Неділя 4-та по Зісланні Святого Духа

---

Мт. 8, 5-12
Ні в кого в Ізраїлі я не найшов такої віри…

Господь Бог, який створив людину з нічого, покликав її до вічного життя. Як дороговказ до цієї мети, Він дав їй не тільки десять заповідей, але й сам хоче провадити її до Царства Небесного прикладом свого Сина – Ісуса Христа. У цій подорожі людини із землі до неба важливу роль відіграє віра, як невидимий провідник, яка єднає нас з Ісусом Христом, нашим надійним провідником до Бога Отця: „Я - путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене” (Ів. 14, 6).

Сьогодні, у четверту неділю після заслання Святого Духа, Церква читає історію про оздоровлення слуги римського сотника. Хоч ця подія вже знана нам, однак Церква читає її кожного року, щоб з її допомогою оживляти і зміцнювати нашу віру. Євангельські розповіді кожної неділі після Зіслання Святого Духа подають нам конкретні практичні поради для духовного життя, починаючи з віри – духовного фундаменту.

Спочатку приглянемося детальніше до життя самого сотника. Він був військовою особою, керівником сотні – одного з відділів римського війська. У римському війську існувало таке правило: коли когось обирали командиром сотні, вояки визнавали його досвідченим військовим і цим виявляли йому повне довір’я, а він мав дбати про їхнє добро і життя. Під час військових походів сотник мав добре продумувати стратегію бойових дій, щоб ніхто не загинув і максимально зберегти життя своїх воїнів. Коли сотник легковажного і недбало виконував свої обов’язки на війні і наражав своїх воїнів на вірну смерть, воїни виставляли його на передову і віддавали на можливі важкі поранення, чи навіть смерть. Пам’ятаючи про це правило взаємного довір’я, римські сотники старалися сумлінно виконувати свої обов’язки, щоб нікого не наражати на непередбачену смерть і оправдати довір’я своїх підвладних.

Здійснення цього військового принципу бачимо у ставленні сотника до свого слуги, яких у той час вважали особами, позбавленими будь-якої людської гідності і життєвого статусу. Євангелист Матей нічого не пише про те, ким сотник був за походженням. Однак, з опису події бачимо, що він був високоморальною і глибоко духовною особою. Він був людиною, яку не задовольняли поганські божки, і шукав правди про правдивого Бога.

Зі слів Євангелія бачимо, що сотник дуже прихильно ставився до своїх підданих, що було великою рідкістю на той час. Його доброта підтверджується особливо тим, що був у нього „слуга хворий, що мав вмирати, і він був дорогий для нього”. Сотник не ставиться до слуги, як до речі, а бачив у ньому найперше дорогу людину, любив його, і тому переживав за його здоров’я.

Турбота про хворого слугу свідчить, що він є людиною богобоязливою, і коли прийшов Ісус у його місто, то просив у Нього оздоровлення слуги, не вимагаючи заходити до його дому, бо вважав себе негідним такої великої честі - присутності Ісуса у своєму домі. Таким було розуміння життя у сотника і його віра у Божу всемогутність. Любов до слуги і віра у Божу всемогутність вчинили це чудо. Саме віра зродила надію в сотника, що слуга буде оздоровлений. І тоді виявилася Божа любов. Добрі вчинки, прощення плекають віру, виховують мораль і підсилюють любов. Тому сотник з твердою вірою і великою покорою просив Ісуса оздоровити його слугу.

А тепер звернімо увагу на основні риси віри сотника. Велич віри сотника, яку надзвичайно похвалив Ісус, проявлялася не тільки у визнанні існування Бога, а знайшла застосування у житті – дбанні про життя і здоров’я усіх членів свого дому, навіть своїх слуг. Для нього ніхто не був меншовартісний чи недостойний поваги і любові. Він розумів віру, як особисту любов Бога самого і в особі своїх ближніх.

Велич віри сотника полягала також у твердому визнанні всемогутності Бога, який може діяти і оздоровляти навіть на відстані, без безпосереднього контакту з хворою особою.

Його віра була також покірна і повна довір’я Христові, тому він сказав Ісусові: „Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю; скажи лише слово і слуга мій видужає” (Мт. 8, 8). Сотник не вимагав від Ісуса чуда чи знаків його божества, бо твердо вірив, що всемогутній Бог може оздоровляти хворих і вислухати потреби людей навіть на відстані.

Дивлячись на приклад і віру римського сотника, перегляньмо стан нашої віри і її плодів у щоденному житті.

Коли говоримо про християнську віру, то це не тільки справа розуму – визнати існування Бога, сказати, що Бог існує, і все, дотриматися певних приписів, традицій і звичаїв.

Віра, у христовому розумінні, повинна переходити від визнання існування Бога, до конкретних відносин з Ним, які з віри випливають – надії, любові, довір’я, дотримання всіх Божих заповідей. Таким чином віра, це взаємне ставлення: Бога до мене, і моє ставлення до Бога. Коли хтось каже, що вірить в Бога, може перевірити свою віру запитанням: а як я ставлюся до Нього, тобто чи мій спосіб життя справді виражає тверду віру в його існування, у життя вічне, у правдивість його заповідей і всіх інших наук, об’явлених через пророків і самого Божого Сина, виявляє непохитну надію на Нього у житті і повне довір’я його любові і милосердю у молитві. Якщо я вірю у його любов, чи стараюся виявляти Йому свою любов, виконуючи всі  заповіді.

Духовність, віра, це не тільки молитва у певний час дня, а стиль життя. Віруючий християнин кожен крок життя – все, що робить, звіряє  із Божими заповідями. Він дивиться, чи приносить це добро не тільки тілу, а також душі, як це впливає на мої відносини з Господом Богом. Спосіб ставлення християнина до Бога, тобто рівень його любові, визначається передусім дотриманням всіх Божих заповідей, навіть у найменших речах. „Той, у кого мої заповіді, і хто їх береже, той мене любить” (Ів. 14, 21). Вибіркове, легковажне дотримання заповідей свідчить про неправдиву віру і любов Бога і себе.

Віра повинна провадити християнина до особистого пізнання Христа через знання і розуміння Божої науки – Святого Письма, будування свого життя згідно Божих заповідей. Взаємне пізнання є важливою умовою довір’я Богу. „Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і я того полюблю і йому об'явлю себе” (Ів. 14, 21). „Коли хтось мене любить, той слово моє берегтиме і злюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло” (Ів.14, 23). А на іншому місці Слово Боже говорить: „А вічне життя в тому, щоб вони пізнали Тебе, єдиного, істинного Бога, і Тобою посланого Ісуса Христа” (Ів. 17, 3).

Пізнання Бога, зокрема його любові і доброти, має важливий вплив на виховання і утвердження в нас надії і довір’я Божій любові і милосердю. Чим більше людина пізнає Бога з допомогою Святого Письма і молитви, тим сильніше довір’я до Бога зроджується у її серці, переконання, що Бог завжди з любов’ю ставиться до мене, і все, що в житті стається, Бог вкінці перетворює для мого добра. Святий апостол Павло говорить про це так: „Я знаю, у кого увірував” (2 Тм. 1, 12). „Віруючий не той, що вірить усьому, - навчає Іван Золотоустий, - а той, хто вірить Богу».

На світі існують різні страхові установи. Страхують люди своє майно, здоров'я і навіть життя. Один багатий господар в Англії, довірившись Богові, відмовився страхувати свій дім і майно. Одного разу знаменитий „отець сиріт” Джордж Мюллер отримав від нього п’ятсот доларів із листом, у якому було написано такі слова: „Це моя річна жертва вдячності Богу за охорону від вогню. У мого сусіда недавно згоріли будинок і майстерня. Вогонь внаслідок сильного вітру охопив і сусідський будинок з іншої сторони від мого, який також згорів, але мій будинок залишився цілим, хоч полум’я було з двох сторін. Хіба це не милосердна охорона Божа? На мені збулися слова царя Давида: „Я буду навколо тебе вогненною стіною”. Цей приклад є наочним доказом того, що як люди відносяться до Бога, так і Бог відноситься до людей. Наскільки вони Йому довіряють, настільки Він їх рятує і охороняє...

Сотник прекрасно втілив ідею плекання віри, довір’я до Бога, добрих вчинків для ближнього. Нехай же сьогоднішнє святе Євангеліє про капернаумського сотника вкаже і всім нам правдиву дорогу до Христа Господа. І коли ми будемо наслідувати приклад цього сотника в житті, Бог буде постійно нам товаришувати, буде нами опікуватися, буде відповідати на наші потреби великі і малі. Але ми не можемо змусити його до певних дій, нам треба Його просити, подібно як просив сотник – покірно, з глибини серця. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист