Неділя 22-га по Зісланні Святого Духа

---

Лк. 16, 19-31
він бажав насититися тим, що падало в багатого зо столу

Дорогі брати і сестри! Коли ми читаємо або слухаємо недільні Євангелія, у нас може виникнути просте запитання: чому саме ці уривки вибрано з Нового Завіту і чому саме у такому порядку їх укладено. І відповідь може бути проста, бо вони доповнюють і пояснюють один одного.

Притча про багача і Лазаря своїм духовним змістом тісно переплітається з притчею про сіяча минулої неділі. Доля багача і Лазаря є чудовим біблійним прикладом того, що стається з людиною у вічності, якщо вона нехтує Божим Словом у житті, зокрема у ставленні до ближніх, коли керується переважно людськими принципами, тілесними пристрастями, іде за голосом власного я.

Коли ми навіть побіжно поглянемо на наше земне життя, то побачимо, що стосунки між людьми, навіть християнами, часто будуються на людських принципах. Найперше звертається увага на становище іншої людини, а вже потім на її особисті дари. Знатні особи переважно спілкуються з тими, хто має якусь владу, вплив на ситуацію. А ті, що отримують владу, швидко забувають про своїх товаришів, шукаючи собі нових приятелів у владі. Влада, достаток поволі замикає серце людини у собі, спонукає її думати лише про власні інтереси. Такі особи стають скупі, шкодують ближньому навіть куска хліба, подібно як невідомий багач.

Люди часто дивуються і питають: чому ми нещасливі. Якщо один одному жадний куска хліба, якого має надміру, не хоче поділитися з ближнім найпростішим Божим даром, то як між людьми може перебувати Боже благословення, мир і любов. Там, де немає любові, там немає Бога і його благословення для людини. А без Божого благословення немає щастя.

А все це стається з однієї простої причини - через недовіру до Божої науки, брак повної надії на Бога. Слабкість віри людини у любов і доброту Бога, у життя вічне зроджує в неї слабку надію на Божу поміч у житті і провадить до того, що людина починає будувати своє життя і щастя власними зусиллями, з допомогою земних речей, покладаючи на них свою надію. Тому часто думає про них, нагромаджує їх, щоб запевнити собі максимальне відчуття комфорту, радості і задоволення від життя.

Стосунки з іншими людьми, зокрема убогими, простими, перестають бути для неї джерелом радості і миру, бо там треба бути щедрим, ділитися з іншими, а скупий чоловік думає лише про власне добро і задоволення. У листі до свого учня Тимотея апостол Павло написав такі слова: „Багатим у цьому світі накажи, щоб не неслись думками вгору та не надіялися на нетривке багатство, лише - на Бога, який щедро дає нам усього для вжитку” (1Тим. 6,17). Хто ділиться дарами з ближніми, той ділиться з Богом, жертвує Йому свою любов. Таку жертовну любов Бог благословить і помножує щедро. „Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме. Нехай дає кожний, як дозволяє серце, не з жалю чи примусу: Бог любить того, хто дає радо. А Бог спроможний обсипати вас усякою благодаттю, щоб ви у всьому мали завжди те, що вам потрібне, та щоб вам ще й зосталось на всяке добре діло, як написано: „Розсипав, дав убогим; праведність його перебуває вічно” (2Кор. 9, 6-10).

Пригадується мені один приклад. Була одна багата жінка, але дуже скупа. Перед убогими, які приходили просити милостині, закривала браму. Одного разу, коли поверталася з городу із зеленою цибулею у запасці, заступив їй дорогу вбогий і просив милостині. „Я нічого не маю”, - відповіла вона. „Дай мені хоч одну цибулину”, - просив жебрак. Жінка вибрала найменшу дала бідному і пішла до хати. Все на світі минає. Помер Лазар, і занесли його на лоно Авраама. Помер багач, та й його поховали. Напевне, величавий був похорон. Померла й ця багачка і також опинилась на місці муки. Бачачи радість праведних, кличе вона і вичислює, скільки молитов відмовила, свічок поставила перед образами. „Це несправедливо, - нарікає вона, - щоб я тут мучилась з іншими грішниками". І раптом чує голос із Неба: „Але ти не маєш жодного доброго діла. Що з твоїх молитов, коли твоє життя було без милосердя”. Замовкла вона, бо справді не мала жодного доброго вчинку на своє оправдання. Раптом пригадала собі, що дала колись одному бідному цибульку і крикнула: „Я дала бідному цибулину”. „Добре, - озвався небесний голос, - він прийде на берег безодні і дасть тобі цибульку. Тримайся сильно, може він тебе витягне з місця муки”. Появився вбогий з цибулею, жінка вхопилась за неї, і цей святий жебрак почав її тягти. Ще трішки, і витягне. Але несподівано почула, що хтось із тих, що з нею мучились, скористав з нагоди вирватись на волю і вхопився за її ногу. „Ах ти, поганче, відчепися”, - крикнула вона зі всієї сили й копнула його другою ногою. Від цього несподіваного руху гичка не витримала, обірвалася, і немилосердна скупа жінка полетіла назад у безодню. Цей її вчинок був образом закам’янілого себелюбства, що залишилось у неї ще й після смерті.

Словами притчі про багача і Лазаря Ісус хоче загострити нашу увагу на дві речі:

- найперше закликає нас відповідально ставитися до усіх слів Божої науки і своїх обов’язків, які з неї випливають.

- а друге, пам’ятати про вічність, що земне життя коротке і людина залишить всі земні блага, розкоші чи терпіння і стане перед Богом, а стане з тим, що здобула з допомогою добрих діл любові і милосердя, завдяки своїй вірності Богові, які визначать нашу долю у вічності. „Що хто сіє, те й жатиме. Хто бо для свого тіла сіє, той з тіла пожне зотління; а хто сіє для духа, той від духа пожне життя вічне” (Гал. 6, 8). Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист