Неділя 4-та Великого посту

---

Мр. 9, 17-31.
Учителю, я привів до тебе сина мого, що має німого духа

У цю четверту неділю Великого посту Церква читає Євангеліє про оздоровлення, звільнення від влади злого духа хлопця, якого батько привів до Ісуса. Цією євангельською подією Церква пригадує нам, що час посту, це не тільки стриманість від їжі і забав, а це час духовної боротьби з власними гріхами, недоліками, стриманість передусім від гріхів, зріст у вірі, любові, молитві, практика духовного посту. Цей духовний вимір посту ми можемо проявити у ставленні до наших ближніх, у наших сім’ях і родинах, зокрема у стосунках батьків до дітей, і дітей до батьків.

У Євангелії бачимо зворушливий образ: батько приводить хворого сина до Христа і просить для нього чуда – оздоровлення. Таких випадків у Новому Завіті є багато: Яір, хананейка, сотник, що просить за свого слугу.

Та немає у Святому Письмі ні разу згадки про те, щоб діти просили – молилися за своїх батьків. Так воно було колись, так воно буває і сьогодні, що батьки більше дбають про добро, здоров’я, щастя своїх дітей, особливо коли вони хворі, чи в якійсь біді, ніж діти за батьків. Це підтверджує досвід життя, це бачимо на власні очі. Хоча б взяти до прикладу час Великого посту, в якому в особливий спосіб на Богослуженнях – Сорокоустах, згадуємо наших померлих, і тут виразно бачимо, як окремі діти забувають за своїх померлих родичів, які за життя свого так дбали за своїх дітей. І сьогодні вони просять, благають своїх дітей, щоб не забували про них у своїх молитвах, та багато з них рідко приходять на спільну молитву за їхні душі.

Коли візьмемо до уваги цього молодця, то приходимо до висновку, що молоді люди завжди такі самі, що кидаються то у вогонь, то у воду. Вогонь – це гнів, гордість, непослух, зарозумілість. Вода – це легковажність, байдужість, лінивство, розпуста. Це все гріхи тіла. Ліками на ці хвороби є молитва, піст, покаяння, навернення до Бога, цінування батьківської турботи.

Сьогодні я хочу звернути увагу молодих людей на цього євангельського батька, який так дуже дбав про оздоровлення свого сина – це про нашу вдячність батькам. Вдячність, яку ми, діти повинні виявляти нашим батькам, вчителям, вихователям, проповідникам. Обов’язок вдячності підказує нам четверта заповідь Божа: „Шануй батька і матір твою”. Як ми маємо виявляти нашу вдячність батькам у практичному, щоденному житті? Ми можемо чинити це у потрійний спосіб: шанувати, любити, слухати!

Шанувати – це означає завжди виявляти до них належну повагу словом і ділом, опікуватися ними, дбати про їх здоров’я, молитися за них, дякувати Богу за дар батьків, що привели нас до життя. Вони - старші, дбають про нас, вони мають більший досвід і хочуть нам добра, бо вони люблять нас!

У 1787 році за правління австрійського цісаря Йосифа II стався на вулиці Відня такий випадок. Декілька в’язнів підмітали вулицю. Раптом до одного з них підійшов один студент і поцілував його в руку. Це бачив зі свого вікна радник цісаря барон Крайсель. Він відразу ж покликав цього юнака і запитав: „Хто ви?” „Я студент університету”, - відповів юнак. „А чи знаєте ви, що вам не личить цілувати руку в’язня на вулиці?” „Це мій батько”, - відповів юнак, і в його очах появились сльози...

Незабаром про це довідався цісар. Він звелів випустити батька-в’язня на волю. „Батько, який так гарно виховав дитину і стільки пошани заслужив у неї, не може бути злочинцем”, - говорив цісар. А синові, який не встидався прилюдно виявити свою любов до батька, дав від себе стипендію на навчання. Так Бог нагородив сина за те, що не встидався свого батька-в’язня.

Діти повинні любити батьків, бо немає іншої заплати за любов, як лише любов! Отже, діти повинні відплачувати родичам любов’ю за любов, за те добро, що родичі для них зробили часто ціною власного здоров’я, особистого щастя, а навіть і життя.

Добрих дітей очікує і від Бога нагорода, а злих і невдячних не обмине покарання. Це слова Святого Письма. Це досвід віків.

Діти повинні слухатися родичів. Туристи чи альпіністи, коли вибираються на прогулянку в гори, винаймають досвідченого провідника, який уже не раз ці гори і небезпеки проходив, щоб їх провадив. І вони слухають його, бо знають, що той провідник запровадить їх до мети. Подібно і діти повинні слухати своїх родичів, а одночасно вчителів і вихователів, бо вони досвідчені, пройшли різні небезпеки і тепер хочуть допомогти своїм дітям уникнути цих небезпек.

На закінчення хочу пригадати таку подію. У стародавньому Римі проживала жінка на ім’я Корнелія, яка мала двох синів. Одного разу до неї прийшла її багата приятелька і хвалилася своїми коштовностями. Відтак попросила Корнелію, щоб та також показала свої прикраси. А Корнелія покликала своїх синів і промовила: „Оце і є мої найдорожчі перли!”

Дай Боже, щоб усі наші діти задля пошани, послуху і молитви, які вони жертвують для своїх родичів, були гідні похвали у людей, нагороди від Бога, щоб вони були потіхою і славою батьків, а також надією Церкви та народу! Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист