерть і воскреснути, воскреснути душею. В ці хвилини розумієш, що від тебе зовсім нічого не залежить, що це тільки щаслива випадковість, що ти не загинув. І єдиною твоєю, надією у наступному бою залишається Господь Бог. Тільки на його захист ти надієшся і у Його заступництво віриш. Тут, на фронті „заглянувши у вічі смерті”, усім серцем починаєш вірити у Царство Небесне, як у нагороду за щасливо перенесені терпіння і молитися за це.

Коли він повернувся з війни додому, то його здивувало, як багато невіруючих людей він зустрів. Так, вони вірили у Бога, але Бога нереального, неживого, що не стоїть постійно біля тебе, тебе не захищає і не охороняє. Вони вірили у власні сили більше, як у Бога. Він зробив для себе висновок: „Для того, щоб повірити у всемогутність Божу, людині потрібно відчути власну немічність і слабкість. Для того, щоб повірити у потойбічний світ і Царство Небесне, для більшості людей потрібно заглянути у „вічі смерті”. Смерть - це згадка усім нам про Царство Небесне”.

Наша молитва має силу завдяки всемогутній Божій ласці, яка діє в ній, і сила цієї ласки проявляється через нашу віру. Молитва Ісуса спонукала мертве тіло юнака повернутися до життя. Якщо наша молитва буде наповнена сильним духом віри і надії на Бога, то Божа ласка зможе багато чого змінити в нашому житті, чого не може зробити людина власними силами і можливостями.

Ми, християни 21 століття, також покликані Богом до вічного життя. Тому наслідуймо святих угодників Божих, частіше думаймо про свою смерть і належно готуймося до неї. Для цього частіше приходьмо на цвинтар, ставаймо біля гробів наших рідних і близьких, молімося за них і пригадуймо собі, що і ми колись будемо разом із ними лежати. А це перебування і спілкування з ними, молитва має ширше відкрити наші очі, реально оцінювати теперішнє і серйозніше задумуватися над вічним. Господь Бог зі своєї сторони робить все можливе, щоб ми не померли для Нього назавжди, але щоб стали спільниками воскресіння для щасливої вічності, задля якої ми покликані до життя тут на землі! Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист