Неділя 2-га Великого посту

---

Мр. 2, 1-12.
"Сину, відпускаються тобі твої гріхи"

Роздумуючи над Євангелієм цієї неділі, хочу поділитися з вами дорогі читачі кількома своїми думками, які можуть бути корисними у духовному житті.

Оздоровлення Ісусом розслабленого чоловіка пригадує нам, що час Великого посту – це час молитви і покути, духовна лікарня, нагода для оздоровлення душі з гріхів і недосконалостей, оздоровлення спільноти з Богом і ближніми. Особисте зближення до Бога зближає нас разом, ми стаємо ближчі один до одного завдяки Божій любові.

Отже, час посту - це час духовного оздоровлення. Оздоровлення душі, наших думок і бажань через покаяння і навернення. Коли говоримо про покаяння і сповідь, то в житті бувають такі випадки, що хтось приходить до сповіді і каже, що гріхів немає, або кожен свій вчинок вважає гріхом. Почуття безгрішності свідчить про брак духовного пізнання себе і Бога, розуміння небезпеки і шкоди гріха, брак доброго приготування до сповіді. Якщо хтось не має гріхів, то тоді немає потреби сповідатися. Сповідь є потрібна для того, хто допустився гріха, і хоче з нього очиститися, перепросити Бога.

Надмірна гріховність може бути проявом слабкої надії на Бога і довір’я Божому милосердю. Тоді у такої людини виникають думки: чи потрібно дальше практикувати сповідь, якщо ті самі гріхи часто повторюються, від сповіді до сповіді, і не вдається їх позбутися. Святий Альфонс так висловився про це: „Попри наші старання ми все-таки можемо не раз потрапити в якусь провину, але не треба дуже непокоїтися через це і виявляти незгоду з волею Господа, який допустив цей упадок. Навпаки, не втрачаючи відваги, треба відразу піднятися і покірно жалувати за свою провину, з подвійною ревністю благати Господа Бога, щоб дав нам сильніші ласки на шляху до досконалості”.

Тут варто пам’ятати про те, що людина за своєю природою є недосконала і живемо у світі недосконалому та грішному, і тому схильність до гріха буде залишатися в нас до кінця життя, як сказав про це цар Давид: „Бо беззаконня моє я знаю і гріх мій є завжди переді мною” (Пс. 50,5). Навіть при найбільших стараннях, ми не осягнемо безгрішності, бо вільними від гріха є тільки Бог і Пресвята Богородиця. Всі інші люди, навіть святі, зазнали у своєму житті дотику гріха, передусім гріха первородного, з якого потім очистилися. Тому Бог, навіть при найщирішому покаянні людини, не звільняє її від схильності до зла з однією метою, щоб людина не впала в гріх гордості і самовпевненості, не покладалася на свої духовні здобутки у справі спасіння, а бачачи свою гріховність, зростала в покорі, надії на Бога, і тим самим постійно відчувала потребу Бога, Божої ласки, милосердя, опіки і допомоги.

Практика показує, що спокутування своєї провини – це ніщо інше, як крок до зміни, до внутрішньої переміни, щоб це дійсно знову не повторилося.

Одна жінка посповідалась і зізналась священику, що певний гріх її постійно переслідує. А саме, що їй дуже важко прощати. Вона дуже часто повторює його, сповідається на кожній сповіді і, кажучи щиро, вже надокучило постійно його повторювати на сповіді. Вона вже старалася з усіх сил позбутися його, але нічого не виходило. Духовний отець тихо промовив: іди в мирі, відпускаються тобі твої гріхи.

Жінка здивовано подивилась. За покуту помолишся 100 раз „Господи, помилуй”. „А що далі? – ніяково промовила вона, - може дасте якісь настанови, як позбутися цього гріха?”

Тут старець підвів свої очі і продовжив: „Покута – це не відбувальщина, не покарання, яке потрібно відбути і все. Покута – це духовний лік. От коли тебе заболить, коли не зможеш комусь простити, то ти прийми ці „ліки” – покуту. Будеш частіше його вживати, буде більше в тобі Божої сили. Дух Божий буде в тобі і буде боротися з гріхом, який закоренився в тобі. Люди помиляються, коли думають, що вони зло переможуть лише своєю силою. Тільки Бог може остаточно знищити зло, або його перемінити. Твої подвиги у боротьбі із гріхом показали, що потребуєш Божого Духа. Молись, наповнюйся Духом Божим. Пам’ятай про покуту! Особливо в часі спокуси…”

Ще одна важлива думка Євангелії та, що хвороба розслабленого чоловіка була для нього покутою за власні гріхи.
Великий Піст для християнина, це час покути і покаяння за свої гріхи. Побожні християни встановлюють собі під час посту певні покутні практики: додаткова молитва, обмеження в їжі, розвагах та інших речах, частіша участь у Богослужіннях.

Покута може бути особиста і з Божої волі. Християнин повинен старатися найперше прийняти ту покуту, яку Бог нам допускає зі своєї волі: наші щоденні обов’язки, труднощі, хвороби, терпіння, кривди. Старатися все це приймати з любов’ю і терпеливо зносити, і в такий спосіб практикувати духовний піст, якого Бог найбільше чекає від нас. Якщо ми в молитві «Отче наш» кожного разу повторюємо слова – «Нехай буде воля твоя», то повинні старатися найперше приймати ту покуту, яка стається з Божої волі. Бо Богові завжди миліша і корисна для нашої душі, має більшу вартість та жертва, яка походить з Божої волі, ніж велика жертва з власної волі. Чим більше людина єднається з Божою волею, тим більшу має любов до Бога. Найкращим потвердженням цих слів є приклад Ісуса Христа. Тому стараймося вірно наслідувати Його в нашій дорозі до Бога Отця, як він сказав про себе: „Я зійшов на землю не для того, щоб мою волю чинити, а волю того, хто мене послав. Отче, якщо хочеш, віддали від мене, цю чашу, однак хай не моя, а твоя нехай буде воля” (Ів. 6, 38; Лк. 22, 42). Тому найбільшим запевненням спасіння для людини є сповнення Божої волі, яке є проявом довір’я Його любові.

Ось як про це навчає святий Альфонс у своєму творі «Нехай буде воля твоя»: „Коли Господь не хоче піднести нас до високого ступеня слави і досконалості, єднаймося в усьому з Його святою волею і просімо, щоб бодай з милосердя спас нашу душу. Якщо будемо так чинити, отримаємо безмірну нагороду від предоброго і премилосердного Бога, який понад усе цінує і любить душі, піддані Його волі. Передусім стараймося служити Богові там, де Він хоче, і так, як Він хоче. Тому блаженний Генрик Сузо часто говорив: „Я волів би бути найнужденнішим земним хробаком з Божої волі, ніж небесним Серафимом зі своєї власної”. Виконуючи Божу волю, ми станемо святими, в якому б стані Бог нас не поставив. Бажаймо завжди лише того, чого хоче Бог. Якщо будемо так чинити, «Отець Небесний пригорне нас до свого серця».

Тож нехай у цьому Великому Пості ласка Божа зігріє наші зранені серця, щоб ми зрозуміли, що Господь очікує нас, бажаючи простити наші провини, якими так часто ображаємо Його, дати нам новий доказ своєї батьківської любові і милосердя.

о. Михайло Чижович, редемпторист