«Господи, навчи нас молитися» (Лк 11, 1)

---

Реколекції (з лат. recolectio) означають духовні вправи, духовну віднову. Варто себе часом питати: Стоп, куди я йду? А в різдвяний час запитати Ісуса: Що Ти думав, коли народився? Напевно, думав про мене, бо для мене ти і прийшов на світ. Маючи в небі вічного Отця, ти у постаті Марії знайшов матір, щоб прийняти людське тіло. Хочемо поглянути і на Святу Родину до школи життя у Назареті.

Духовні вправи – це дуже широке поняття. Зі шкільних років можуть пригадатися важкі вправи з математики, які породжували алергію до даного предмету; гра на музичному інструменті; виснажливі вправи на фізкультурі і болі м’язів як наслідок.  А водночас ми вправляємося в чеснотах, зокрема в терпеливості. Є також духовні вправи. Неможливо стати раптово доброю, святою людиною, зрештою, і поганою теж. Для цього потрібне певне вправляння і час. Тут мають місце і розчарування, але кожний день дає нам шанси наблизитися до цілі. Є така розповідь: Восьмилітній хлопець постановив одного дня стати доброю людиною. Він витривав лише дві години. Надалі знову ображає однокласників, вступає в бійки, не слухає батьків. З великим розчаруванням розповідає своїй прабабці свою проблему, що хоче стати доброю людиною, а не може. Сумнівається, чи це взагалі можливо. Але питає прабабцю, як їй це вдається? А ця відповідає: «Знаєш, дитино, я в своєму похилому віці ще вчуся, я ще вправляюся бути доброю людиною. Ми приходимо на світ людьми, але ціле життя стаємо людьми.  Вправи не належать до тих, хто все вміє, а до тих, хто вчиться. Тому мають місце помилки. Тут потрібна витривалість, зусилля, все можна повторити ще раз. Тут мають місце розчарування, але це не є причина для знеохочення. Кожний день дає нам шанс наблизитися до великої  цілі. В духовних вправах не йдеться про успіхи чи досягнення. Бо суспільство, виробництво чи економіка робить тиск на досягнення результату. В чомусь вправлятися не означає вже вміти це досконало. Вправи можна завжди почати, навіть тоді, коли нема багато досвіду. Але вправи вимагають регулярності, зусиль і терпеливості. Тут мають місце повторення, якщо щось не вдається, а також радість з певного поступу. Тут необхідна така давня чеснота як docilitas, тобто слухняність, «дух початківця». Початківець багато чого не знає, тому мусить прислухатися, а водночас він окрилений великим азартом і надією, що все вдасться. Йдеться про те, щоб вийти на шлях, і багатьма малими кроками прямувати до цілі.

Хтось сказав: Дорога від ЗНАЮ до МОЖУ провадить через вправи. Які вправи маємо робити ми в духовному житті? Йдеться про вправу нашої фундаментальної постави: Мій зв'язок з Богом. Де б ми не були і що б не робили.

 

День перший. Особиста молитва

Скільки часу протягом дня чи тижня ми присвячуємо на молитву? Як ми молимося? Хтось з вас може собі подумати: Ну прошу, я маю стільки різних справ, стільки стресу протягом тижня. А тут ще ставиться питання, скільки я молюся. Я не хочу вам додавати стресу чи заклопотаності. Навпаки, я хочу вам допомогти позбавлятися перенапруження. Властиво, це молитва нам допомагає. Реколекції не заставляють нас бігти вперед чи більше працювати, бо перед святами все треба зробити. Реколекції нам говорять: Стоп, затримайся і поглянь, де ти стоїш в твоєму житті, куди прямуєш, що треба відкорегувати на цій дорозі. Молитва допомагає нам знайти мир і так звану безтурботність. Молитва допомагає нам підходити з мудрістю до щоденних завдань і викликів. З нашої сторони вимагається лише знайти бажання і час для молитви! Якщо взяти розпорядок богослужінь в храмі, він багато чого нам пропонує в неділі чи протягом тижня. Молитва допомагає нам вирватися з буденних занять і вдихнути кисню для душі і тіла. А буде багато причин, щоб не молитися: на робочому столі чекає ціла гора документів, треба перевірити студентські чи учнівські роботи, зробити закупи, зварити їсти, прибрати, бігти до праці. І це все є важливе, необхідне. А св. Франциск Салезій ще більш загострює проблематику, коли говорить: «Знайди щоденно для себе годину часу для молитви, за винятком якщо ти дуже зайнятий … тоді ти потребуєш дві години на молитву». А де їх взяти? Хочемо водночас подумати, чи ми не витрачаємо час на непотрібні розмови, обмови, телефонні дзвінки, телевізор… Ми свідомі того, що молитва належить до істоти нашого життя, якщо ми хочемо називатися християнами. Пригадую собі, моя старенька бабця, яка навчила мене першої молитви, завжди говорила: «Молитва ламає залізо!» І вона не була освічена, мала кілька класів школи, ледь вміла читати. Один мій професор казав, що його батько на старості втратив пам'ять і свідомість, але в такому стані постійно молився. Тому що молився протягом життя. В цьому стані було відображене його ціле життя, те, що назбирав. А якщо хтось в житті, наприклад проклинає, говорить нецензурні слова, то це буде відображене аналогічно. Так що мусимо вважати?!

Ми знаємо з дитинства, що молитва – це зустріч чи розмова з Богом. Можна багато знати про Бога, начитатися, але іншою річчю є Його зустріти. А як це зробити. Неможливо цілий день клячати на колінах чи сидіти в церкві, занедбуючи всі свої обов’язки. Оскільки Бог християн є особовий, то нам може допомогти образ закоханості двох людей. Замало знати, що існує людина, яка мене любить. Закохані люди хочуть якчастіше зустрітися, порозмовляти. Якщо це неможливо, то телефонують, висилають смс. Але і це не завжди можливо. Тоді, де б вони не були і що не робили, вони думають одне про одного. І думати про улюблену людину не перешкоджає в праці чи навчанні, а навпаки додає сили і енергії. А хто не відчув в житті любові, то його все пригнічує.   

Скільки часу протягом дня думаю про Бога? Важливо перед їжею зробити знак хреста, бо їсти не забудемо. Якщо хтось каже, що не має часу для Бога, то причина є деінде – така людина Бога не любить. Бо молитва є виразом нашої любові до Бога.

 

Оповідання-легенда: Ангели донесли до Бога-Творця звістку, що люди на землі перестали молитися, бо не мають часу. Було постановлено продовжити день, до доби було добавлено 25 годину. З радістю було проголошено цю годину «годиною Бога» для молитви і подяки. Незважаючи на всі очікування, до неба доходило і надалі мало молитов. На землю прибули знову небесні посланці, щоб цю проблему подальшого браку молитви дослідити. Що вони побачили і почули? Бізнесмени сказали, що через цю додаткову годину відбулася переорганізація, реформа бізнесу, а це потребувало додаткових коштів, які треба тепер відпрацювати. В колах науковців було багато дискусії. І дійшли до висновку, що кожна людина як вільний громадянин сама повинна вирішити, що робити з додатковою годиною. А єпископи не мають права авторитетно накидати людям обов’язок молитви. Ангели вирішили перевірити побожних людей, чи в них щось змінилося за рахунок цього подарованого часу. Ці люди з вдячністю прийняли цей додатковий час: Вони і надалі молилися, ходили до церкви, служили ближньому і раділи, що мають більше часу для цього. Ангели були здивовані: люди, які присвячували 25 годину Богові, були ті самі, що й до цього, те саме робили. Так пізнали посланці неба, що молитва – це справа любові. Сам час нічого не вирішує. Ті, які не хочуть молитися, не будуть «мати часу» також в продовженому дні. Опісля було постановлено просити Бога, щоб знову відмінив цю 25 годину і забрав спогад про неї з людської свідомості. Так і сталося.

Німецький богослов Helmut Thielicke каже так: «Не молитва, а світ став нашою батьківщиною». Світ, тобто турботи, листи, на які ми ще не відповіли, чи неопрацьовані документи, конфлікти на робочому місці, переживання, як нам далі жити; машина, яка потребує ремонту, втома, стрес: це все стало нашою батьківщиною. А молитва стає тоді для нас чужим світом. Ісус робив інакше, Він йшов до людей із світу молитви. Що Він говорив людям, це спочатку обговорював зі своїм Отцем. Ми переживаємо, що час, який ми присвячуємо молитві, є втраченим часом. А цього людина не хоче собі дозволити, бо є багато праці, день дуже насичений. Тому можна швидко помолитися. Але тоді молитва не має сили, а є таким собі виконанням припису.

Ми можемо також так думати: Молитися чи не молитися – це не відіграє жодної ролі, бо і так нічого не змінюється. Тоді людина, навіть якщо і молиться, то не розраховує, що Бог чує. Це може мати також відповідну причину. Бо ми напевно мали вже такий досвід, що молилися, просили, а Бог не дає нам того, що б ми охоче хотіли. Але абсолютно не означає, що Бог не чує. Він дає нам це, що для нас є найкраще. Навіть труднощі в молитовному житті не повинні нас знеохочувати.

Парох прийшов відвідати старого хворого чоловіка. Побачив біля ліжка порожнє крісло і запитав, чому воно тут стоїть. «Я уявляю, що в цьому кріслі сидить Ісус, – сказав чоловік, – я тільки що з Ним розмовляв. Довгі роки молитва була для мене важкою справою, аж доки один товариш не пояснив мені, що вона полягає в розмові з Ісусом. Так, я говорю до Ісуса і слухаю Його, що Він відповідає. За кілька днів дійшла вістка до пароха, що чоловік помер. Він лежав, схиливши голову на порожнє крісло, і так помер.  

Отже, молитва є питанням любові, а не часу. Бажаю вам і собі, щоб ми ніколи не бачили молитву як втрачений час. Ті, які не хочуть молитися, не знайдуть часу і тоді, коли день буде довший. Час для Бога мають ті, які Його люблять. Ми хочемо нашу любов до Бога поглиблювати. Хочемо подарувати собі цей час молитви з відповідною увагою. І будьмо певні: Бог нас чує, Він чує кожне слово, це, що ми Йому говоримо!

День другий. Спільна молитва

Хочемо продовжити нашу реколекційну подорож. Мати Тереза з Калькутти казала: «Минуле вже не належить до нас, а майбутнє ще не є наше, нам належить сьогодні». Ми є сьогодні в дорозі. Хочемо взяти з собою наше життя, наш час з його шаленим темпом, прагнення, надію, страх перед майбутнім.

Людина створена для життя з іншими людьми, вона є суспільною істотою. І це не можна заперечити. Незаперечний є той факт, що ми потребували інших людей, тобто батьків для того, щоб народитися. Ми не є самодостатні, лише завдяки іншим людям можемо жити. Бог не має рук, уст, ніг, тому послуговується іншими людьми. Хтось може сказати, що нікого не потребує, бо все має. І дійсно є такі люди, які все мають, крім щастя. Почувають себе нещасливими, навіть якщо цього назовні не видають.

Історія: Одного дня батько дуже багатої родини взяв свого сина на екскурсію в село з повчальним наміром показати йому, якими бідними можуть бути люди. Вони провели декілька днів і ночей у родині найбіднішого сільського господаря. Коли поверталися додому з подорожі, батько спитав свого сина, як він провів час. «Тату, все було чудово!», –  відповів син. «Чи ти бачив, якими бідними можуть бути люди?», – знову спитав батько. «Очевидно, що так!», – сказав син. «Чого тебе навчила ця поїздка?», – звернувся тато до нього. На це син відповів: «Я бачу, що ми маємо одного собаку, вони мають чотирьох; ми маємо басейн, який закінчується посередині нашого подвір’я, а вони мають струмок, який не має кінця; ми імпортували ліхтарі для нашого подвір’я, а їхнє освітлюється зірками; наш внутрішній двір закінчується біля вхідної брами, а до них належить все від горизонту до горизонту; ми маємо малий кусок землі, на якій живемо, а вони мають поля, яких зір не може охопити; ми маємо слуг, які служать нам, тоді коли вони самі допомагають іншим; ми купуємо собі їжу, а вони самі її вирощують; ми маємо мури навколо нашої власності, щоби захистити себе, а їхнім захистом є їхні друзі». Після відповіді сина батько замовк. Син додав: «Дякую тату, що ти показав мені, якими ми є бідними».

 

Суспільність людини повинна виражатися і в її молитві. Хтось нам перший раз про Бога розповів, навчив першої молитви. Якщо ми її прочитали в книжці чи молитовнику, то хтось це написав, видав. Якщо ми пізнавали Бога з ікон, то хтось їх намалював. В житті апостолів був такий випадок, який описує євангелист Лука. Ісус не дуже переконував чи навчав своїх учнів, апостолів, а найперше старався бути для них добрим прикладом. І це їх зацікавило, бо тоді не було таких шкіл, як тепер. Учні просто перебували з учителем, ділили з ним радість і переживання, разом ходили, їли… Тому важливим був передусім добрий приклад наставника. Їх зацікавило, як Ісус молиться. І тоді один з учнів каже: «Господи, навчи нас молитися». В цей момент на устах Ісуса появилася молитва «Отче наш», де підкреслена множина, це означає, що ми молимося разом з іншими і за інших. В багатьох місцях Нового Завіту підкреслена важливість спільної молитви.

Чи колись хтось сказав до вас: «Я за тебе молюся!», «Я пам’ятаю тебе в молитві»? – такі слова можуть зрушити наше серце, вони можуть мати вплив на наше життя, на наш будень, вони можуть врятувати життя. А коли ви останній раз молилися за когось?

У грудні 1971 р. в Австрії пірати захопили літак. В часі цієї драматичної події питає один злочинець стюардесу: «А про що ви зараз думаєте?». А ця відповіла спокійно: «Я за Вас молюся!». Ці слова мусили зворушити злочинця, бо після приземлення літака він добровільно здався міліції. «Я за тебе, за вас молюся» – скільки всього зробили ці слова у світі. Бо не йдеться лише про саму обіцянку молитви, а тому що ця обіцянка перейшла в дію. В новозавітній книзі Послання Якова є такі слова: «Страждає хтось між вами? Хай молиться! Радіє хтось? Хай псалми співає! Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його оливою в ім’я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони простяться йому. Сповідайте, отже, один одному гріхи ваші і моліться однин за одного, щоб вам видужати». Тут говориться передусім про тих, хто хворий. І це логічно, бо здорова людина має дуже багато планів, а хвора людина має лише одну мрію – бути здоровою. Хворі люди потребують великої уваги і опіки. І багато людей приходить на молитву, але є такі, які бояться. Також бояться покликати священика, бо думають, що вже людина буде помирати. Є така дуже хибна уява чи навіть вислів «сповідатися на смерть». Не знаю, звідки він походить, але нема сповіді на смерть, бо Святі Тайни дані на життя, навіть якщо перестає битися годинник нашого біологічного життя.

Чи ми хочемо бути здорові, визволені від того, що нас пригнічує? Неодноразово відчуваємо полегшення, коли визнаємо свої провини, гріхи і отримуємо прощення. З якою радістю вслухаємося в ті слова священика на сповіді: «Прощаю і розрішаю тебе від твоїх гріхів…». Тоді можемо з полегшенням дихнути, – ми маємо знову мир. І раптово наше життя стає іншим, ми маємо концентрацію на молитві, силу до праці, мотивацію до життя. Ми відчуваємо зцілення. Тому «моліться один за одного»!   

 

Що можна купити за гроші? Ліжко – але не сон; книги – але не знання; їжу – але не апетит; гарний одяг – але не красу; дім – але не сім’ю чи друзів; ліки – але не здоров’я; розваги – але не радість; можна мати чи зайняти гарне місце в церкві – але це ще не небо, бо дорога до неба провадить через випробування. На молитві, у храмі ми черпаємо силу на цю дорогу. Тут відчуваємо нашу неміч, дякуємо за щедрі дари, якими ми є обдаровані Богом. Ми як християни дійсно є щедро обдаровані. 

Молитва рятує від вічної смерті, звільнює від гріха і недуги, дарує вільність від оков власної неволі. Звичайно, через Того, хто має і дає нам силу: через Ісуса Христа! Можливостей для молитви є дуже багато. Також в храмі ми молимося разом і одні за одних: на щоденній Святій Літургії чи в інших формах спільної молитви. У святій тайні Покаяння отримуємо внутрішній спокій. Молитва зміцнює нашу віру, завдяки їй ми стаємо благословенням для інших! Молитва прославляє Бога і відновлює Церкву!

День третій. Родинна молитва

Хтось сказав, що молитися є мистецтвом. Це дуже гарне і влучне визначення. Молитва – це мистецтво! Молитва, як і мистецтво, вимагає вправ, навиків. Якщо, наприклад, хтось вчиться грати на певному музичному  інструменті, то це вимагає численних репетицій. Тут необхідна підтримка і заохочення інших, зокрема батьки говорять до дитини: «Чи зроблені всі вправи? Чи виконано домашнє завдання?». Звичайно, молитва на початку є говорінням, повторенням певних слів. Бо навчання гри на інструменті на початку пов’язане лише з натисканням клавішів чи струн. Але з часом починає виходити твір.

Це сім‘я, родина є першою і фундаментальною школою молитви. В цій школі повинно вивчатися це мистецтво молитви. Бо якщо в родині не моляться, то згодом буде в житті тяжко заповнити цю прогалину. Хоча виховання дитини починається задовго до її народження, ще у постаті батьків, вважається, що перші три роки є найбільш вирішальними для розвитку дитини, також в релігійній площині. Якщо батьки разом моляться, дитина це бачить. Тоді дитина хоче також це робити, якщо навіть не знає, що це є. Дитина повторює тоді за батьками чи старшими людьми слова, які, можливо, і не розуміє. Це є для дитини початок її розмови з Богом.   

Один учитель сказав учням намалювати те, за що вони хотіли б подякувати Богові. Педагог думав, що у цих дітей – вихідців із бідних родин – насправді не так багато причин відчувати вдячність. Він був переконаний, що всі радше намалюють багато солодощів, столи, що вгинаються від їжі. Малюнок, який подав йому Михайлик, вразив вчителя: на ньому хлопчина зобразив руку. Але чия це рука? Клас зацікавився тим зображенням. «Для мене – це рука Бога, що дає нам хліб насущний», – висловилася одна дитина. «Це рука селянина. Він годує курей», – сказала інша. Поки діти ще малювали, вчитель нахилився над партою Михайлика і спитав його, чия то рука. «Це Ваша рука», – прошепотів хлопчина. І тоді вчитель пригадав, як щовечора брав Михайлика за руку, бо він був найменший і проводжав до виходу. Вчитель так само обходився і з іншими дітьми, але для Михайлика це мало справді велике значення. Чи ми колись задумувалися, яку велику силу можуть мати наші руки, які чинять добро, уста, які промовляють молитву?

Спільна молитва, особливо в родині, є іншою, ніж особиста молитва. Вона має велику силу. Ми маємо запевнення Ісуса Христа: «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я є серед них» (Мт 18,20). Ці слова можуть знайти відображення в конкретній родині. Ісус сам є немовби там присутній і молиться з цією родиною. Свідомість присутності Ісуса може для родини, яка, можливо, має різні труднощі, принести надію, мир і певність. Якщо сім’я молиться спільно, зростає її віра. Бо інакше буде порожнеча, а порожнеча часто заповнюється гріхом, він заповнює нашу життєву територію.

Є різні родини, оскільки в минулому столітті через переслідування та атеїстичну пропаганду, релігійне життя в родинах стало бідніше. Але воно, на щастя, відроджується. Великим співвихователем нашого часу є медіа-простір: телевізор, комп’ютер, інтернет… Але незважаючи на все, залишається релігійне виховання дітей обов’язком батьків. Бо діти не є створені чи народжені для поверховості, формальності чи комерції. Дитина має право на духовний розвиток. Хочемо звернути увагу на деякі аспекти родинного життя, які мають вплив і на духовний рівень дітей:

Поведінка з їжею – спільна трапеза.

 Ми живемо на родючій землі, більшість дітей сидять за накритими столами. Не голодуємо. І Богу дякувати! Релігійне виховання допомагає в хлібі і їжі, в спільній трапезі побачити Того, кому це завдячуємо. Християнська віра бачить в Бозі подателя всіх благ. Бо це не є самозрозумілим, що маємо щоденний хліб, що можемо сісти за стіл з людьми, яких любимо і які нас люблять, чи дарують нам радість. Тому стіл і спільна трапеза є вагомим місцем культурно-християнського виховання. Тут діти вчаться говорити – і, надіюся, дорослі теж – такі важливі слова як «прошу» і «дякую». Тут усвідомлюємо, що ця їжа є на столі завдяки праці багатьох рук. Важливо перед їжею коротенько помолитися чи зробити знак хреста, відповідно до місця, в якому перебуваємо. Наприклад, в ресторані буде недоречно відмовляти довгі молитви, тому вистарчає зробити знак хреста. Це буде нас зміцнювати, бо де є спільна молитва, там не буде сварки, надуживання алкоголем… Як бачимо, це для нашого добра.

Проведення вечора.

Вечір відіграє в житті дітей і сім’ї важливу роль. День є днем – світло, ясність. А ніч лишається ніччю – темрява, непевність, страх… Тому є дуже важливо влаштувати правильний перехід від дня до ночі. Саме з вечірніми сутінками ми потребуємо усвідомити і відчути: Не бійся, ти не сам (чи сама), Бог є з тобою, Він тримає тебе за руку в темряві ночі. Батьки біля ліжка дитини читають казку або біблійну історію. Якщо це можливо, за вечерею робиться короткий аналіз перебігу дня: що було гарно, а що важко. Важлива коротенька спільна молитва. Вона дуже об’єднує, приносить мир, гармонію. Ці речі допомагають виконати головне завдання релігії – звільнити людину від страху. Засинати в мирі і спокої дозволяє добре відпочити, ставати сильнішими. Це, звичайно, ідеали, бо не всі вечори є однакові, але до цього йдемо, таку ставимо собі ціль.

Святкування неділі.

Щоб бути здоровою, людина потребує дві речі: гармонію між працею і відпочинком та інших людей. Релігійне виховання вбачає ці потреби людини в образі неділі. Неділя пропонує відпочинок і спільноту. Протягом тижня ми живемо тим, що пропонує нам школа, університет, фірма, завод… В неділю потрібно відпочити, виспатися, піти на прогулянку. Протягом тижня ми проводимо час у класах чи авдиторіях, в офісах, за робочим верстатом чи кермом автомобіля. Ми зустрічаємо багатьох різних людей. Неділя пропонує нам ще одну спільноту, набагато глибшу – спільноту віри, яку переживаємо у церкві. Неділя дарує нам відчуття і свідомість, що ми не є самі на дорозі нашого християнського життя, що ми належимо до спільноти з Ісусом Христом. Він є великий приятель людини, Він лікує рани, обтирає сльози. Якщо недільна Свята Літургія займе центральне місце на наших вихідних, то це буде мати вплив на атмосферу цілого тижня. Бо неділя для християн є першим днем тижня!

Багатство церковного року.

Так, як дерево росте з кожним роком, так роки формують і наше життя. Так, як різні пори року мають в природі відповідний відбиток, також і церковний рік має глибину і сенс. Багаті обряди і традиції чи певні літургійні форми пропонують багато можливостей гарно провести кожний рік нашого життя. Свято Миколая провадить нас у світ подарунків. В часі передріздвяного посту і різдвяних свят ми роздумуємо над таємницею Різдва Ісуса Христа, який приносить у світ світло і надію. Бачимо магазини, оздоблені декораціями з зірок та світла, які мають приваблювати покупця. І тут є, на мою думку, такий психологічний момент: людина має прагнення за світлом, за гарним зоряним небом. І це світло в темну пору року в якийсь спосіб відповідає прагненням людини. Але тут є парадокс: не бізнес, а кінцево воплочений Бог, який став людиною, може подарувати людині правдиву радість, освітити душу, заспокоїти прагнення. Бо саме Ісус Христос надав сенс вифлеємській зірці.

Анжелюс Сілезіус (1624-1677) говорить: «Якщо б Христос 1000 разів народився в Вифлеємі, а не в твоєму серці, – ти був би навіки загублений». В календарі є щороку різдвяні свята, але залежить від мене особисто, чи вони будуть моїми?!

На Великдень ми святкуємо Христове Воскресіння, яке не залишає останнє слово смерті. Це людину перемінює, зміцнює на життєвій дорозі. Страсна п’ятниця немов би загасила вифлеємське світло надії, а великодній ранок знову осяяв темряву землі. Ці таємниці чудово відображені в церковному році. Спільне молитовне життя, особливо молитва в родині і храмі не є тягарем чи чимсь зайвим. Молитва не лише провадить нас до Бога, але наближує нас між собою. Як приклад можна взяти квітку ромашки з чудовими пелюстками. Чим ближче ці пелюстки наближені до серцевини, тим ближче вони є одні до одних.   

 

 о.-д-р Володимир Груца, редемпторист