Продовжувати Місію Христа

---

Слава Ісусу Христу!

Високопреподобний отче протоігумене!

Дорогі співбрати, учасники ІІ сесії 8-ї Провінційної капітули!

 

Перед тим, як розпочати робочі засідання Капітули, наші дискусії і приймання відповідних рішень, хочемо сьогодні в особливий спосіб до них духовно приготуватися. Хочемо разом молитися, спілкуватися та попросити дару Духа Святого і мудрості щоб не розминутися з Господньою волею. Одним словом, хочемо довірити справу нашої Капітули Господеві. Бо є дуже важливо, щоб, коли прийматимемо остаточну редакцію наших Провінційних Статутів і будемо працювати над новою версією нашого молитовника, ми відчитали знаки часу й одночасно зберегли вірність харизмі.

Багато часу вже було присвячено дискусіям над законом нашої Провінції, чи так званими Статутами. Працювали перед нами, працюємо ми, і після нас ще будуть працювати і удосконалювати наше провінційне законодавство. Але слід завжди пам’ятати і усвідомлювати собі, що закон без ДУШІ є мéртвим! А ДУШЕЮ ЗАКОНУ є ми, ті що його дотримуємось, тобто братерське життя у спільноті. Що більше – життя в апостольській спільноті; а апостольська спільнота, згідно наших Конституцій та Статутів, – це спільнота молитви; спільнота праці; братерська спільнота; спільнота навернення; спільнота відкрита і упорядкована. Ця Апостольська спільнота не призначена жити для себе самої, не призначена для того, щоб у ній співбрати так собі комфортно жили і впорядковували життя на свій спосіб і лад. Ні! Це спільнота співбратів, відданих Христові Відкупителю! І віддані ми Йому через складання обітів убожества, чистоти і послуху. Ми як редемптористи, як апостольські мужі і правдиві учні св. Альфонса беремо конкретну участь у Місії Христа Відкупителя. І тому наші очі завжди повинні бути звернені на нашого Вчителя, бо Він, подібно як колись апостолів, так само і нас на переломі ХХ-ХХІ ст. покликав до спільноти своїх учнів, тобто до Згромадження, яке називається Його іменем, щоб нести людям «многоє Ізбавленіє» (Конст. 21).

Нести людям, особливо убогим і духовно занедбаним «Добру Новину про Спасіння, чи про многоє Ізбавленіє» - це головна наша мета і харизма. Чому саме така мета і харизма? Щоб відповісти на це питання, треба сягнути до джерела. Як знаємо з історії, у початків заснування нашого Згромадження особливу роль відіграло три особи: а це Maria Celeste Crostarosa, Tomaso Falcoia і св. Альфонс Лігуорі, наш засновник. Саме вони на початках найбільше дискутували над тим, яка має бути духовність і завдання нової богопосвяченої спільноти в Церкві. І це були три різні особи, з певним досвідом духовного життя, виплеканим у різних життєвих обставинах і окремих спільнотах:

- Марія Кростароза здобувала духовний досвід в жіночому контемплятивному монастирі;

- єпископ Фалькоя перед тим, як стати єпископом, духовно подвизався у спільноті Товариства побожних працівників, чи т. зв. «сільських катехитів»;

- Альфонс де Ліґуорі, натомість, як покірний і ревний молодий священик мав своє бачення щодо заснування нового Інституту з особливою духовністю і завданням у Церкві.

Всі вони мали добрий намір щодо заснування нової спільноти, але розбіжність була у їхньому розумінні покликання, служіння і духовності молодої спільноти. Поняття ніби перепліталися і не перечили одне другому, але проблема в тому, що наголос ставився по-іншому. Наприклад, взяти хоча б присутність Христа у спільноті. Воно досить таки різнилося.

Для Кростарози Христос є тим, хто дарує свого Духа для того, щоб спільнота могла існувати, для Фалької Христос є прикладом зростання і наслідування Його у чеснотах, натомість для Альфонса Христос є прикладом місійного і апостольського життя, є першим Місіонером для найбільш убогих і опущених.

Тут є, власне, суть нашої харизми. Тому, щоб зрозуміти нашу місію у Церкві як редемптористів, треба найперше зрозуміти місію Ісуса Христа. А якою вона була? У Євангелії від Луки 4, 18 читаємо: «Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий». Очі всіх у синагозі були пильно звернені на нього». І він почав до них говорити: «Сьогодні збулось це писання у вухах ваших». Ось чому Ісус Христос для св. Альфонса є першим Місіонером, посланим до бідних і найбільш убогих та опущених. Засновуючи спільноту богопосвячених осіб, св. Альфонс керувався перш за все баченням христологічним та мотивами пасторальними. У цьому контексті стає зрозуміло, чому наш Засновник не хотів називати Згромадження своїм іменем та засновувати монастир у стислому значенні того слова. Тому що першим і найголовнішим прагненням св. Альфонса було - продовжувати Місію Ісуса Христа по всі часи, а це - нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий.

У тому дусі, власне, є і послання останньої XXIV Генеральної Капітули: «Проповідувати Євангеліє завжди в новий спосіб» - відновлена надія для місії; верця відновлені для місії і структури відновлені також для місії. Отже, Генеральна Капітула закликає кожну нашу спільноту та й кожного зокрема -  відновити надію, оживити серця, додати нового стимулу в наше богопосвячене життя і створити відповідну атмосферу по наших спільнотах для того, щоб гідно продовжити Місію Ісуса Христа в сучасному, так зматеріалізованому і секуляризованому світі. Сьогодні не легко є це зробити, і ми всі є того свідомі. Але питаємося – ЯК ЦЕ ЗРОБИТИ?

Напевно кожний з вас, дорогі співбраття, підтвердить, що в сучасному, так зматеріалізованому і духовно закостенілому світі, найкращим способом Проповідування Євангелія в новий спосіб - є проповідування власним свідченням і прикладом. Ми були наочними свідками Осіб з великої літери ХХ століття. Це блаженні Папа Іван Павло ІІ і Мати Тереза з Калькутти. Мати Тереза сказала колись так: «Якщо не знаєш, як вплинути на людей, то візьми мітлу і позамітай у них у хаті. І цього вистачить». Багато не треба говорити. А якщо говорити, то тільки тоді, коли це слово виростає з молитви і власного досвіду. Один кореспондент підійшов до Матері Терези, що одному вуличному бідоласі витягувала щось із рани, і сказав: «Прошу сестри, я б ніколи не зміг цього зробити, навіть за гроші». А вона відповіла: «Я теж не змогла б цього ніколи зробити, якби зранку не прийняла Ісуса у Св. Причастю. Саме Він дає мені цю силу». Чи Св. Причастя, що його приймаємо кожного дня, дає нам таку силу?

Блаженний Іван Павло ІІ покладав велику надію на богопосвячені особи, на їх апостолат у сучасному світі. Чому? Тому, що монашество - це внутрішність, це душа і серце, які оживляють організм Церкви. Питаємося, чому люди так чисельно горнуться до монастирських церков? Бо вони відчувають там ЖИТТЯ. Бо вони там відчувають особливу присутність Бога. Бачимо, яке велике завдання стоїть перед нами! Яку велику надію покладає на нас Христос і Церква! Тому нашим завданням є оправдати цю надію. Не підвести!

Блаженніший Любомир Гузар буквально кілька тижнів тому на Соборі монашества у Бразилії висловився так: «Для того, щоб наша Церква могла жити, розвиватися та справді служити своєму народові, вона понад усе потребує осіб, які мають моральний авторитет. А такими в нашій церковній спільноті мають бути, власне, богопосвячені особи, як приклад та заохочення до справді християнського буття», − підкреслив блаженніший Любомир, додавши, що «моральний авторитет – це не почесний титул, а результат дуже наполегливої, послідовної та сумлінної праці над собою». Моральний авторитет, отже, не є справа одного дня чи року. Це є процес – довгої, дуже наполегливої, послідовної та сумлінної праці над собою. І лише працюючи над собою можемо осягнути цей моральний авторитет і проповідувати Євангеліє власним прикладом та свідченням. Блаженніший Любомир не говорить це як теорію. Ці його слова випливають з власного досвіду, і бачимо, з якою уважністю всі прислухаються до кожного його слова. Як хочеться, щоб кожний з нас з таким високим моральним авторитетом голосив Слово Боже!!!

Кожного з нас, богопосвячених осіб, можна прирівняти до вогнища, тому що в кожному з нас пульсує життя. Але бувають різні вогнища. Є такі, що гарно горять, своїм виглядом дарують радість і приємний настрій оточуючим. Випромінюють світло і тепло. Притягають до себе щораз то більше число глядачів. А є і такі вогнища, що тліють. Є десь там всередині іскорка і тепло, але вони настільки слабенькі, що не здатні привернути на себе увагу. Не здатні дарувати оточуючим світло і тепло. Замість дарувати оточуючим радість і приємний настрій, вони втілюють сумнів та безнадію, що скоро потухнуть. Замість притягати оточуючих – вони, навпаки, відштовхують від себе, бо нічого корисного не можуть запропонувати. Дивлячись на таке вогнище, здається, що є в ньому тільки зимний попіл. Але ж!!! Коли його порухати, виявиться, що в ньому є ще іскри. Ще не все втрачене! Його можна роздмухати. Можна полляти горючою рідиною або підкинути сухих дров – і вибухне полум’я.

Відновлена надія, відновлені серця, або, іншими словами, духовна віднова – то не заливання водою тліючого вогнища, не упокорювання і пригнічення співбрата, який десь трохи в духовному житті, може здаватися, погаснув. Навпаки, необхідно в ньому шукати цю іскорку, це духовне слабеньке тепло. А знайшовши, підтримати, сказати – у тобі є ще вогонь, підкину трохи молитви, подмухаю надією, і ти розгоришся. Як же ж бракує по наших спільнотах такого, власне, братерства і турботи про іншого! Пригадаймо собі зустріч грішниці з Ісусом (Лк. 7, 37-50). Її минуле аж ніяк не було похвальне. Однак жаріла в неї іскорка любові до життя, бажання щось змінити, поправити; не тліти, - а почати горіти. І тут Дух Святий роздмухує її до нового життя, до горіння в любові, а Спаситель Ісус Христос докладає сухих дров. За сльози, якими вона обмивала Йому ноги, Він вилляв на неї Свою благодать. І від того часу вона вже ніколи не згасла.

Сьогодні як ніколи в монаших спільнотах йде велике випробування віри і покликання!!! Богопосвячена особа сьогодні є переслідувана гедоністичною культурою та секуляризмом. Хто вступив на дорогу богопосвяченого життя не для того, щоб любити, служити, зректися, посвятитися, духовно зростати – відсіюються, як полова. А хто прийшов з тими добрими намірами, але не чуває над собою, не є активним і не дорожить своїм покликанням - то дуже швидко його теж втрачає, або стається ні холодним, ні гарячим. А такого знаємо, яка доля чекає. «Тому, що літеплий … то вивергну тебе з уст моїх» (Откр. 3, 16).

Я думаю, що ця ситуація щодо покликання і заховання вірності обітам не може бути для нас байдужою, і напевно нас тривожить. Вона нагадує нам євангельську подію «буря на морі». Учні, які радо відгукнулися на поклик Ісуса, разом із своїм Учителем увійшли до човна і СПОКІЙНО собі почали плисти на другий бік озера. Аж тут раптом зривається буря. Учні тривожаться, а Ісус собі відпочиває, спить. Між учнями повстає паніка, починають будити Ісуса. «Він устав, погрозив вітрові й розбурханим хвилям, і вони ущухли, і настала тиша» (Мт. 8, 24). Тоді сказав їм: “Де ваша віра?”

Буря на морі - то не тільки втихомирення пристрастей, як це часто коментують з богословської точки зору. Тут йдеться про щось глибше. Йдеться про покликання і велику любов учнів до Ісуса. Коли б вони залишилися вдома і не пішли за Ісусом – то не треба було б їм тривожитись. Не почули б вони закиду щодо своєї слабенької віри.

Подібно і в нашому житті. Напевно, потрібно, щоб час-від-часу потривожила нас якась буря, якась критична ситуація, аби відчути, наскільки слабенькою є ще наша віра, наша надія і любов. Різного роду буря може статися, власне, доброю нагодою до того, щоб відновити надію, відновити наші серця, запалити нас до ревного служіння і вірності своїй харизмі, щоб ми з новими силами і в новий спосіб могли нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий. Амінь.

о. Михайло Бубній, редемпторист