Неділя 21-ша по Зісланні Святого Духа

---

Лк. 8, 5-15

А те, що впало на добру землю, вродило в сто раз.

 

Роздуми над словами сьогоднішнього Євангелія хочу розпочати зі слів апостола Павла, призначених на цю неділю. У посланні до Галатів Павло пише: „Людина оправдовується не ділами закону, але вірою в Ісуса Христа” (2, 16). Повчаючи поган своїм листом, апостол хоче пояснити, що спасіння людини є плодом не лише її людських старань чи заслуг. Спасіння, це дар Божий, який людина може отримати від Бога, а його отримання запевнює нам міцна віра і щира любов до Бога, але віра не лише, як релігійне переконання, а як живий зв'язок з Богом. Хто вірить у всемогутність Бога, любов і воскресіння Христа, той єднається зі Спасителем завдяки любові. А спасає нас властиво Христос мірою нашої віри у його доброту і милосердя. Віра і любов єднають нас з Христом, і завдяки цій єдності Він визволяє нас з неволі терпінь, гріха і переносить нас до вічності. „Ми віруємо, що Ісус умер і воскрес, так і тих, які поснули в Ісусі, Бог приведе з ним” (1Сол. 4:14).

Віру і любов Христос засіває у наші серця словами своєї науки. Саме слово Боже, як навчає святий Павло, зроджує віру в Бога у серці людини: „Віра із слухання, а слухання через слово Христове” (Рм.10, 17). Слово Боже – це голос Бога до людини, голос пропозицій, поради, підтримки, запрошення до побудови зв’язку любові і довіри. Словом своєї науки Ісус спочатку приготовляє нас – наш духовний стан, дух віри, будує відносини любові, а тоді дає певні дари і завдання.

Для побудови міцного зв’язку людини з Богом Христос приносить найперше правду про себе і про людину, створює контакт з нею, щоб потім виник міцний зв’язок любові і довіри Христа і людини.

Бог у різний спосіб промовляє до нас і відповідає на наші потреби. Хто справді шукає Бога, той почує його голос, незалежно від того, як він звучить. Господь промовляє до нас нашою людською мовою зі сторінок Святого Письма, у релігійній книжці, словами священика, вчителів, чи через сумління.

Одного разу два монахи, що перебували по Церковних справах в місті Тарсі, зупинились в одному готелі. Тут вони зустріли одну жінку, грішницю. Побачивши її, вони сіли і засумували. Один із них, довго не думаючи, витяг із сумки Євангеліє і почав читати. Грішниця підійшла і почала уважно слухати. Через деякий час монах, що читав, відштовхнув її від себе і гнівно промовив: „Що може бути гіршого від того, що ти, грішнице, не постидалась прийти сюди і сісти біля нас?” Але, як виявилось пізніше, перед ними стояла вже не велика грішниця, а жінка, яка щирим серцем навернулась до Христа. А зробило її такою не що інше, як слухання читання Святого Євангелія. На Слова монаха вона відповіла: „Не відкидай мене, бо я велика грішниця, але вірю, що і мене не відкине Господь Бог, як не відкинув цю блудницю, що слізьми своїми обмивала ноги Його і волоссям голови своєї обтерла їх”. Після цього ця грішна жінка покинула все гріховне і пішла в жіночий монастир, в якому до самої старості перебувала у суворій покуті, маючи велику ласку від Господа Бога.

Зерном, яке засіває сіяч у сьогоднішній притчі, є не тільки Слово Боже, але і кожне слово людини, тому що містить у собі якусь думку, почуття чи бажання. У людське серце засіваються слова подяки, похвали, підтримки, поради, зауваження, розради в смутку. Разом з ними туди може потрапити також і недобре зерно критики, гострого слова, образи. Тому всі наші слова, промови і розмови повинні мати для нас і для всіх людей навколо нас глибоке значення.

Не раз ми говоримо багато слів, не даючи собі звітності з цього. Думаємо, що слова, сказані нами, нічого не означають. Але це далеко не так. Людське слово, це не порожній звук, але живе зерно, що має властивість принести відповідний врожай, користь або шкоду, і то не лише нам самим, але й іншим, в залежності від того, з ким ми спілкуємось, як ми послуговуємося словом, з яким духом і метою вимовляємо кожне слово. „Ніяке погане слово нехай не виходить з уст ваших, лише гарне, що може збудувати в потребі і що вийшло б на користь тим, які чують його” (Еф. 4, 29), - нагадує апостол Павло.

Отже, наше слово, це не порожній звук, але живе зерно, яке у свій час приносить свої плоди, корисні або шкідливі, як для нас, так і для інших. Тож стараймося, щоб з наших уст ніколи не виходили скверні слова, порожні і легковажні, що приносять кривду величі божій і погубу душам нашим.

Боже і людське слово поширюється з допомогою нашої мови. Людська мова, це спосіб спілкування, контакту людини з людиною і з Богом. Мова, це не просто набір слів, чи звуків, які передають думки, чи почуття. Мова, це Божий дар, що відкриває скарби нашого духа. Мова не звуки, а спосіб обміну духовними дарами, коли ми відкриваємо дари своєї душі іншій особі. Дуже важливо є дбати про чистоту рідної мови, як божого дару, не засмічувати її чужими словами.

Люди кажуть, що нас не поважають, бо ми не поважаємо самих себе, не захищаємо рідної мови. Сьогодні ми зазнаємо великої кривди і шкоди від нашого ворога – сусіднього народу, а одночасно засмічуємо свою мову мовою свого ворога і цим підтримуємо його.

В українській мові немає таких слів: прошлого, а є минулого тижня, місяця; в українця немає обіди, а є образа; в нас не має нагрузки, а є навантаження на роботі; українські сім’ї не благополучні, а щасливі, у нас працюють не гружчики, а вантажники, ми виносимо з дому не мусор, а сміття і т.д.

Любімо рідну мову, а нею любімо Бога і прославляймо Його. Пошана до мови, це одна з вимог четвертої заповіді.

Люди є задоволені Богом, коли у житті все добре, а коли приходять труднощі, терпіння, у їх серці виникає незадоволення, нарікання: де Бог є, чому не захищає, не допомагає. За цей рік і за все своє життя ми почули багато різних наук, порад Христа, як збудувати добре життя. Слухаючи притчу про сіяча, запитаймо себе, скільки таких Божих порад я прийняв і реально застосував у своєму житті. На скільки я тим самим дозволив Богові зробити кращим моє життя. Амінь.

 

о. Михайло Чижович, редемпторист