Мт. 5, 14-19
А хто виконає їх і навчить, той буде великим у Царстві Небеснім
Сьогодні ми черговий раз урочисто вшановуємо пам’ять трьох видатних святих, просвітителів і духовних стовпів східної церкви: Василія Великого, Григорія Богослова і Івана Золотоустого. Вони своїм християнським життям і діяльністю багато причинилися до поширення і пояснення Христової науки, а особливо до збереження єдності Церкви.
У кінці першого століття римські імператори почали жорстоко переслідувати християн, які ставали мучениками за віру в Христа. Злі сили старалися таким чином знищити Церкву ззовні, та їм це не вдалося. Після дарування Церкві свободи на початку четвертого століття злі сили почали руйнувати її з середини через фальшиві науки, перекручуючи Божі правди і науку Христа. Тоді на захист Церкви – її науки і єдності стали три великі духовні світичі: Василій Великий, Григорій Богослов і Івана Золотоустий. Тому сьогоднішнє свято можна назвати святом єдності Христової Церкви.
Вони захищали єдність Церкви не тільки за свого життя, а й після смерті. Коли між їхніми прихильними виник спір, хто з них є більш заслужений для Церкви, то святі разом стали на захист єдності їхніх почитателів, звернувшись у сні до побожного єпископа Івана міста Євхаїти, де виникло це непорозуміння, такими словами: „Ми, як бачиш, одне в Бога й нічого нема в нас противного чи спірного … Тож нема між нами ні першого, ні другого, але як назвеш одного, то за ним ідуть два інші. Встань, отже і накажи тим, що задля нас сваряться, щоб не ділилися, бо як за життя, так і після смерті нашим намаганням є всі сторони світу приводити до миру і єдності”.
Нині між християнами можна почути такі думки: а яка різниця, до якої Церкви ходити, Бог то один. Так, Бог один, але не всі дороги ведуть до Бога і є правдиві. Щоб краще пояснити неправильність такої думки деяких християн, вдамося до певних порівнянь із нашого життя.
Церква, це духовна родина. Хто створює нове подружжя, сім’ю і родину, робить це в дусі любові і для спільного добра. Коли між подругами виникне якесь непорозуміння, вірний чоловік чи дружина не будуть шукати собі іншу дружину чи чоловіка, дружити з ними для віднови душевного спокою. Хто справді любить свого чоловіка чи дружину, не скаже: яка різниця, з яким чоловіком чи жінкою жити, якщо ми любимо один одного.
Любов до своєї Церкви можна порівняти до купівлі різних речей. Хто шукає новий одяг чи взуття, не купляє першу річ, яку побачить, а шукає відповідний розмір, вигляд і доброї якості. Бо ходити у малому розмірі тяжко, а у великому незручно. Хто купляє, наприклад молочні продукти, не бере перше, що побачить, кажучи: а, яка різниця, це все від однієї корови. Добрий покупець вибирає собі товари якогось одного виробника, якому довіряє і відповідної якості.
Ще іншим порівнянням є народження дитини. Коли у сім’ї народжується дитина, їй дають ім’я і прізвище батьків. Дитині не дають прізвище чужої родини, а власних батьків на знак приналежності до даної сім’ї і родини, щоб показати її, як близьку і дорогу нам особу.
Коли хтось дорослий приймає хрещення, чи батьки приносять дитину до хрещення, то через Тайну Хрещення дитина стає приналежною, приписаною до конкретної Церкви – певної церковної спільноти, обряду, традиції, звичаю. Під час здійснення Тайни Хрещення сама особа або хресні батьки в імені дитини здійснюють відречення від сатани словами: відрікаюся сатани, і всіх діл його, і всіх ангелів його, і всього служіння його, і всієї гордині його. А після цього здійснюють акт з’єднання з Христом. Цим хресні складають присягу вірності Христові і вірності його Церкві.
У надзвичайних ситуаціях, ми можемо зайти помолитися чи бути присутніми на Літургії у храмі іншої Церкви, а у щоденному житті м повинні відвідувати храм своєї Церкви.
У процесі виховання дитини батьки повинні старатися прищепити їй любов до своєї Церкви, релігійних традицій і звичаїв свого обряду. Адже традиції і звичаї своєї Церкви, це духовна спадщина, надбання, на якому виховувалися наші діди і прадіди, наші батьки, котрі зберегли цей духовний скарб і передали нам, щоб з їх допомогою виховати нас добрими християнами, прищепити нам любов до своєї Церкви і цього Божого дару для нас.
Святі отці навчають, що Господь Бог, це наш люблячий батько – джерело добра і щастя, а Церква, це наша духовна мати, яка нас виховує і вірно провадить через своїх робітників – священиків, до Бога – джерела щастя. Хто не має Церкву за матір, той не може мати Бога за Отця.
Всі охрещені не є самі, а творять спільноту на знак спільноти спасенних в небі, на зразок єдності осіб Святої Тройці. І як спасенні душі в небі творять одну спільноту дітей Божих, так і ми на землі повинні любити і шанувати свою Церкву, ту церковну спільноту, де нас поселив Господь на землі. Бо не дармо народне прислів’я говорить: „Всюди добре, а в дома найкраще”. Хто цінить свій рідний дім, де виховувався і робив перші кроки у житті, своїх батьків, братів і сестер, той з любов’ю повертається до нього, бо в рідних стінах дому знаходить безпеку і душевний спокій.
Як через народження ми стаємо членами своєї родини, так народжені духовно через хрещення до вічного життя, стаємо членами духовної родини – своєї Церкви. Хто виплекає в собі любов і вірність своїй Церкві, на тому сповняться слова Божого благословення, яким Господь наділив четверту заповідь: „Шануй батька твого і матір твою, щоб ти довго прожив і щоб тобі було добре на землі” (Втз. 5, 16). Амінь.
о. Михайло Чижович, редемпторист